"Все буде норм: максимум отримаю осколочок і поїду на реабілітацію". Як воюють і гинуть піхотинці штурмових підрозділів

Олександр Тарнай (Терен), боєць 1 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади загинув 13 лютого за 15 днів до свого 36-річчя на Оріхівському напрямку в Запорізькій області.

Терен – не кадровий військовий, навіть не підписував контракт, але це був один із найкращих бійців 128 ОГШБр. Він мав вищу освіту, цікаву роботу в Ужгороді, часто їздив за кордон. Однак на початку повномасштабки пішов у військкомат і попросився в піхоту.

У штурмовій роті 128 ОГШБр Терен витримав майже чотири роки. Він був незвичайною людиною, вирізнявся серед побратимів, але його трагічна історія – звичайна й типова для піхотних підрозділів ЗСУ.

"У чоловіків мають бути якісь правила…"

Сашко Тарнай не міг уникнути цієї війни, і на це були дві причини. Перша – ухилянтство чи втечу через Тису він не розглядав навіть теоретично. Друга – Сашко був учасником бойових дій, у 2016-2017 роках пройшов АТО, тому належав до резервістів, котрих у період воєнного стану призивають насамперед.

Утім, він мав залізобетонну підставу полегшити "власну війну" й підвищити шанси на виживання. В АТО Сашко служив у артилерійській бригаді, працював із крупнокаліберною 152-міліметровою гарматою-гаубицею Д-20, яка активно задіяна і в повномасштабній війні. Тому міг стати артилеристом. Однак коли 28 лютого 2022 року, якраз на своє 32-річчя, не чекаючи повістки, прийшов у військкомат і почув, що його зараховують у артилерійський дивізіон, відмовився й напросився в піхотний підрозділ 128 ОГШБр.

У людей, що не мають безпосереднього стосунку до армії, піхота часто оповита героїчним ореолом. Насправді це найважча, найгірша, найнебезпечніша й найневдячніша робота на війні.

Сашко як АТО-шник це добре знав і все одно попросився в піхоту. Так і потрапив у 1 гірсько-штурмовий батальйон 128 ОГШБр. Через кілька днів, на початку березня, він був на Запорізькому напрямку й разом із товаришами зупиняв російські колони, що рвалися до Запоріжжя. У своїй гірсько-штурмовій роті Терен прослужив безперервно майже чотири роки, аж до своєї загибелі.

Ми із Сашком були земляками й приятелями, періодично зустрічалися в бригаді, зідзвонювалися й листувалися в месенджерах. Якось через 2,5 роки після початку повномасштабки спитав його: "Ти не шкодуєш, що на самому початку попросився в піхоту?"

На що він відповів: "Якби тоді знав, через що доведеться пройти, не знаю, чи попросився б. Але загалом не шкодую. Сталося, як сталося – нічого просто так не робиться. У військкомат пішов би однозначно. Не кажу, що я сильно патріот, але мають бути якісь правила…"

Тоді, в перші тижні повномасштабного російського вторгнення, на лінії вогню відбувалися дуже жорсткі зіткнення. Ворожі "вертушки" залітали просто на піхотні позиції й розстрілювали їх крупнокаліберними кулеметами й НУРСами (некеровані реактивні снаряди). Танки, не криючись, стріляли по цілях прямою наводкою.

128 ОГШБр була основною бойовою одиницею на Запорізькому напрямку, і під тиском росіян, що переважали в десятки разів, була змушена відкочуватися. Однак ворога зупинили, не дали зайти в Запоріжжя, а далі навіть посунули назад, звільнили кілька сіл.

Сашко був солдатом-стрільцем (найнижчі звання й посада), завжди в перших рядах. Понад половину підрозділу тоді складали мобілізовані – недосвідчені й необстріляні бійці. Кістяк гірсько-штурмової роти становили контрактники, і Терен – мобілізований доброволець – став однією з найміцніших його ланок.

В кінці літа й восени 2022-го на Херсонщині основну роль у деокупації території відвели штурмовим підрозділам.

– Для мене найважчими були на Херсонщині тамтешні штурми – це жерсть, – розповідав Сашко. – Ми проривали передній край ворога в посадках, і за пару штурмів у моєму відділенні п'ятеро – "200", а інші "300". Згоріли всі наші "бехи". На один зі штурмів ми висунулися на чотирьох "бехах" у супроводі танка і "УР-ки" (гусенична установка розмінування, що вистрілює довгі канати з вибуховою сумішшю, від якої детонують закладені міни – авт.).

"УР-ка" загубилася в дорозі, танк став, одна "беха" закипіла. І ми поїхали на трьох інших. Перша підірвалася на міні, а інші "розібрали" з ПТУРів (протитанкові керовані ракети). У нас була одна трофейна БМП-3 ще із Запоріжжя, її теж знищили…

Під час штурмів неминучі ближні бої, де стикаєшся з ворогом віч-на-віч.

