"Виходиш у світ і навіть не знаєш, як сходити у магазин". Історія 28-річного Максима про те, чому навіть "зразковий" дитбудинок – це зло
Матір Максима позбавили батьківських прав, і він опинився в інтернаті. Тоді йому був один рік. Наступні 15 років хлопець прожив в інституційному закладі, а після випуску був змушений проходити складну адаптацію до реального життя в соціумі.
Як перебування в інституційному закладі відбивається на дитині та які виклики доводиться долати самотньому підлітку – у відвертій розповіді Максима.
Далі – його пряма мова.
Пів години вільного часу та один велосипед на всіх
Я точно не пам’ятаю, як опинився в інтернаті. Коли мені був один рік, маму позбавили батьківських прав через зловживання алкоголем, а батька я ніколи не бачив.
Спочатку я виховувався у дитячому садочку при школі-інтернаті. Пам’ятаю, що ми разом з іншими дітьми вставали, разом їли та гуляли.
Мені розповідали, що в садочку я інколи бив іграшкою по голові, якщо хтось хотів її забрати. Але я не пам’ятаю, щоб у мене була улюблена іграшка. Там був загальний ящик, де були абсолютно всі іграшки, і всі за них сварились, бо хотіли собі кращу. Відчуття власності, що це дійсно моє, з’явилося, коли в мене вже був телефон.
Розуміння, що ти – в інтернатній установі, з’явилося вже тоді, коли почали готуватися до школи. З нашої групи у садочку сформували клас, і так ми пішли у школу.
О 7 ранку нас підіймала вихователька, всі разом чистили зуби, вмивалися, йшли на зарядку, шикувалися і прямували до їдальні. До сніданку треба було одягнутися вже у школу. Далі – уроки, обід, прогулянка, підготовка домашніх завдань. Потім нам давали пів години вільного часу (в старших класах більше часу було), під час якого ми могли покататися на велосипеді. Але він був одним для всіх.
Далі вечеря і лягали спати, вихователька передавала нас нічній няні. Це класичний день в інтернаті. Щоб не переплутати речі, всі вони були підписані. Але конкуренція і боротьба за речі була постійна. І тільки в старшій школі з'явилося щось персональне.
У першому класі я дізнався, що разом зі мною в одному інтернаті – моя рідна сестра. Ти ще не розумієш, що таке сестра, але внутрішнє відчуття якесь є. Коли жили в інтернаті, то мало спілкувалися – вона навчалася в іншій групі і можливостей бачитися було небагато, там не так, як у сім’ї.
Вона розповідала, що втікала від служби у справах дітей, щоб не потрапити до інтернату. Зараз спілкуємося дуже близько. Тримаємося купи, бо сім'я – це єдине.
"У День народження роздавали по цукерці – ось і все свято"
Я знав, що в мене день народження 1 вересня. Але це для тебе просто як факт. Особливість дня народження в інтернаті – роздали по цукерці тій групі, де іменинник, ось і все свято. До того ж, день народження у день знань, коли ти пів дня – на лінійці, це таке собі.
Інші свята, Різдво чи Новий рік, ми називали просто – канікули. Хто мав можливість, у кого був опікун чи рідні, – їхав додому. У мене такої можливості не було. Я залишався в інтернаті. Щоб економити ресурс, нас всіх зводили в одну групу.
У ці дні в інтернаті було менше дітей, менше вихователів. Було відчуття, що ти просто шляєшся. Навчання нема, ніхто тобою не займається. У передсвяткові дні дуже часто приїздили різні благодійники. Всіх збирали в актовому залі, роздавали подарунки, завжди були гори цукерок. А ти потім сидиш у кімнаті та думаєш: "А що мені з цим всім робити?". Не було відчуття чогось сімейного.
Коли поверталися ті, кому пощастило на свята бути вдома чи з опікунами, ми запитували їх про все. Де були, що бачили, що їли. Заздрив, бо вони були на свободі.
Нам казали: "Подивіться, вас держава всім забезпечує". Але якщо чесно, то ти б проміняв це все забезпечення на родину. Як подумаю, скільки всього я пропустив – того, що було у дітей, які мали родину, стає сумно.
