Біль не зникає, але ти вчишся з ним жити. Три історії дружин загиблих воїнів
У цій статті – лиш уривки з життя та втрати трьох жінок, у яких загинули чоловіки на війні.
Юлія з Києва, Оксана з Львівщини, Альона із Запоріжжя кажуть в один голос про своїх коханих: "Він вартий того, щоб про нього знали".
У їхніх історіях багато болю.
Але кожного дня вони прокидаються, встають з ліжка і живуть свій новий день.
Тут не буде історій успіху та мотиваційних порад на кшталт "рухатися далі". Є такі дні, тижні, коли встаєш лиш у вбиральню й попити води. І це нормально.
Юлія, Оксана та Альона діляться своїм досвідом, яким може бути корисним жінкам, які, як і вони, переживають втрату.
Далі – їхня пряма мова.
"Сьогодні не той день, щоб здатися"
Вчителька Юлія Мовчан з Києва – учасниця програми "Жива", на якій уперше спробувала малювати олійними фарбами. Через малюнок проживає свій біль та зберігає спогади про загиблого чоловіка Олексія.
Ми познайомилися в 2007 році. Знайомство випадкове, неочікуване. Мене сестра попросила підмінити її в кіоску. Я охоче погодилася.
Мій майбутній чоловік приїхав туди із друзями на каву. Він звернув увагу, що я новенька, бо ледь не щодня тут купував каву. Спитав, який шоколад найсмачніший, і попросив обрати якийсь на мій смак. Я вибрала, а він розрахувався за шоколадку… і залишив її мені.
Льоша любив питати, чи закохалась я в нього з першого погляду. "Ні", – відповідала йому, але щось у ньому мене зачепило.
Згодом я приїхала в гості до сестри в той кіоск, а мені передають троянду із запискою – у ній був номер телефону. Я довго не могла наважитися зателефонувати.
Але наша перша телефонна розмова відбулася невимушено, без отих незручних пауз. Мабуть, тоді я відчула, що Льоша – близька мені людина. Хоча ми були такі різні. Я спокійна і врівноважена, а він – стрімкий, балакучий і з неперевершеним почуттям гумору. Він часто примовляв: "Вчися, поки я живий". Зараз ці слова боляче згадувати.
На нашому першому побаченні він розповів про себе всю правду. І це було зовсім не те, про що я мріяла. Але його відвертість зворушила, бо для мене в стосунках найціннішою є правда.
Льоша сказав, що тепер я про нього знаю все, і від мене залежить, чи буду я з ним, чи ні. Я не вийшла з його машини, і жодного разу в своєму житті про це не пошкодувала.
Наші стереотипи часто нам заважають бути щасливими. До прикладу, мрієш про лицаря на білому коні, вважаєш, що якісь риси в людині не можуть тобі сподобатися, а в житті складається зовсім по-іншому. І якщо ми трішки відійдемо від стереотипів – ми справді можемо бути щасливими. У мене так сталося.
У нас складна історія спілкування. Познайомившись у листопаді 2007 року, уже на Різдво Льоша приїхав знайомитися з моїми батьками. Та лиш після тривалої перерви у чотири роки ми почали бути разом. І вже назавжди.
У 2014 році Льоша пішов в АТО. І коли збирався на схід України, уже знав, куди їде. Бо на строковій службі в армії служив розвідником. Навіть не попередивши батьків, за контрактом поїхав у Нагірний Карабах, де здобув перший серйозний воєнний досвід.
Ми підтримували наші стосунки через листи. Я багато йому писала: і коли була щаслива, і коли на щось сердилася. А ще розпитувала його про все-все, що мене хвилювало, і він відповідав. Це листування – дуже важливе в нашому житті, це дозволило нам краще пізнати один одного.
За два роки в АТО Льоша розповідав про війну – уже таку жорстоку, – а я не могла усвідомити, що це насправді...
Я мріяла про гарне весілля, святкову сукню, але майже ніколи про це не говорили… 18 серпня 2018 року, коли мені було 38 років, ми побралися. Для мене це – особлива дата, Льоша знав про це і зробив усе для того, щоб наше весілля відбулося саме в цей день.