– Залітаємо у ворожу посадку й починаємо зачистку, збоку горить підбита "беха". Стріляємо з автоматів і кулеметів, просуваємося вздовж посадки і в самому кінці нариваємося на групу ворожої піхоти – чоловік 15-17. Ми знищили їх усіх. Через хвилину на нас вилітає БТР із намальованою "V" й піхотою на броні. Хтось із наших лупанув по ньому з гранатомета, і піхота посипалася вниз. Частина втекла, когось перебили, а БТР рвонув назад, – пригадував Сашко.

"Це страшна робота й важка, але вона проста, не заморочуєшся…"

Уже в перших бойових зіткненнях Сашко став вирізнятися двома рисами характеру – відповідальністю й безвідмовністю. У цивільному житті ці якості часто сприяють кар'єрі, особистому зростанню, а от на війні вони смертельно небезпечні.

– На Херсонщині ми якраз закінчили важкий штурм – вибили "кацапів" із посадки, – розповідав боєць. – То була м'ясорубка, у нас купа втрат – загиблі, поранені. Із взводу залишилося 12 виснажених бійців. І тут комбат дає команду штурмувати наступну посадку довжиною 1,6 кілометра, в якій, за даними розвідки, два десятки росіян.

Більшість хлопців відмовилася, погодилися тільки четверо. Ми йшли й не знали, що буде через секунду. На щастя, зліва там закріпився наш суміжний підрозділ, а саму посадку прокосила "Шилка" (зенітна установка з чотирьох спарених скорострільних гармат). Тому росіян там уже не було, ми просто закріпилися. Але могло бути по-іншому…

Ближні бої в умовах екстремальної небезпеки, коли виживання залежить від швидкості реакції, інстинктів і холоднокровності, показують, що ти за людина, на що здатна – це бачиш і ти сам, і твої товариші. Котрі роблять висновки, чи можна на тебе покластися в критичній ситуації. Тому що далеко не кожен здатен адекватно діяти в умовах, коли розумієш, що за секунду може прилетіти смерть.

– Буває, що хлопці відмовляються виконувати бойові завдання, – казав Терен. – Зі страху, мабуть, кожен боїться померти, кожен має свою причину… Тут людина проявляє себе, гартується, показує, ким є. Це й мене стосується, але я ніколи не відмовлявся від роботи…

Крім відповідальності й безвідмовності Сашко мав ще кілька рис характеру – спокій, холоднокровність і почуття гумору (останнє особливо важливе в армії). Перед бойовими завданнями бійці нервують, розуміючи, що це може бути дорога в один кінець. То Сашко своїм жартом, навіть самою присутністю міг зняти напругу, і хлопці вже не думали про небезпеку.

Він викликав не тільки повагу, але й симпатію – і в товаришів, і в командирів. І, незважаючи на все пережите, залишався адекватним. Тому що знав, як сприймати війну і втримати "дах" на місці.

– Так, тут усе важко. А з іншого боку все просто – ти солдат і маєш свою роботу, все по прямій. Солдат – ідеш на штурм, командир відділення – ведеш у бій, медик – евакуюєш. Це страшна робота й важка, але вона проста, не заморочуєшся. А на цивілці розпорошуєшся в різні напрямки. Дах у мене від усього цього не їде, ніби нормально. Буває хіба, що трохи "під'їжджає" (тут була іронічна посмішка – авт.). Як ставлюся до того, що треба ворогів убивати? Взагалі спокійно, нема проблем. Я про своїх хлопців думаю…

Запоріжжя, Херсонщина, Донеччина, знову Запоріжжя – штурми, оборона, евакуації… Коли треба було, Сашко йшов у піхотний бій, при необхідності як колишній артилерист допомагав суміжним артдивізіонам, працював із "сапогом" (станковий протитанковий гранатомет), сідав за кермо пікапа. Я знаю про мінімум п'ять його поранень і багато контузій, серед яких дві такі, що лопнули барабанні перетинки.

– Якщо осколки дрібні, я й сам витягаю. Недавно накрили мою машину скидами біля позиції, то я виїхав без коліс аж до Оріхова. Усі дев'ятеро людей цілі. А так нич нового, все норм…

Так само він говорив і своїм рідним, іноді міг розповісти якісь деталі через кілька тижнів після того, як усе закінчилося. Найпоширенішою його відповіддю була: "Нич нового, все норм".

