"Я робила все, щоб Бог побачив, скільки я віддаю, і вберіг мого тата": історія дівчини, яка перетворила свій біль на допомогу війську

З оглядового майданчика торговельного центру, що розташований у серці Києва, відкривається чудовий краєвид на Майдан Незалежності. Вітер жене зграї чорних воронів над епіцентром найважливіших подій сучасної України. Внизу, біля Монумента Незалежності швидко пересувається невисока худенька жіноча фігура – героїня трохи запізнюється на інтерв’ю через ранкові робочі справи, які зайняли більше часу, ніж вона сподівалась.

Зустрічаємося на даху. Блондинка у чорному пальті та з в’язаним шарфом на шиї широко посміхається і простягає руку: "Я Софія, приємно зустрітися вживу".

Один із воронів сідає на огорожу оглядового майданчика, ніби готується слухати її розповідь. Дівчина підходить до краю та уважно дивиться вниз. Збоку помітно, як у цей момент вона ніби перестає дихати, а через хвилину нарешті говорить "Пробачте, багато спогадів про людей, яких більше немає".

Становлення

Софія Дутчак народилася у Золочеві на Львівщині у сім’ї будівельника та виховательки. Батьки завжди були для неї найкращими друзями, навчили любити Україну та цінувати свободу. Коли Софії було три роки, народилася сестра Яна. Ім’я для молодшої вибрала вона сама.

Щороку Святий Миколай приносив дівчатам під подушку ковзани, адже катання на льоду було для родини спільним гобі. Якось взимку через сильний мороз у дівчат в школі скасували уроки. Тоді батько зібрав всю родину і запропонував поїхати на ковзанку. Той день став одним із сотень щасливих для Софії: вони цілий день каталися, гралися у сніжки та багато сміялися.

Після школи Софія вступила до київського вишу на факультет журналістики. Їй щойно виповнилося сімнадцять, коли в Україні почалася Революція Гідності.

"Лише почалося навчання – багато подій, нові люди, сенси. І тут починається Революція Гідності. Думаю, відчуття справедливості у мене вроджене, передалося від батька. Тому коли Мустафа Найєм написав у твіттері, що збираємося на Майдані Незалежності, я одразу ж приїхала, – згадує Софія. – Того дня під ногами була мряка, холодно не тільки фізично, але і всередині. Був дощ, ми йшли з одногрупниками, а навколо багато людей. Тоді у мене вперше з’явилося відчуття, що я в цьому місті не самотня, тут багато моїх однодумців".

На той момент було важко осягнути, наскільки сильно ці події вплинуть на майбутнє України. Ніхто не підозрював, що буде розстріл мітингувальників, потім Росія окупує Крим, введе війська на Донеччину та Луганщину, а у 2022 році вирішить захопити Україну повністю. Але тоді Революція Гідності вплинула на формування особистості 17-річної дівчини, яка тільки починала пізнавати доросле життя.

Дорога "Хаос / дім"

Повномасштабна війна для родини Дутчаків почалася неочікувано. Софія та Яна спали у своїх квартирах у Києві, батьки якраз були за кордоном у справах. Дівчата прокинулися від гучних вибухів за вікном та першим ділом зідзвонилися. За годину дівчата вже стояли на платформі у метро.

"Метушня така була, хаос. Я пів години просто сиділа біля стіни на станції, намагаючись усвідомити, що відбувається. Згодом ми вирішили, що намагатимемося якось добратися додому. Тато зателефонував своєму другу Айману, який був у Рівному. Той без вагань виїхав за нами до Києва", – згадує Софія.

Сестри пішки дійшли до виїзду з Києва. Повз них проїжджали колони військової техніки, легкові автівки, набиті людьми, а над головою летіли винищувачі. Вздовж траси натовпом йшли люди – з валізами, тваринами, дітьми. У голові було відчуття повної дезорієнтації, трохи спокійніше стало лише коли компанія сіла в машину до Аймана.

Так доїхали до Рівного, переночували та рушили пішки в бік Золочева. На півдорозі молодих людей підібрав дядько сестер Ярослав і довіз додому. Тільки тоді дівчата нарешті видихнули – вдома ніби безпечніше.

На другий день Яна побачила оголошення про кішку, якій шукали перетримку, бо її господарі евакуювалися за кордон. Дівчина принесла її додому, назвали Озя – на честь Оззі Озборна. Потрапивши додому, Озі прийнялася дряпати меблі, але сестрам та їхнім батькам було байдуже на це, бо нарешті дівчата були вдома.

Мама і тато Софії та Яни одразу вирішили, що повертатимуться до України.

"У них не було навіть думок про те, що вони можуть лишитися за кордоном та перечекати війну. Хоча ми з сестрою дуже переживали, як вони доїдуть. Про те, щоб ми виїхали до них, теж не йшлося – всі ми розуміли, що маємо бути зараз в Україні", – говорить Софія.

Не боятися життя

За тиждень батьки приїхали до Золочева. Це була одна із найрадісніших зустрічей у житті для родини. Тарас розповідав, що вони з дружиною були єдиними на кордоні, хто в’їжджав до України. Прикордонники дуже здивувалися і навіть запитали, навіщо подружжя повертається – війна ж.

"На другий чи третій день по поверненню батько зібрав нас на кухні. Ми сіли за стіл і він оголосив, що ходив до місцевої школи, де організували центр комплектування і записався до тероборони. Я відчула, що вороття назад немає.

Батько показав підписані документи про його зарахування до лав ЗСУ. Ми всі мовчали кілька хвилин. Потім він промовив: "Ви що, думали, я вдома сидітиму? Не треба боятися життя, бо воно тебе наздожене та роздавить". Ця фраза назавжди стала важливим слоганом мого життя", – згадує дівчина.

Відмовляти не було сенсу. Втім, відчуття небезпеки поглинало Софію та її рідних. Тато раніше ніколи не воював, не служив в армії, тому одразу поїхав на навчання, а через пару тижнів його бригаду відправили на схід.

"Спочатку він був на посаді солдата. Коли я казала, що мій тато герой і найкращий у світі, він завжди відповідав "ну що ти, доценька, твій тато звичайний солдат". Але він був надзвичайною людиною, яка все життя думала, що звичайна", – розповідає Софія.

Згодом Тараса Дутчака призначили старшим солдатом, а потім і командиром взводу. Але, згадує його донька, чоловікові було байдуже на посади. Родина на початку його служби навіть не думала, що голові сімейства будуть платити зарплату. Софія навіть планувала шукати другу роботу, щоб забезпечувати тата усім необхідним.

Сім’я постійно підтримувала батька не тільки морально. Дівчата регулярно закривали його потреби, шукаючи і купляючи бронежилет, автівки, дрони, балістичні навушники тощо. Більша частина грошей, які заробляли доньки, витрачалася на війну. На що не вистачало власних коштів, організовувалися збори у соцмережах. Постійні пошуки, закупівлі, передачі займали величезну частину життя.

"Я понад рік жила з думкою, що чим більше я зроблю, чим більше я віддам, чим більше я віддам свого, тим краще буде батькові. Для мене було важливо не тільки організовувати збори, вигадувати ідеї, як акумулювати гроші, але й віддавати своє. Мені так сильно хотілося, щоб хтось згори – Бог чи якась вища сила побачила, скільки я роблю, і зберегла мого тата", – говорить дівчина.

Сіверко

Навесні 2022-го Тарас Дутчак потрапив на свою першу ротацію. Тоді бригада стояла у Білогорівці поблизу Сіверодонецьку. До чоловіка одразу прибилася місцева собака – він дуже любив тварин, тому пес швидко став вірним супутником військового. Назвав собаку Сіверко – на честь міста, яке він боронив. Батько надсилав родині фотографії з новим другом та багато розповідав про нього – що пес нічого не боїться, вступає в бій із сильнішими за себе, і загалом – він смішний і добрий.

Коли бригада переїжджала на інший напрям, Тарас відмовився залишати Сіверка. Проте із собою чоловік також не міг його забрати. Тому волонтери, які приїздили до 103-ї бригади, отримали відповідальне завдання: доставити Сіверка дружині військового до Золочева. І от, о другій ночі до будинку родини під’їхав пікап, а з нього вискочив темно-коричневий пес.

"Уявіть: ніч, по хаті бігає Сіверко, Озя в шоці, бо не звикла до конкурентів вдома, а тато все контролює з того боку слухавки та тішиться як дитина від того, що пес нарешті вдома. Ми швидко полюбили собаку – бо його ж любить тато, а отже, він тепер член нашої родини", – розповідає Софія.

Батько завжди намагався захистити своїх дівчат від болю та страху, тому завжди відповідав на повідомлення та дзвінки радісно або казав, що не може говорити. Тоді доньки розуміли, що відбувається щось погане. Але до кінця ніхто із них досі не знає, що доводилося переживати батькові на фронті.

Коли ж тато довго не виходив на зв’язок, дівчата намагалися відганяти від себе думки про найгірше. Проте іноді час відчувався як пекло, коли кожна секунда мовчання триває годинами. Тоді лишалося лише чекати, почухуючи Сіверка за вушком.

"Я дуже люблю свою маму, але тато для мене завжди був кращим другом – людиною, якій я можу розповісти абсолютно все. Можу надіслати сайт, де зібрані всі етикетки сирів, скинути трек Pink Floyd, розповісти про свою зустріч із психотерапевтом, поділитися новим науковим терміном, про який дізналася. І завжди отримувала відклик від нього. Він розповідав про тваринок, побратимів, командира, побут. Боже, чому ти мене не почув?" – затуляє руками обличчя Софія.

"Софійко, тато загинув"

Тарас Дутчак загинув через танковий обстріл 25 жовтня 2023 року в районі околиці села Першотравневе (нині Наукове) Ізюмського району Харківської області. Вранці того дня чоловік як завжди побажав своїм дівчатам у сімейному чаті доброго ранку та відзвітував, що він із Котею – так він назвав кота, якого зустрів поблизу позицій і прихистив, "із п’ятої ранку на ногах та лапах". Голова сімейства попередив, що у нього будуть справи і він не зможе відписувати якийсь час та побажав усім гарного та світлого дня.

Софія почувалася хворою з самого ранку – підвищилася температура, поганий настрій, самопочуття погіршилося. О другій годині дня вона прокинулася та надіслала татові своє селфі з підписом "Дивися, таточко, хворіємо". Дівчина напилася протизастудних ліків та заснула. Коли прокинулася, відповіді у чаті все ще не було.

Надвечір мати написала старшій доньці, що хвилюється, адже її чоловік довго не відповідає на повідомлення. Та відповіла, що він просто зайнятий та обов’язково от-от вийде на зв’язок – таке часто бувало. Але діалог між мамою та донькою повторювався кожну наступну годину, допоки Софія не запропонувала зателефонувати комусь із побратимів батька та дізнатися, як справи.

"Я лишила телефон на кухні і вийшла в кімнату. Коли повернулася, побачила пропущений дзвінок від мами. Я була впевнена, що вона зараз мені скаже, що все добре і тато просто десь затримався – до останнього не припускала думки, що щось не так. Передзвонила. "Софійко, тато загинув!" – мама кричала не своїм голосом. Я пам’ятатиму цей крик навіки.

"Ні, ні, ні, будь ласка. Тільки не це. Це якась помилка. Так не може бути. Я зараз все вирішу. До кого мені подзвонити? До Бога? Тільки б я могла це виправити", – думки змішалися і неслися неконтрольованим потоком. Але той крик мами я виправити вже не могла", – згадує дівчина.

Софія впала на підлогу і почала кричати та бити по всьому навколо кулаками. Здавалося, її нелюдський рев чує весь Львів. Безвихідь та агонія. Тато так і не побачив ту фотографію, яку вона йому надіслала.

Біль пропорційний любові

Інтерв’ю з Софією записуємо два дні. На моменті своєї розповіді про загибель батька дівчина сильно розплакалася і ми вирішили перервати розмову. Пізніше вона написала повідомлення: "Пробачте за емоції. Мені складніше було говорити про тата, ніж я від себе очікувала. Переоцінила свої сили".

Дівчина вперше проговорює вголос всю історію від початку до кінця і, певно, сама починає повною мірою усвідомлювати, скільки важких випробувань довелося пережити їй та її родині. 

За два місяці після загибелі батька родину спіткала ще одна страшна новина – у мами знайшли онкологічне захворювання. Софія очікувала, що щось подібне може статися, адже батьки сильно кохали одне одного, і втрату чоловіка її мати переживала важко. До того ж останні пів року її мама постійно переживала за батька, а таке сильне нервове напруження не могло пройти без наслідків.

"Це був потужний ривок – ми з Яною швидко включилися та вирішили, що робитимемо все, щоб вилікувати маму. Можливо, цей процес навіть трохи відволікав нас від горювання за батьком. Це було щось, на що можна перевести фокус, щоб не було так боляче. Ми вірили, що татко нам допоможе на цьому шляху. Так і сталося – через рік хвороба перейшла в ремісію", – розповідає дівчина.