На весіллі я майже нічого не їла, тож була страх яка голодна. І коли ми попрощалися з гостями й нарешті залишилися наодинці, я сказала Льоші – поїхали в Макдональдс.
Ми взяли собі шкідливої їжі, зупинилися десь під мостом. Почав накрапати дощ. Ми їли цю їжу під дощем, і я почувалася найщасливішою дружиною. А потім я розплакалася.
Льоша не любив, коли жінки плакали. Він спитав мене: "Скажи, що я маю зробити, щоб тебе заспокоїти?". Треба мене дуже-дуже міцно обійняти. Він так і робив.
24 лютого 2022 року я добре пам’ятаю… У нас навіть розмов не було – йти чи не йти. Єдине я просила нікуди мене не відправляти – ані до батьків, ані за кордон, – дозволити бути з ним.
Льоша – родом з Бортничів, недалеко від Києва, тож ми поїхали туди. Там уже збиралися його товариші. З того моменту він щодня чергував до ранку. Маючи гарний досвід, навчав хлопців і дівчат, які приходили до них на базування.
Я була в захваті від людей! Такі різні – і молоді, і старшого віку, – усі вони зосереджено вчилися, не скаржилися ні на здоров’я, ні на втому. Через місяць оформилися в батальйон ОУН, про який Льоша розповідав із гордістю: "Назва батальйону як червона ганчірка для ворогів. Так і має бути!".
Спочатку вони захищали Київщину, зокрема Лютіж, а десь у середині квітня Льоша сказав, що вирушають на схід...
19 квітня я його провела, трохи пофотографувала… На жаль, з нашого останнього дня немає фото, де ми разом.
Поки хлопці збиралися, я ще тримала себе в руках, а коли почали від’їжджати, почала плакати. І не могла тому дати ради. Не рятували навіть обійми чоловіка…
Було так важко відпустити. Як ніколи. Ти не можеш знати чи відчувати, що бачиш людину останній раз. Але я і думки такої не допускала. Ми ніколи про це не говорили.
Дівчата кажуть, що зі своїми чоловіками обговорювали цей момент, і можливо тому, знають, що робити зараз.
Дехто з чоловіків навіть залишав якісь записки. Це надзвичайно важливо для жінки. А мені Льоша не залишив ніяких настанов. Він лиш пообіцяв берегти себе. Я йому сказала: "Думай серцем", а потім пошкодувала про ці слова.
Чоловік завжди був розважливий. Він з холодним розумом ухвалював рішення, а зі мною став… добрішим. Можливо, ці слова для нього стали фатальними?
28 квітня чоловік зателефонував і сказав, що його відпускають у Київ на три дні. Я була неймовірно щаслива! Ми хотіли народити дітей, і природнім шляхом у нас не вдавалося. Ми зважилися на процедуру ЕКО й пройшли всю підготовку. Єдине – не встигли надати біоматеріал. І за ці три дні відпустки ми могли б піти в клініку. Та він не приїхав.
Потім я дізналася, що разом із побратимами він вирушив на Донеччину. Чоловік ще зателефонував 30 квітня. Зв’язок був поганий, стояв якийсь шум, я чула роздратування в його голосі, але ми поговорили...
А першого травня Льоша загинув.
Під селом Велика Новосілка на Донеччині стався приліт, вони пішли перевірити, чи нема під завалами цивільних. Дістали людей, котика… Командир показав безпечне місце, куди можна пройти. Але там пролягала замінована дорога, і Льоша сказав: "Ми ж не можемо їх відпустити самих". Він та ще три побратими пішли проводжати.
А коли поверталися назад, почався обстріл. До того я не знала, що таке ВОГ, поки мені не розповіли, що він загинув саме від них. Це такі невеликі боєприпаси, які зариваються в землю, а потім вибухають величезною кількістю осколків. І саме такими снарядами закидали те місце, де був Льоша разом із побратимом з позивним "Лівша". Вижив тільки "Лівша", Льоша отримав важке поранення в обличчя та голову…
Про загибель чоловіка я дізналася 2 травня. Пам’ятаю, як я відчиняю двері й бачу нашу знайому Віру, а з нею прийшли ще люди. Вона мене обіймає і її всю трусить. Я розумію, що щось трапилося, мої руки стали крижаними, але Віра не може сказати ні слова.