Демоверсія сім’ї
Життя в інтернаті – це ніби постійно зима і холод – холод-холод. Але коли обертаєшся назад, згадуєш приємні моменти, бо мозок намагається запам’ятати тільки їх. Десь у четвертому класі в нас з’явилася нова вихователька. Вона була молода, із сучасними поглядами. І мені здається, що в неї були інші методи роботи з нами. Вона була менш строгою. На контрасті з іншими, більш нормальне та добре ставлення до себе ти сприймаєш як подарунок долі, й починаєш любити це.
Щовечора, коли закінчувалась її зміна, ця вихователька приходила до нас у кімнату, а нас там жило 10 хлопців, і розповідала різні історії. Ці 15-20 хвилин, що вона їх розповідала, ми дуже чекали. Це одні з найкращих спогадів про інтернат.
Я не знаю, чим я їй сподобався, але якось я напросився з нею додому. Це було двічі чи тричі. Це була одна з перших подорож за межі інтернату, яка мені запам'яталася. Приїхав до неї додому, а там батьки, молодший брат, у якого на той момент був комп’ютер, зранку домашній смачний сніданок.
Для мене це була демоверсія сім’ї. Коли ти родину бачиш не у фільмі, а в житті. Коли ви сідаєте на кухні за стіл, і тобі подають сніданок зі сковорідки, а в інтернаті ти цього ніколи не бачив, бо їжу все життя просто забираєш на роздачі. Коли ти можеш не чекати всіх інших після того, як поїв. Побачене мене мотивувало формувати модель, яку я реалізував згодом. Це було всього 2-3 дні, а я ношу спогади про них все життя. Вже після школи я зустрічався з цією вчителькою та дякував за ці дні.
"Всі називали нас інкубатором"
Я розумію, що в інтернаті логіка така, аби їжа була умовно збалансована, дієта, по державному стандарту. Смачно- не смачно, а коли треба нагодувати 200 людей, то тут головне – аби було що поїсти. Звісно, добре, коли є що їсти, але ж хотілось і чогось "забороненого".
Не скажу, що все було несмачно. Іноді у нас були і солодощі, і фрукти, бо я просто був у показовому інтернаті, з якого потім ліцей зробили. Але коли були такі страви, які ти не їси, вони тобі не подобаються, доводилось голодувати. Тут завжди виручав хліб.
В інтернаті ти не можеш обирати, що їсти. Але я трохи застав експеримент, коли пропонували дві страви на вибір. І я відчув – мою думку враховують! Це було приємно, але недовго.
Коли приїздили з дому діти, які мали таку можливість, і привозили якийсь пиріжок – ти його куштував і відкривав щось нове. І ти розумів, що людина вправі вибирати, що їй їсти.
Те саме стосується і одягу. Ми завжди мали, що одягнути, але не було мови про те, щоб через одяг виразити свою особистість. Нас всіх одягали однаково. І всі називали нас "інкубатором".
Класі в 7-8-му поїхали ми на екскурсію в Київ. В мене була куртка, точнісінько така сама, як у мого однокласника. Але ми виїхали за межі інтернату, і мені хотілося хоч якось відрізнятися. Тому я прямо по дорозі просто відірвав смужки, що були на цій куртці, аби не бути однаковим.
Одяг ми отримували на складі, і часто бувало таке, що дівчата ходили у хлопчачих речах і навпаки.
"Вивели перед класом і зняли штани"
Звісно, були покарання. Пам’ятаю, як після того, як ми сунули дроти в розетку, нас вивели перед класом і зняли штани. Це було дуже соромно. Запотиличника могли дати. Знаєте, це така "культура інтернату", щоб не залазили на голову. Хоча ми й так всі покарані – тим, що зростаємо в інтернаті, що може бути гірше.
У цій "коробці", тобто інтернаті, багато жорстокості. Часто старші діти могли вдарити в коридорі. З нами працювали психологи, але коли дитину образив світ – вона починає ображати інших.
Озираючись назад, я згадую, як ми взимку сніг чистили чи прибирали у себе в кімнатах. Я не проти підтримки чистоти, коли ти щось прибираєш – ти це цінуєш. Знаєте, що для мене досі шок? Коли раз на місяць ми на колінах повзали по підлозі і відчищали кожну плитку в їдальні. Мені здається, що це занадто, так не повинно бути.
"Я в інтернаті – отже, я поганий"
Я прожив в інтернаті 15 років. Мені пощастило, що я постійно був в одному закладі і мені не треба було переживати адаптаційні моменти. Зараз думаю, що коли мені буде 30, то я проведу більше життя на свободі, ніж в інтернаті.
