"Відчула себе не підготовленою та не навченою". Реалії освіти і роботи в лікарні очима студентки медвишу

22-річна Юліанна Оводкова з дитинства мріяла стати лікарем. Інших варіантів професії для себе вона не розглядала.

Дівчина навчається на 5-му курсі медичного університету та в майбутньому має намір бути лікарем з медицини невідкладних станів – надавати екстрену медичну допомогу в критичних ситуаціях.

Зізнається, навчання в медичному виші – ще те випробування, але попри труднощі вона не втратила бажання бути лікарем.

Юліанна скаржиться, що студенти мають мало практичних занять, досі навчаються за старими матеріалами, а університет не готує до реальної роботи в медзакладі. Прийшовши працювати спочатку у відділення дитячої реанімації, а згодом фельдшеркою, їй доводилося вчитися "з нуля".

Крім того, зараз дівчина працює інструкторкою з надання першої домедичної допомоги. Їй подобається ділитися своїми знаннями та вміннями, адже переконана – кожен повинен вміти надати допомогу в екстреній ситуації, особливо в умовах війни. Це – може вберегти життя.

Про пошуки себе, а також погляд на медичну освіту, роботу лікаря та українську медицину Юліанна розповіла "Українській правді. Життя".

"Було важко, але якби мені давали можливість зробити свій вибір знову, то я б обрала саме цей шлях"

Юліанна з дитинства мріяла про медицину та професію лікаря. Це бажання було настільки сильним, що вона ніколи не думала про те, щоб бути кимось іншим. Рідні підтримали вибір дівчини, але намагалися вберегти від потенційних труднощів.

"Я всім казала, що хочу бути лікарем. Це ніколи не обговорювалося. Мабуть, на вибір професії вплинуло те, що в моїй родині майже всі жінки медики. Я уперто йшла до своєї цілі", – каже героїня.

Дівчина розповідає, що про навчання в медуніверситеті "ходять" стереотипні уявлення, нібито студенти-медики не мають часу на життя і ночують над підручниками. Утім, для неї все виявилося по-іншому.

"Я дуже не погоджуюся з цим. Так, дійсно багато інформації, але для мене не все так страшно, тому що я йшла туди свідомо.

Були безсонні ночі, тижні посиленого навчання, коли здавалося, що це ніколи не закінчиться. Пам’ятаю, як тремтіли руки на парах з оперативної хірургії, бо було страшно перед опитуванням.

Я пішла в медичний сама, хоча мене і намагалися відмовити від цього. Було важко, але якби мені давали можливість зробити свій вибір знову, то я б обрала саме цей шлях, цей університет і цю спеціальність", – зазначає майбутня медикиня.

Юліанна зауважує: головне пережити перші 3 курси, далі буде легше.

"На перших курсах дуже складно: викладачі ставилися до нас як до помилки природи, а не студентів, часом ображали, говорили їдкі фрази. Деяких це зламало, і вони пішли з медицини.

Вже на старших курсах ти видихаєш і можеш поєднувати кілька робіт. Особисто зараз для мене навчання сповнене кайфом. У принципі, я сама знала, на що "підписуюсь". Секрет, як поєднувати все це, – шалена любов до медицини", – піджартовує дівчина.

Попри те, що Юліанна обожнює медицину та отримує задоволення від навчання, зізнається, що існують недоліки в українській медичній освіті.

"Студентам-медикам потрібно більше практики. При університетах є симуляційні центри (приміщення, де майбутні медики відпрацьовують навички), однак в них ми не буваємо, вони постійно зачинені. Одна справа зробити щось на підручному матеріалі, а інша – в навчальному центрі, де є все для цього. Це проблема, адже стати лікарем з книжок – неможливо.

Хотілося б, щоб нас навчали міжнародних стандартів та протоколів. А ми засиджуємося над старими рекомендаціями: нас досі навчають за підручниками, виданими у 90-х роках", – ділиться дівчина.

Через це Юліанна шукає різні курси, "хапається" за будь-яку можливість, щоб дізнатися нове. Зізнається, якби не її жага та мотивація, то не знає, що б зараз вміла.

"Університет дає диплом. А яким спеціалістом ти станеш – залежить лише від тебе. На мою думку, постійний розвиток – це запорука успіху. Медицина – динамічна галузь, яка "не стоїть на місці". Потрібно "йти в ногу" з часом, поглиблювати знання, удосконалювати навички, освоювати нові підходи та методи лікування", – переконана Юліанна Оводкова.

"Це – величезна перевірка тебе як людини: ти або не витримаєш і зламаєшся, або станеш сильнішим"

Понад рік Юліанна працювала у відділенні дитячої реанімації у київському "Охматдиті". Однак рідні намагалися вберегти її від такої роботи. Мовляв, це морально важко, адже доводиться працювати з важкохворими дітьми.

Проте героїню бентежило інше.

"Коли я прийшла туди, відчула себе не підготовленою та не навченою. Я зрозуміла, що не вмію нічого з того, що треба було робити. Те, що розповідали в університеті, – кардинально інше. Довелося опановувати все "з нуля".