Я не могла повірити. Бо Льоша не міг загинути! Я безкінечно питала, можливо, він поранився абощо, тільки не кажіть, що його більше нема. Віра мовчала. Сталося щось дуже страшне, що вже неможливо змінити…
Колись Льоша взяв з мене обіцянку, якщо з ними щось станеться, я житиму далі й навіть не думатиму заподіяти собі щось лихе. Тоді я ще не знала, якою це стане важливою для мене обіцянкою.
Його немає майже два роки, але я інколи плачу, наче це сталося вчора. Люди часом не розуміють, що можна так довго переживати втрату. Бо важко прийняти, я і зараз не хочу вірити...
У мене є кіт і собака, якого подарували мені друзі на 40 днів після загибелі Льоші. Я собаку назвала "Тінь" – саме такий був позивний у нього.
Коли зрозуміла, що не даю собі ради, звернулася до психолога.
Зокрема, я приєдналася до проекту "Жива" у квітні 2023 року, майже через рік після загибелі чоловіка. Я охоче погодилася намалювати картину, а потім злякалась: я ж ніколи не малювала олійними фарбами!
Та художник дає лінійку й олівець і каже: "Ваше перше завдання – розкреслити полотно…". Креслення – моя улюблена справа, і поки я креслила, хвилювання відступало.
Я малювала свої улюблені квіти сон-траву. Раніше гадала, що їх уже не лишилося на Київщині, але Льоша мене і тут зміг здивувати. Якось привів мене на Лису гору – а там величезна галявина розквітлої сон-трави…
Ми малювали два дні. За цей час познайомилися з дівчатами, хтось приніс чай, хтось – смаколики. І вже якось не так страшно було брати той пензлик у руку.
Мені сподобалось змішувати фарби… Ось я малюю яскравими кольорами, а художник поглянув і радить трішки їх приглушити: "Тут має лягти тінь, подивіться, як тканина на одязі кидає тінь…". Тінь… як позивний Льоші.
Завдяки малюванню я дозволила вивільнити свої емоції. А потім ми писали до цих картин опис. І це такий сильний момент, коли ти складаєш нашу з Льошею історію в слова…
Щоб я побажала іншим жінкам, які втратили коханих?
Не слід думати про суїцид, це не допоможе з ним зустрітися. І наші чоловіки воювали, щоб ми жили.
Треба дати собі час.
Я вдячна рідним, що мені дозволили побути самій зі своїм горем і виплакатися. Але комусь важливо, щоб хтось був поруч.
Спробувати все-таки витягувати себе в люди. Це не станеться одразу. Може, спочатку варто поговорити з такими дівчатами, як і ти, бо лиш вони можуть тебе зрозуміти.
Та пізніше варто розширювати коло спілкування. Саме організаторка проєкту Олена Сокальська почала витягувати мене в "інші" люди. І я їй надзвичайно вдячна.
Важко дозріти до нових стосунків, але мені хочеться, щоб поруч була людина, яка мене розуміє і підтримує. Мені бракує спілкування, тому я обрала напрямок допомоги військовим і сім’ям, які втратили своїх близьких.
А ще пішла на масаж. Ходила не по графіку, а по своїх відчуттях. І дуже раджу, бо тіло тривалий час стиснуте, як пружина…
До повномасштабної війни я купила рамочки з мудрими висловами. Одну із цих рамок повісила на найпомітніше місце у квартирі. І щодня читаю ці слова як нагадування: "Сьогодні не той день, щоб здаватися".
З 1 по 15 квітня у Києві відкриється виставка картин дружин загиблих воїнів "Малює серцем". Місце проведення – Будинок актора, Ярославів Вал, 7.
"Не відкладайте своїх мрій"
Львів’янка Оксана Дудар – журналістка, авторка "Щоденників вдови", що почала вести 6 березня 2022 року. З того самого дня, коли дізналася про загибель чоловіка Віктора.
У нас з Віктором – класична студентська історія. У Чернівцях я вивчала філологію, а Віктор – юриспруденцію. Наше знайомство було кумедним: у гуртожицькій кімнаті мені потрібно було пересунути шафу, я попросила знайомого допомогти. Він привів із собою підмогу – так на моєму порозі з’явився Віктор.
Віктор майже одразу покликав на побачення. Це був фестиваль рок-музики в університетському парку. Падав дощ, і ми добряче змокли…
Скоро одружилися, і того ж року в нас народилася дочка Софія.
Після університету Віктор продовжив заочне навчання в Харківській юридичній академії. Він мріяв стати правоохоронцем, але, не маючи військової кафедри, не міг влаштуватися на таку роботу.
Ми порадилися, і він пішов працювати в місцеву чернівецьку газету "Час", де "його" темою стали кримінальні новини та розслідування.
Згодом ми переїхали у Львів, де Віктор у газеті "Експрес" продовжив займатися розслідувальною журналістикою.
Віктор був такою людиною, якій не байдуже, він був чесним. Не міг пройти повз, якщо бачив якусь несправедливість – чи в житті, чи на роботі. Тож було зовсім не дивно, коли в 2014 році, відразу після незаконної анексії Криму, чоловік у перший же день пішов до військкомату… Тоді його не взяли, бо не служив, сказали зачекати.
Лиш наприкінці липня 2014 року його відправили на полігон до Яворова на навчання. А в серпні у складі 80-ї бригади поїхав у Луганську область, у місто Щастя.
Прослужив близько року, та і після демобілізації постійно брав участь у військових зборах, був в оперативному резерві. Для нього це було вкрай важливо. І коли ми стежили за новинами напередодні повномасштабного вторгнення – його рюкзак уже був зібраний.
А 24 лютого зранку зателефонував товаришам і поїхав до військової частини. Я поїхала разом з ним.
Дорогою Віктор помітив, що забув свого годинника, який я йому подарувала на день народження у першу його ротацію. Він ніколи з ним не розлучався.
Я пообіцяла, що знайду годинник і привезу. А ще пригадала, як у 2014 році я йому на шию повісила свій медальйон з ліванським святим Шарбелем. Попросила його віддати, коли він повернеться. І Віктор дотримав слова.
Аж тут шукаю і не можу знайти – ані годинника, ані медальйона. Скоро медальйон знайшовся.
Озираюсь по хаті, і помічаю, що Віктор забув узяти свою "щасливу тільняшку" – вицвіла, потерта, але він її завжди одягав на бойові завдання. Тільняшка лежала на ліжку. Я підняла її, а під нею – годинник.
…У військовій частині була метушня. Ми трохи поговорили, я не хотіла його відволікати. Мені здавалося, що все буде добре, і ми скоро побачимося.
Скоро Віктор надіслав мені відео, як вони виїжджали. Великий синій автобус, біля нього стоять хлопці – такі різні, – і кричать "Україна понад усе!". Більшість з них уже загинула.
Віктор завжди телефонував. Навіть коли був поганий зв’язок, та за кілька секунд йому вдавалося сказати "Все добре". За рік служби в АТО він не зміг набрати мене лиш одного разу.
І цього разу я чекала його дзвінків щодня.
Їх відправили на Миколаївщину, в якийсь із днів він зателефонував радісний, бо нарешті не спиш так би мовити під сосною. Вони розмістилися в якійсь школі, де був нормальний туалет, а місцеві приходили готувати гарячу їжу.
Ми ще розмовляли 2 березня зранку, а після того зв'язок обірвався…
До 6 березня не було жодної звістки. Я себе тішила, що в країні складна ситуація, немає де зарядити телефон. Не було якогось відчуття, що сталося найгірше.
А того дня вранці прийшов міський голова, капелан, двоє військових. З ними ще – медсестра, я її й не одразу помітила. Вона, напевно, була найбільш перелякана. Так сталося, що я була тією людиною, кому вони вперше повідомляли про загибель. І самі не знали, як це робити, – були розгублені.
… Усе, що значилося в похоронці Віктора, – загинув від кульового поранення в легені. І мені знадобилося багато часу, щоб дізнатися, що з ним насправді сталося. Мені важливо було це знати.
Якось після невтішних пошуків моя подруга сказала: "Ти дізнаєшся правду несподівано, навіть коли не будеш цього очікувати".
Улітку евакуаційним поїздом привезли поранених із Дніпра до Львова, серед них був товариш Віктора. Ми з його дружиною поїхали його провідати. А він каже, що з ним у палаті лежить хлопець, який перебував з Віктором на одних позиціях… Я була настільки заскочена цим, що… відмовилася.
А потім пішла на цвинтар, побула трохи, заспокоїлася й повернулася до госпіталю, щоб почути історію про чоловіка.
Віктор був на даху однієї із шкіл у Вознесенську, прикривав гранатометника. Зазвичай робиться два постріли, щоб снайпер не засік позицію. Але було зроблено чотири постріли, бо перші два не спрацювали. Після цього вони відійшли, та Віктор повернувся, щоб забрати шнур від ПТУРа. Тоді снайпер і вистрілив.
Що стало для мене опорою після смерті чоловіка? Мені хотілося якось бути корисною для фронту, тож я відвідувала різні волонтерські організації, чимось допомагала. У моєму житті з'явилося багато нових людей. Але багато з тих, з ким я спілкувалися раніше, кудись зникли. Їх не стало в моєму житті. Дуже підтримували батьки Віктора та його сестра.
Нас ніколи не вчили, що говорити в такі моменти. Пригадую, як мене дратувало, коли казали "Тримайся". Я не могла зносити цю фразу. Я не розуміла, що це означає? Так, я щось робила, але всі думки, емоції, почуття були прив'язані до однієї події. І ти нічого не можеш з тим вдіяти.
Мені ставало легше, коли хтось приходив, навіть якщо ми нічого толком не говорили. Зате шалено дратувало, коли із на кшталт соцзахисту запрошували на групові збори з психологічної підтримки. А на мою відповідь, що не піду, чула: "Можна записати, що ми вас повідомили?". Дратувала ця робота "для галочки".
Мені здається, що в групі можна ділитися щастям і добром, а печаль і горе – тільки примножується. Тим більше на початку, коли ти зі своєю бідою, а ще чуєш інший біль, стає нестерпно.
Людина у втраті надто вразлива, і будь-яке "не те" слово може зачепити.
Багато дружин, з якими я спілкувалася, говорили: що і через рік не готові до психолога, бо не хочуть, щоб їх повертали в "ту" ситуацію.
Я рятувалася дописами у фейсбуці: писала про те, що відчувала. У мене просто голос зникав, коли починала говорити про загибель чоловіка. Тож писати – це був мій спосіб розповісти про Віктора.
Друзі якось зауважили: а чому б тобі не упорядкувати ці дописи в книжку? Так з’явилися "Щоденники вдови", де описані події за рік – з початку повномасштабного вторгнення і до 27 лютого 2023 року, у мій день народження, який я зустрічала у Польщі. Разом з іншими жінками, в яких загинули сини в полоні, ми повезли виставку про азовців у місто Бидгощ.
У "Щоденниках…" багато спогадів про Віктора і про мене. Тут немає ані вигаданих героїв, ані вигаданих подій…
Я не беруся давати поради. Єдине, щоб сказала: не відкладайте своїх мрій! Не кажіть, що не на часі. Після втрати Віктора я зрозуміла, що не зробила того, що хотілося. І наші з ним мрії залишилися в шухлядці "Нездійснені".
Тому сьогодні – попри все – я намагаюся врятувати щось із втрачених мрій. Я знову повернулася до журналістики, з новою командою запускаємо інформаційне агентство. А ще планую написати нову книжку.
Тут можна замовити книжку Оксани Дудар "Щоденник вдови", а також лишити свої відгуки й підтримати авторку.
"Припини себе недооцінювати, ти набагато крутіша, ніж думаєш"
Альона Прокопенко із Запоріжжя, авторка ідеї проєкту "Коханий, я живу".
Із чоловіком Іллею Волошином ми познайомилися в 2018 році на набережній у Запоріжжі. Він з друзями шукав подружку для друга, а зустрів мене.
Ілля був веселою, оптимістичною, доброю людиною. Навколо нього завжди панувала атмосфера свята. І в цьому ми схожі. Нам друзі вічно говорили, що ми ніби "однояйцеві близнюки". Однакові цінності, політичні погляди, музичні смаки…
Разом нам було якось так затишно. Ми ніколи й не сварилися серйозно. У нас була домовленість – не доводити все до точки кипіння.
Кожен з нас намагався підхопити іншого, якщо щось ставалося. Навіть наша сімейна фраза була: "Роби, не бійся – я тебе ловлю". Ми знали: навіть якщо щось не вийде, у тебе є я, і все буде добре.
Ми тримали бізнес з вирощування зелені й забезпечували ресторани Запоріжжя. А коли почалася пандемія COVID-19 й бізнес полетів шкереберть, вирішили, що нам нудно вдома, і поїхали пожити в Польщу? Чому ні?
Ми обидва – такі легкі на підйом – зібралися і поїхали. Спочатку працювали на заводі, а потім я влаштувалася в салон краси. Про себе я кажу: за освітою – фармацевтка, а за покликом – візажистка…
Згодом ми відкрили кав'ярню і… повернулися додому. Тоді ж літаком із Запоріжжя до Польщі – всього кілька годин, тож ми вирішили: нехай кав’ярня працює, а ми лиш навідуватимемося до неї.
А через місяць розпочалося повномасштабне вторгнення. У нас і питання не стояло: іти чи не йти на фронт – усе було зрозуміло й так. А я хотіла лиш бути ближче до Іллі.
Спочатку він служив у добровольчому формуванні територіальних громад, а потім сформували підрозділ БПЛА і був на службі в 110-й бригаді територіальної оборони міста Запоріжжя.
24 жовтня 2022 року на місці їхньої дислокації на Запорізькому напрямі стався приліт, і там Ілля отримав серйозне поранення внутрішніх органів.
Кілька днів Ілля провів у реанімації, пережив дві зупинки серця, а на третій його не стало, помер 30 жовтня. Чоловік до тями приходив кілька разів, і я рада тому, що Ілля знав, що він не один.
Я ніколи за нього не хвилювалася. Він був активістом Майдану, служив з 2014 по 2017 роки, був безстрашною людиною. Ілля не боявся смерті, він боявся жити порожнє життя. Тому ми постійно організовували якісь фантастичні гуляння, поїздки. Ми горіли!
Він знав, що мені можна було все розповісти, що не буде ніякої істерики, що я не надзвонюватиму йому по сто разів. І якщо ставався обстріл, я швидко відповіла: "Усе зрозуміла, набереш, коли зможеш…".
І навіть коли побратим сказав, що Ілля поранений, я була готова до його інвалідності, психологічних проблем, пов'язаних з війною. Я знала, що зможу все. Але до загибелі… до такого не підготуєшся.
Ідея арт-терапії – не нова, але мій внесок у тому, що я її запропонувала Ярині Геращенко, яка її втілила в проєкт "Коханий, я живу" разом із мамою Вікторією Геращенко. Вікторія працює кризовою психологинею з 2014 року, і має великий досвід роботи з дружинами загиблих воїнів. Не люблю, коли кажуть "вдова". Ми – дружини загиблих військових. І це важлива проговорювати.
Програма триває вісім тижнів, яка містить закриті сесії з психологом та арт-терапію.
До прикладу, на одній із сесій ми робили такі записки, про що нам говорили чоловіки. І я пригадала слова Іллі:
- "Тебе можна любити не за щось, а просто так".
- "Світ завжди прийме тебе такою, яка ти є, просто не бійся".
- "Анархія – мати порядку, стабільність – це деградація". Бо для нас стабільне життя здавалося чимось таким, у чому ти не розвиваєшся.
- "Тиша – це смерть". Тому в нас завжди дома грала музика, ми влаштовували якісь міні-вечірки. З іншого боку, тиша у власному розвитку також була неприпустима. Ми постійно чогось прагнули.
- "Сенс життя – у кайфі, а страждати – безсенсово".
- "Припини себе недооцінювати, ти набагато крутіша, ніж ти думаєш".
Та найважливішою для мене стала сесія "Кораблики". Ми з дівчатами виїжджали на природу, і там писали листи своїм чоловікам. А потім робили з них кораблики і пускали по Дніпру.
Я сама по собі доволі сильно натура, можу донести сльози додому. А тут накотилися сльози, коли Іллі писала слова подяки і вибачення, розповідала, як я сумую… Я обертаюся на дівчат – а вони теж плачуть. І я така: "Якого біса мені триматися? Це моє безпечне середовище, мене тут розуміють".
Ми підбігаємо одна до одної, обіймаємо, говоримо слова підтримки… І чи не вперше за той час, як я втратила Іллю, стало по-справжньому легше. Ніби із цими "корабликами" хтось зняв з моїх плечей вантаж, ніби я сама стала легшою.
У своєму колі ти можеш ділитися найдеструктивнішими думками, і бути спокійною, що тебе не засудять.
На жаль, осуду занадто багато. Якось я виклала фото із салону краси, коли пофарбувала волосся. Мені написали щось типу: "Це не моя справа, але у вашому становищі це недоречно".
Я тій жінці відповіла: "Так, це не ваша справа".
Поки Ілля був у реанімації, я писала про свої почуття на інстаграм-сторінці, і ці дописи неочікувано для мене розлетілися мережею. Скільки коментарів я отримала, що щось роблю "не так". Я не беру це близько до серця, бо ці люди для мене ніхто.
Але тільки уявіть, що можуть відчувати жінки, які втратили своїх чоловіків більше року-півтора? А якщо в них ще й з’являються нові стосунки, про це страшно говорити… Починається справжнє цькування: мовляв, відпустило, вже не горюєш? Хейтери навіть і близько не уявляють, в яку депресивну яму можуть загнати людину і як важко з неї вийти.
Найбільшою підтримкою стали слова моєї подруги: "Ти ж знаєш, що я завжди поруч. Навіть якщо не фізично, набери мій номер телефону: 12 хвилин – і я приїду. Я слухатиму, скільки тобі треба, а якщо захочеш, то мовчатимемо. А якщо я не буду потрібною, то піду".
І ці "12 хвилин" стали нашою крилатою фразою.
Я не хочу давати жодних мотивацій. Бо легше не стає – ти просто вчишся із цим жити. Ти вчишся радіти малим речам, спілкуватися з друзями, ходити в якісь заклади, але біль десь у фоні.
Та для страждання не потрібно нічого робити, а щоб бути щасливою – це вимагає зусиль. Щастя просто так не прийде. І якось треба відшукувати в собі сили жити своє життя, знайти собі ціль. Оточення може стати вашою підтримкою, але найперше слід знайти опору в собі. І тільки ти найкраще знаєш, як зберегти пам’ять про свого коханого.
Знаєте, коли помітно, що дівчатам стає легше? Десь на четвертий-п’ятий тиждень вони починають змінюватися: одна прийшла більш святково вбрана, інша зробила макіяж, ще інша дівчина вирішила почати ремонт вдома або пішла в автошколу.
Мені важливо було, щоб з мене не робили… якусь безпомічну. На початку прийду в компанію друзів – і всі враз стихають. Я кажу, що зі мною все добре, і ви не можете вже зробити гірше. Просто будьте зі мною собою. Бо я тут, я з вами.
Ірина Виртосу, спеціально для УП.Життя
Фото – з домашніх архівів героїнь.
Статтю підготовлено в межах реалізації проєкту HALLI 2.0 з ініціативи Мережі захисту національних інтересів "А Н Т С" та за фінансової підтримки NED