Втім, біль від втрати свого найкращого друга Софія Дутчак переживає досі і зізнається, що навряд він колись мине – скоріше, трансформується.

"Біль пропорційний любові, яка була до цієї людини. Це така неосяжна та канонічна любов, сильна і виразна історія кохання батьків, потужні почуття любові батька до доньок. Це категорії любові, які неможливо виміряти  фізичними величинами. Тому цей біль і ця втрата протягом всього життя буде зі мною. Я точно знаю, що крім нього в мене залишиться безліч фантастичних спогадів, повідомлень, які мій тато мені залишив, і всього, що він вклав у мене від народження", – говорить донька полеглого воїна.

Другий день інтерв’ю починаємо на Майдані Незалежності поміж металевих стендів із зображеннями та описом подій Помаранчевої Революції, що відбулася у 2004 році на цьому ж місці. Софія зупиняється біля одного зі стендів та читає вголос: "Нас не подолати. 20 років Помаранчевої Революції". І тут же згадує, як батьки того часу їздили до Києва на Майдан, привезли звідти помаранчеві шалики. Зав’язується розмова про "прокляття поколінь українців".

"Прадід воював в УПА і був вивезений на росію. Тато теж загинув за Україну. Як це коло розірвати? Дуже екзистенційне питання. Я даю собі таку відповідь: мушу робити все, що я можу робити. Щоб не відчувати сором, треба 100% своєї ненависті до ворога та болю від втрат сублімувати у користь", – тендітна постать Софії пересувається від стенду до стенду, уважно розглядаючи світлини.

Ані дівчина, ані її сестра чи мама не розчарувалися в країні після найважчих для себе подій. Навпаки, говорить Софія, любов до України посилилася ще більше:

"Для мене цінність моєї країни і так була однією з вищих цінностей. А тепер, коли одна з найважливіших для мене людей віддала своє життя за Україну, мені хочеться плечі розправляти від гордості за мою Україну, за все, що я бачу: дерево, людину, будинок, у вікна якого я зазвираю. Все стало ще більш трепетним та вагомим. Тато вирішив, що готовий покласти своє життя, щоб усе це існувало. Як я можу не опиратися на це так само?

Найважливіше – коли відбувається сублімація в те, що може розвивати, а не в деструктив, у паніку, у неймовірне відчуття провини до себе або перекладання вини на інших. Війна переходить з покоління у покоління, і такі екзистенційні запитання виникають постійно. Від них можна просто згоріти, якщо собі не дати чесну відповідь, а що я можу зробити".

Допомагати, щоб полегшало

"Ми з сестрою та мамою вирішили, що хочемо жити так, щоб тато пишався нами. Я доросла і свідома людина, але мені так хочеться вірити, що він бачить мої дії. Думаю, якби він побачив, що я не впадаю у відчай, а щось роблю, він би мене похвалив", – зітхаючи говорить дівчина.

Софія знайшла для себе спосіб боротися з болем – допомагати війську. Це для юної дівчини і є та сублімація у продуктивне, про яку вона говорить. За місяць до загибелі батька, на власний день народження Софія зібрала близько 250 тисяч гривень на ремонт автівки для побратимів тата. Сума виявилася завеликою, тому на благодійній банці залишилося ще 40 тисяч. Після жахливої звістки з фронту співслуживці Тараса Дутчака пропонували залишити ці кошти як підтримку родини. Втім, дівчина відмовилася, доклала власні гроші та купила для підрозділу безпілотник.

На той момент це було одним із найбільших зборів, які Софії вдалося закрити. До них дівчина, якій вдалося розвинути свої соцмережі на десятки тисяч підписників, ставиться дуже відповідально. Страху не зібрати зазначену суму, говорить блогерка, у неї ніколи не було, натомість завжди було бажання робити благодійність цікавою для аудиторії.

"Я не сиджу і не чекаю, поки гроші прийдуть на банку. Воно так не працює. Є прямі контакти, є власні історії, є власні сенси та цінності, які треба закласти. Все це разом складає формулу ефективного збору. Я ставлю ціль і розумію, що є люди, які зі мною, які точно є моїми однодумцями, вони прийдуть та допоможуть. Мені не соромно навіть людині написати напряму та попросити підтримати збір. Чому мені має бути соромно? Мій тато загинув, захищаючи країну. Хоча я думаю, ще один з пунктів ефективної формули – це самому віддавати. У мене таке було завжди".

У травні 2024-го року заступник директора Фонду компетентної допомоги "Повернись живим" Олег Карпенко у своїй колонці висловив спостереження, що благодійність стала перетворюватися на шоу. Це, на його думку, є великою проблемою, адже у країні війна і вигадувати щось екстраординарне, щоб зібрати гроші на військо – недоречно.

Софія погоджується із цією тезою і вважає несправедливим, що одні віддають у цій війні життя, а іншим треба призи за донати. Втім, ненависті чи злості щодо цього не відчуває – це непродуктивно. Якщо постійно перебувати у стані відчаю, вважає вона, руки опускаються і на душі стає важко.

"Зараз з розумінням ставлюся до того, що люди втомилися. Я інколи цю агресію відчуваю, інколи намагаюся їх зрозуміти. Війна торкнулася багатьох людей і я не знаю, що зараз в людини, яка не скинула донат. Просто мислю через категорію себе, що я можу зробити, з ким домовитися, щоб підтримали мій збір", – пояснює вона.

Наприкінці 2024-го року Софія закрила поки що найбільший свій збір – 1 мільйон 200 тисяч гривень на проєкт Фонду "Повернись живим" та Львівської міської ради "Зброєносці". Ідея проєкту – забезпечити чотири бойові бригади колективним піхотним озброєнням. Про "Зброєносців" Софія дізналася із соцмереж. Дівчина довіряє та давно допомагає "Повернись живим", а отже вирішила долучитися та зібрати частину від загальної мети збору у 200 мільйонів.

"Мені хотілося під Різдво зібрати велику суму. Ми зідзвонилися з менеджеркою спільнот Фонду, обговорили деталі. Мені подобалося, що ці кошти підуть на забезпечення бригад із заходу України, оскільки я сама з Львівщини, це метчилося зі мною. До того ж, мій тато був у відрядженні у 80-й ОДШБр – одній із тих, хто отримає зброю у "Зброєносцях". Мені було принципово, щоб мій збір був саме на зброю. Я хотіла, щоб цією зброєю вбивали росіянців", – говорить Софія.

Підготовка до збору амбітної суми тривала два тижні. Софія щодня витрачала по декілька годин, контактуючи з місцевими брендами. Ідея була в тому, щоб бізнеси надали свої товари для розіграшу серед тих, хто задонатить. Серед усіх, до кого зверталася блогерка, взяти участь погодилися 15 брендів. Софія докупила кілька додаткових призів та запустила дописи про збір.

"У мене виходить це робити. Це моя навичка, яку я використовую в роботі і моя сильна сторона, яка дає змогу допомагати війську. Я можу зібрати людей, щемко та структурно розказати про свою ідею. Я знаю, що в мене гарні комунікаційні навички. Чому б це все не застосувати. Коли відкрила банку, одразу скинула свої 10 тисяч гривень. Мені хочеться думати, що люди бачать, що я віддаю своє, і їх це мотивує також підтримувати мої збори", – говорить дівчина.

Збір для "Зброєносців" одразу отримав відгук від аудиторії. Перші сто тисяч вдалося зібрати за пару годин. За два дні на рахунку було вже пів мільйона. Напередодні Різдва на банці накопичився мільйон, а якраз під Святвечір ціль збору було досягнуто.

Переможці в розіграші визначалися рандомно через банкінг. Кожному з них Софія писала особисто, щоб привітати з виграшем, а надсилаючи призи, підписала від руки листівки. Люди відповідали, що вперше в житті щось виграли та були цьому приємно здивовані.

"Є така думка, що люди втомилися від зборів, що зараз вже не донатять так, як колись донатили. Через це багато хто боїться відкривати банку, бо переживає, що не збере. Зберете. Я знаю, що якщо підійти до цього питання з позиції власного я, все вийде. Я можу написати персонально другу, знайомому, колезі, я можу написати у чати, я можу нагадати про це. Я можу написати через власну історію, я можу написати, чому мені це так важливо. Працюють персональні різні історії. Але ми маємо перемогти, а це можливо, якщо кожен буде в активній позиції – якщо ми не у війську, ми для війська".

Підтримуйте проєкт "Зброєносці" за посиланням.