Було страшно, але з часом "втягнулася". Робота мені сподобалася", – поділилася Юліанна.

Дівчина наголошує, робота у такому відділенні – складна і фізично, і морально. Потрібно вміти себе налаштувати та "вимикати" емоції на роботі. Емоційний стан зокрема дуже впливає на працю з пацієнтами – у разі виникнення непередбачуваних ситуацій лікар має бути спокійним, опанувати себе та допомогти хворому.

"У мене зав’язалися тісні стосунки з дітьми: я з ними розмовляла, співала колискові, тримала за руку під час процедур. Але все одно сприймала це як роботу.

І вона справді важка: там ти майже не спиш, а якщо й спиш, то годину-дві, які нічого не вирішують. Ти постійно готовий до того, що щось піде не за планом. Та потім до цього звикаєш", – пригадує героїня.

Юліанна вважає, що сферу медицини в Україні обов’язково потрібно змінювати. Перш за все йдеться про ненормований робочий графік, низьку заробітну плату, а також брак кваліфікованих спеціалістів.

"Мала заробітна плата змушує лікарів працювати на кількох роботах, буває так, що вони з одного чергування приходять на інше. Звідси постає друга проблема – брак людей, студенти не хочуть пов'язувати своє життя з медициною через різні причини.

Люди просто втомлені, цілу добу на ногах. Через це не сприймають реальність і на фоні цього можуть зробити помилку. Я зрозуміла, настільки багато залежить від лікаря, навіть найпростіші речі: банально яка ампула в руках", – наголосила Юліанна.

Ще одна важлива проблема, на думку майбутньої лікарки, небажання деяких медиків розвиватися і вивчати нове, а також ставлення до пацієнтів.

"Мене обурює, що людині може не пощастити, якщо вона потрапить до безвідповідального медика. Потім страждає, звертається по допомогу надто пізно, коли її вже не можна витягнути з того стану. Для когось це просто пацієнт, а для родини – велика втрата. Тут йдеться про нерозважливість, недбалість, небажання розвиватися.

Є й такі, які кажуть: "Працюю 30 років в медицині, і ви мене нічого нового не навчите". Стає страшно, коли ти усвідомлюєш, що можеш потрапити до такого фахівця. Тому я щаслива бути в команді ініціативної молоді, яка прагне змін", – розповідає героїня.

Були цікаві й веселі моменти, які Юліанна згадує з усмішкою. Почуття гумору, на її думку, це те, що рятує лікарську психіку і допомагає не з’їхати з глузду.

"Ти після робочого дня, втома охопила тіло, мрієш лише про душ і спатки. І отут починається: "У мене брова свербить, почухайте", "Він не какав три дні, давайте поставимо клізму о 23-ій годині", "А я вдень виспався, і вже не хочу спати. Усипіть мене до 8-ї". І таких історій було немало", – розповідає Юліанна.

Дівчина зізнається, що навчилася керувати своїми емоціями та залишати їх осторонь. Єдина річ, яка змушувала її плакати, – біль родини пацієнтів від смерті рідної людини.

"У мене була пацієнтка 16-17 років з лейкозом. Для неї організовували збори, її знали багато людей, бо вона вела свій блог.

Дівчинку привезли до нас і залишили у відділенні. Ми розмовляли ночами, все було прекрасно. Після моєї зміни ми планували її виписувати, а мені сказали, що вона миттєво померла через ускладнення. Вона була так класно налаштована, і все мало бути по-іншому. Довго не укладалося у голові, як так може бути", – з сумом пригадує дівчина.

Як розповідає Юліанна, робота в реанімації неабияк змінила її – зробила витривалішою та сильнішою.

"Мої близькі кажуть, що я дуже подорослішала. Це величезна перевірка тебе як людини – ти або не витримаєш і зламаєшся, або станеш ще сильнішим. Я стала морально сильніша. Але звільнилася, бо захотілося іншого досвіду та розвитку", – говорить героїня.

Від липня 2024 року Юліанна працює фельдшеркою. З початком повномасштабної війни, у 2022-му, дівчина знайшла ще й іншу сферу, де змогла себе реалізувати, та стала інструкторкою з надання першої домедичної допомоги.

"Людина помре у тебе на руках від критичної кровотечі за 2-3 хв, а це може бути хтось з твоїх рідних"

Юліанна зізнається, ніколи не думала, що викладатиме на курсах надання першої домедичної допомоги. Утім, повномасштабне вторгнення змінило життя дівчини.

"Коли почалася війна, я хотіла бути корисною. Навіть мала бажання піти бойовою медикинею на фронт, але рідні відмовили мене від цієї ідеї.

Якось натрапила на повідомлення у волонтерському чаті, що потрібна людина, щоб навчати першій домедичній допомозі. Подумала, чому б ні. З того часу все й закрутилося. Зараз я працюю у тренінговій компанії, і ми навчаємо всіх, хто виявив бажання навчитися рятувати життя", – каже Юліанна.

Дівчина проводить тренінги на різні тематики, зокрема, як надати першу невідкладну допомогу дітям, як допомогти постраждалим в умовах бойових дій чи воєнного стану, як проводити базові реанімаційні заходи, зупиняти кровотечі тощо. Наголошує – ці знання рятують життя.

На її думку, опанувати надання першої допомоги лише з відеокурсів чи книг – неможливо.

"Онлайн-курси можуть дати лише теоретичні знання. Однак практика є невід'ємною частиною опанування цих навичок, вони потребують відпрацювання. Тому на своїх курсах ми даємо багато практики, щоб створити м'язову пам’ять, та розглядаємо алгоритми дій для різних ситуацій.

Певні маніпуляції, як-от серцево-легенева реанімація, накладання джгута, знерухомлення кінцівок, потребують нагляду інструктора та певного досвіду. Теорії тут недостатньо", – наголошує дівчина.

Юліанна каже, щоб надавати першу домедичну допомогу, не потрібно мати медичну освіту.

"Побутує хибне уявлення, що коли сталась надзвичайна ситуація, то найкраще дочекатися приїзду "швидкої допомоги". Але це не так.

У такому випадку будьте готові, що приїдуть лікарі та констатують смерть. Чому? Бо ті, хто був на місці трагедії, не почали рятувати на домедичному етапі та нічим не допомогли. Професіоналізм медиків чи обладнання тут безсилі.

Людина помре у тебе на руках від критичної кровотечі за 2-3 хв, а це може бути хтось з рідних. Страшно жити серед тих, хто не вміє надавати допомогу, та не вміти самому", – говорить інструкторка.

При наданні першої домедичної допомоги не потрібна стерильність – у цих умовах вона просто неможлива.

"Стерильність можлива лише в операційній, адже там все продезинфіковано. На домедичному етапі її неможливо створити.

Важливо – мати засоби для індивідуального захисту: маску, окуляри та рукавички. Поліетиленові – не надійні, бо можуть порватися. Найкраще підійдуть ті, які створені для роботи в умовах підвищеного ризику. Безпека – головний пріоритет.

Тому треба обрати: ви думаєте про чистоту, або робите все задля порятунку постраждалого і він/вона виживе завдяки вам. Якщо бігати і шукати стерильність, людина помре від бездіяльності", – пояснює Юліанна Оводкова.

Крім базових знань та відпрацьованих навичок, потрібно при собі також мати аптечку з необхідними матеріалами та інструментами.

"Чомусь багато людей вважають, що носити аптечку з собою – це смішно або свідчить про параною. Але вона може знадобитися, коли потрібна буде допомога, а ти не матимеш нічого. Тому при виході в місто моя аптечка завжди зі мною.

Ми третій рік живемо в умовах війни. Ти ніколи не знаєш, куди прилетить. І, можливо, просто проходячи повз, можеш опинитися в епіцентрі подій. Якщо матимеш з собою аптечку, то є шанс когось врятувати", – говорить Юліанна.

Дівчина наголошує – підручні засоби не дієві. Ремінь ніколи не буде працювати так, як турнікет, тож не варто очікувати від імпровізованих предметів надто багато, навіть якщо вони дуже подібні – вони можуть підвести чи зламатися.

Дівчина стверджує, що багатьох постраждалих можна було б врятувати якби кожен опанував навички надання першої домедичної допомоги. До прикладу, лише кожній десятій людині дають шанс вижити, провівши серцево-легеневу реанімацію. А іншим – просто констатують смерть.

"До нас привезли 15-річну дівчину з раптовою зупинкою кровообігу. Коли це сталося, вона була вдома з татом. Він почув, як вона впала, зайшов в кімнату, а вона лежала без свідомості та не дихала.

На щастя, чоловік був рятувальником, тож знав, як діяти: відразу почав проводити серцево-легеневу реанімацію. Критично важливо зробити її у перші хвилини. Також викликав "швидку".

Тільки через півтори доби вдалося з’ясувати, що дівчині життєво необхідне встановлення кардіостимулятора. Зараз з нею все добре. Якби не батько, то дівчина просто б померла", – розповідає Юліанна.

Тому майбутня медикиня закликає не шкодувати грошей та виділити час, аби пройти практичні курси з надання першої домедичної допомоги. У критичних ситуаціях, коли кожна секунда на вагу золота, вміння допомогти постраждалому до приїзду "швидкої допомоги" може стати вирішальним фактором.

"Мій біль – це вмовляти людей навчатися. Можна було б плюнути на те, що деяким байдуже на своє життя чи життя близьких, що ви не встигнете їх врятувати. Потім будете "гнати" на лікарів, що вони не зуміли відкачати, пізно приїхали і знайдете ще багато аргументів.

Домедична допомога – це така штука, яка залежить перехожих. Якщо у моїй присутності щось станеться, то я просто не пробачу себе за те, що могла щось вдіяти, але не зробила цього, і людина помре через мою бездіяльність. А чи зможеш ти з цим жити?" – підсумувала Юліанна Оводкова.

Віра Шурмакевич, "Українська правда. Життя"