Але це "норм" не всі витримували. У штурмових підрозділах навіть дуже хороші бійці часом ідуть у СЗЧ – не повертаються після лікування чи з відпустки. Бо якщо ти проходиш через бої, поранення, контузії, і це повторюється по колу, триває з року в рік, а в кінці тунелю немає навіть промінчика, то прийняти такий сценарій здатен не кожен. І не кожен таке СЗЧ засуджує. Сашко все це прекрасно розумів, бо відчував на собі. Але тримався.

– Чесно сказати, я дуже задовбався й перегорів, – проговорився він якось. – Здоров'я губиться, без сну, без відпочинку, фізично, морально, психологічно важко. Але куди-куди, а в СЗЧ не піду…

"Я як той сторожовий пес – живий, то й добре…"

Сашко міг стати офіцером за спрощеною процедурою (кількамісячні курси), бо мав вищу освіту. Командування пропонувало йому такий варіант, однак для цього необхідно було підписати контракт, а Терен не хотів затримуватися в армії. Він був ефективним бійцем, одним із найкращих у 128 ОГШБр, але не любив війну і все, що з нею пов'язане, чекав, що вона закінчиться і він нарешті повернеться додому, до цивільної роботи. Як прийшов у бригаду в званні солдата, так і залишився ним до кінця.

Нещасливою для Сашка стала п'ятниця, 13 лютого. Він виїхав уночі на пікапі – віз кількох піхотинців на позицію плюс боєприпаси й провізію. Тоді якраз потепліло, ще й пішов дощ. Ґрунтова дорога розкисла й перетворилася на багнюку, і коли пікап проїжджав балку, одна шина злетіла – машина застрягла. Хлопці одразу відбігли й сховалися, хто як міг, Сашко викликав по рації КЕТЛ (колісний тягач). Але росіяни їх "зрисували", встигли навести ствольну арту й відкрити вогонь.

Ніхто з хлопців не постраждав, вони були трохи на віддалі. А Сашко залишався ближче до машини, як водій не хотів втрачати жодної секунди, коли під'їде тягач. Завжди був дуже відповідальним. Один зі снарядів вибухнув поруч…

Якщо спробувати відкинути емоції й поглянути на цю історію максимально відсторонено, то стане зрозумілим один факт – у Сашка практично не було шансів вижити на цій війні. І це не гучні слова, а статистика, яка підтверджується втратами піхотинців у штурмових підрозділах.

Під час однієї з наших розмов Терен промовив:

"У штурмовій роті під час війни боєць може служити один рік – це максимум. Далі його треба кудись переводити, щоб зберегти здоров'я, психіку, життя…" Сашко витримав у штурмовій роті 4 роки. Майже чотири… А далі все-таки загинув. Тому що якщо ти сумлінно ставишся до роботи, відповідальний, безвідмовний і так довго служиш у штурмовому підрозділі, твої шанси вижити, висловлюючись математичною термінологію, "прямують до нуля".

І мова тут не в тому, що "сам винен – напросився в піхоту" чи в командирах. А в тому, що так вибудувана армійська система. Ти тягнеш, то тебе й далі будуть вантажити. Якщо отримаєш середнє поранення й зможеш перевестися в тил або списатися за станом здоров'я (чи маєш підстави для звільнення за сімейними обставинами), значить, тобі неймовірно пощастило. А якщо ти ефективний, безвідмовний, не йдеш у СЗЧ, то скоріше за все загинеш.

Ця неправильна й несправедлива армійська система давно всім відома, але її не міняють. 

Пожертву піхотинців навіть формально не оцінюють як слід. На церемонії поховання Сашка в Ужгороді несли його нагороди, з яких найвищі – кілька відзнак Міноборони. Хоча за чотири роки війни за все те, що Терен зробив, він як мінімум мав стати повним кавалером ордена "За мужність". Подання на нагороди неодноразово направлялися, однак із якоюсь незрозумілою байдужістю ігнорувалися. 

У сучасній системі заохочень набагато більше шансів отримати орден чи нагородну зброю має водій, котрий возить військове начальство в Києві, а не багато разів контужений і поранений солдат зі штурмового підрозділу бойової бригади…

Перед тим фатальним виїздом 13 лютого Сашко пожартував: "Все буде норм: максимум отримаю осколочок і поїду на реабілітацію". Дуже промовистий жарт, який показує – тільки після неважкого поранення боєць має шанс отримати 30 днів реабілітації й трохи відпочити.

Після загибелі Сашка я переглянув наше листування (у його WhatsApp так і залишається сповіщення "Востаннє в мережі: 13.02.2026 о 17:11"). Якось, коли він після чергового поранення лікувався в госпіталі, я спитав: "Як справи, Сашко?". "Я як той сторожовий пес – живий, то й добре. А якщо дісталося, зализав рани й назад до роботи…" – відповів він.

Влучнішого визначення роботи піхотинця я не зустрічав…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя