83 гривні на день замість реальної допомоги: чому реформа інвалідності відкладена до 2030 року
Щоразу після обстрілу, коли ми читаємо про кількість поранених, маємо розуміти, що з високою ймовірністю, частина цих людей отримає інвалідність. Вчора депутати проголосували за те, щоб ці люди не мали гідного життя.
Варто пояснити, що протягнула у Верховній Раді пані Галина Третьякова, Голова комітету соціальної політики, і чому це зрада для людей з інвалідністю.
Йдеться про законопроєкт №13704д, куди на початку серпня Третьякова внесла шкідливу правку, яка замість гідного життя гарантує людям з інвалідністю лише мізерні пенсії.
Ми від початку слідкуємо за розвитком подій у цій сфері.
У 2024 році Президент ініціював ліквідацію МСЕКів на фоні гучних корупційних скандалів. Це стало початком реформи інвалідності.
Корупційні МСЕКи прибрали і замість них у січні 2025 створили спеціальні експертні команди лікарів, які оцінюють діагноз людини та її фізичний стан. Ще тоді ми як громадськість наголошували, що реформа без необхідних дій з боку Мінсоцполітики – це заміна вивісок, яка не дає нічого, крім додаткового навантаження на лікарів і фахівців з реабілітації.
І ми мали рацію, адже якщо МСЕКів було близько 350 в країні, то експертних лікарських команд уже майже 1800 і задіяно понад 6000 лікарів. Це мультидисциплінарні групи, які складаються з лікарів різних спеціалізацій, залежно від потреб людини, і вони дають висновок про стан здоровʼя і визначають групу інвалідності. Щоб їх запустити, МОЗ за кілька місяців провело колосальну роботу:
1) напрацювало і закон, і зміни до підзаконної бази;
2) ліквідувало МСЕКи;
3) створило експертні лікарські мультидисциплінарні команди;
4) напрацювало електронну систему під ці функції;
5) оцифрувало тисячі особових паперових справ із МСЕКу;
6) навчило мультидисциплінарні лікарів виконувати нові для них функції;
7) інтегрувало такі послуги в Програму медичних гарантій.
Лікарні також взяли на себе велике навантаження і створили команди, які роблять цю роботу додатково до своєї основної.
Але це лише медична частина питання.
Ще є соціальна. І це мав би бути другий етап реформи, з дуже конкретними дедлайнами, яких Мінсоцполітики обіцяло дотриматись у відповідь на наші застереження наприкінці 2024, але провалило і не зробило НІЧОГО. А мало б уже на сьогодні:
1) напрацювати нову модель системи інвалідності, яка спирається не на діагноз, а на потреби людини для повернення її до звичайного життя, сімʼї, соціуму, освіти, роботи – разом із зацікавленими органами влади;
2) викласти таку модель в окремому законопроєкті (розробку якого Мінсоцполітики саме ж ініціювало і погодило з Денисом Шмигалем, який був тоді премʼєром);
3) розробити механізм оцінювання потреб людини в підтримці й допомозі та на його основі встановлювати інвалідність, соціальні послуги та іншу підтримку (для зайнятості, для інклюзивної освіти тощо);
4) зробити всю документацію електронною;
5) напрацювати засади перехідного періоду (на час передачі функцій зі встановлення інвалідності від МОЗ до Мінсоцполітики).
І ось, Мінсоцівські лінощі пані Третьякова прикрила правкою 92, яка відтерміновує реформу до 2030 року і заміняє реальну оцінку потреб людини виплатами по інвалідності, які сягають на старті аж 2,5 тисячі грн (відповідно до стажу)! Це 83 гривні на день.
Саме тому ми ініціювали звернення від пацієнтських організацій ПРОТИ такої політики.
Верховна Рада 243 голосами підтримує це ганебне рішення. Дякую двом фракціям, які не підтримали (Голос) та не голосували (ЄС) за нього.
Як будуть жити люди з інвалідністю, яких, як ми розуміємо, в нашій країні з кожним днем стає, на жаль, все більше?
Уявіть ветерана, який звільнився зі служби через поранення. Так державна підтримка виглядає для нього зараз:
- Він звертається до спеціальної команди лікарів (ЕКОПФО), щоб вони оцінили стан та встановили групу інвалідності.
- Лікарі дивляться його документи, оцінюють діагноз і фізичний стан, дають групу інвалідності.
- Далі призначається виплата, яка є по суті дешевим відкупом замість реальної допомоги.
Але справа навіть не у виплатах. Справа в тому, що ніхто не питає, як він на кріслі колісному заходить у свою квартиру на четвертому поверсі без ліфта. Ніхто не питає, чи може він сам помитися. Ніхто не питає, ким він тепер може працювати. Ніхто не питає, чи хоче він перевчитися на іншу професію. Просто відкупилися мізерною виплатою, і все!
Але мало би бути інакше. Соціальна служба мала оцінити його життя: що заважає вдома, що треба переробити в квартирі, що потрібно, щоби він міг вийти на роботу, чи потрібне пристосоване робоче місце, чи потрібне навчання.
І далі держава мала би забезпечити всі ці зручності й адаптації у житті, сприяти поверненню до життя, до роботи, до навчання – кому що потрібно. Тепер все це заморожується на 4 роки. І не відомо, чи буде впроваджено взагалі.
Військові не чекали чотири роки, щоби йти захищати нас. Чому ми змушуємо їх чекати чотири роки, щоб забезпечити гідне життя після поранення? Від людей, які віддали частину себе на захисті Батьківщини, держава тепер відкупається мізерними виплатами.
Інна Іваненко, виконавча директорка фонду "Пацієнти України", спеціально для "УП. Життя".
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями й відображають винятково точку зору автора.