Коли ти виходиш з інтернату – ти не знаєш, як жити у соціумі, ти наче непристосований. Серед випускників інтернату дуже багато людей, які стали не на той шлях. Частково бо їм у тюрмі здається простіше, ніж у суспільстві. Інтернати – це зло, бо ти відчуваєш приреченість, багато хто думає: "Якщо я тут, отже, я поганий, а отже – мені треба відігратися за всі роки".
Пам’ятаю, на лінійці ми стояли і слухали гімн інтернату, а там були слова: "Лелека сирітці махнула крилом" і оці урочисті фрази: "Школа – ваш дім" – це відразу на тобі клеймо. Тривалий час ти відчуваєш себе неповноцінним. Про тебе відразу говорять, що ти з інтернату, а значить – можеш щось вкрасти. Таке ставлення дуже відчувається.
Були й інші труднощі. Наприклад, коли я вступив навчатись у виш в Києві, мені важко було навіть розрахувати ту соціальну стипендію, яку тобі дають. Бо ти не вмієш правильно розпоряджатись грошима і купуєш те, що тобі не треба і потрапляєш в борги, кредити.
Ти опиняєшся у ситуації, коли треба самому готувати, купувати продукти, одяг. А ти цього робити не вмієш. Бо ти ніби в лабораторних умовах був, де тебе годують, одягають, а тут ти виходиш у світ і навіть не знаєш, як сходити у магазин. Найтяжче для мене було налаштувати графік, а також ділитися своєю історією з інтернату з іншими одногрупниками.
Та були й умовні плюси – коли потрапив у гуртожиток, мені не важко було адаптуватися до поганих умов чи того, що я з кимось ділю кімнату.
"Дитині потрібна своя Людина"
У школі в інтеранті був рік, коли тітка оформила на мене опікунство. І зимові свята я провів у неї дома, це було в моєму першому класі. Потім інколи я спілкувався зі своїми рідними. Це ніби ковток свіжого повітря, а потім ти знову тонеш, повертаючись в інтернат.
Зараз я спілкуюсь зі своєю мамою. Питав у неї, як так вийшло, що я опинився в інтернаті. Вона була у складних життєвих обставинах і не мала підтримки. Я вийшов з інтернату і почав її підтримувати.
Почав їздити до мами в 11 класі, вона жила в жахливих умовах, коли в квартирі навіть навіть вода відсутня, але все одно, я відчував – я вдома. Я був тут вільний і перебування в цих жахливих побутових умовах все одно були кращими за інтернат. Зараз мама вже змінилась, виявилось, їй просто була потрібна підтримка. А вилучати дитину – це не вихід. Цьому треба запобігати.
Моя мама змогла відновитись, коли отримала підтримку. Зараз я розумію, скільки я втратив як дитина, що зростала в інтернаті: любові, турботи, родину. Так, були вчителі, вихователі, і деякі навіть ставилися до тебе краще за інших, але в тебе ніколи не було саме твоєї людини.
Життя в інтернаті – це як в акваріумі. Тебе годують, за тобою спостерігають. Час від часу приїздять якісь чиновники і депутати, проводять ревізію і кажуть – є їжа, є ліжко, що вам ще треба? А ти думаєш, ну як це – що ще треба? "Своя" людина!
"Всиновлювати треба з любов’ю, а не з корисливих мотивів"
Зараз чую, що на усиновлення майже черги стоять. Бо усиновлена дитина дає можливість бути заброньованим від служби у війську. Але це ж з корисливих мотивів, а не з любові.
В мене була схожа ситуація. Я вже був в 11 класі, ще трохи залишилося до випуску. Ти вже сформований, тебе вже всі знають, ти всіх знаєш. 11 років ти у закритому соціумі, 11 років без близьких людей і вже звик до свого колективу. І вже десь у квітні чи травні, коли я готувався до випускних іспитів, приходить сімейна пара в учительську і каже: "Максиме, ми хочемо оформити на тебе опікунство".
А я думаю – чому саме зараз? Де ви були раніше? Я вже бачу свободу і мені не потрібні люди, які будуть мене контролювати. Це дуже на мені відбилося. Я тоді подумав, що я своє вже відсидів.
Всиновлювати дітей треба і це потрібно дітям, та це мають робити для того, аби любити їх, а не з інших мотивів.
Матеріал підготовлений в рамках кампанії "Заглушені голоси", яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи деінституціалізації.
