10 кримців, яких шукають 12 років. Як правозахисники борються за перших дітей, викрадених Росією
З 2022 року до теми українських дітей, депортованих Росією, прикута увага ледь не всього світу – від Міжнародного кримінального суду в Гаазі до Меланії Трамп.
За даними порталу "Діти війни", українські правоохоронці підтвердили інформацію про понад 20 тисяч незаконно переміщених окупантами дітей.
Але насправді історія депортацій, позбавлення української ідентичності та "усиновлення" українців у російські сімʼї розпочалася значно раніше.
Перші діти, які постраждали від таких злодіянь РФ, перебували в інституційних закладах у 2014 році, на момент початку російської окупації Криму.
Коли РФ захопила півострів, там залишилися 4995 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Усі вони фактично опинилися в пастці – їх почали оголошувати російськими громадянами, пропонувати до усиновлення росіянам та переміщувати в різні регіони РФ.
Українські правозахисники почали документувати ці порушення ще у 2014 році. Вони зверталися до численних державних органів та пропонували подати міждержавну скаргу проти Росії до Європейського суду з прав людини. Але цього так і не сталося.
14 січня 2023 року Сергій Заєць як представник Української Гельсінської спілки з прав людини підготував та подав скаргу до ЄСПЛ в інтересах десятьох дітей, особи яких вдалося встановити.
13 жовтня 2026 року ЄСПЛ ухвалив рішення: його проголошення заплановане на 1 грудня цього року. І якщо воно буде позитивним, то колись може сильно змінити долі десятьох маленьких кримців.
Як Україна дійшла від мовчання про кримських дітей до безпрецедентної для нашої країни справи в ЄСПЛ, як правозахисники вже 12 років борються за депортованих і яку роль може відіграти рішення суду – "УП. Життя" розповіли юристи Адвокатського обʼєднання "AZONES" Дарʼя Свиридова і Сергій Заєць.
Кримські діти. Початок
Дар'я Свиридова – адвокатка і правозахисниця, яка до 2014 року жила в Ялті. Вона багато років співпрацювала з правозахисними організаціями та брала участь у місцевих соціальних проєктах. Один із них був пов'язаний із ялтинським будинком малюка, де перебували діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Разом з іншими волонтерами юристка приходила до малечі, допомагала облаштовувати заклад і проводила з ними час.
Тому після окупації вона не могла стояти осторонь доль дітей, які залишилися в інтернатних установах.
"Для для мене це була персональна історія, яка почалась з емоційної прив'язки до міста, в якому я жила все життя, до моєї соціальної активності в ньому", – згадує Дарʼя.
Організованої евакуації дітей із кримських державних інтернатних закладів з боку України не було. Після окупації Росія підпорядкувала собі всі установи разом із вихованцями.
"Якщо після повномасштабного вторгнення чимало дітей в інтернатних закладах вдалося врятувати, то з Криму на той момент нікого не евакуювали", – говорить вона.
Водночас у Криму залишалися дитячі будинки сімейного типу, які теоретично могли виїхати самостійно. Уже працюючи в Представництві Президента України в Автономній Республіці Крим, Дар'я з колегами намагалася знайти такі родини.
Їм вдалося встановити контакт з однією сім'єю, яка виїхала до Одеси. І родина розповідала, що окупаційна влада максимально перешкоджала їхньому виїзду.
У дітей, які перебували в інтернатах, тим більше не було шансів самостійно залишити окуповану територію. Вони повністю залежали від адміністрацій закладів, а ті вже діяли в системі окупаційної влади.
Після початку окупації Дарʼя виїхала з Криму до Києва та продовжила працювати з Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Разом із колегами з інших правозахисних організацій документувала порушення прав людини на півострові.
Правозахисники готували щомісячні огляди, збирали свідчення, аналізували повідомлення окупаційної влади й передавали інформацію українським правоохоронцям. Саме під час такого моніторингу вони помітили, що окупанти запустили проєкт "Поезд надежды" – пошук усиновлювачів для дітей, які перебували в закладах на окупованому півострові. Кримські правозахисники одразу відреагували.
"Тоді вони ще не усвідомлювали масштабів можливих наслідків для себе, інформація була максимально публічною на їхніх офіційних ресурсах. Ми почали бити на сполох.
Казали, що це порушення міжнародного права, що вони не можуть без України усиновлювати цих дітей, не те що вивозити їх із території Криму, передавати в російські родини чи змінювати їм персональні дані", – згадує Дарʼя.
Юристка пояснює, що за міжнародним правом держава-окупант не може змінювати громадянство дітей або розпоряджатися їхньою долею так, ніби вони є її громадянами. Окупаційна адміністрація мала би забезпечувати захист дітей та сприяти воззʼєднанню з родичами, а не асимілювати їх.
Правозахисники почали надсилати запити до українських державних органів, намагаючись встановити, скільки дітей залишилося в Криму, чи намагалися їх евакуювати та чи має Україна інформацію про їхнє місце перебування. За словами Дар'ї, отримати ці дані було складно.
Водночас завдяки деяким хитрощам правозахисникам вдалося отримати підтвердження навіть від окупаційної адміністрації: росіяни визнали, що на момент окупації на території Автономної Республіки Крим та Севастополя перебували 4995 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
"Росія з кожним роком все більше закривала інформацію. Я взагалі вважаю, що це було критично важливо в той момент, що ми це помітили й задокументували, – каже юристка.
Історія без імен і облич
Одним із перших кроків Росії після окупації Криму стало масове нав'язування російського громадянства його жителям. Російський закон про так зване "прийняття" Криму до складу РФ передбачав автоматичне визнання російськими громадянами людей, які постійно проживали на окупованій території.
Для тих, хто хотів зберегти інше громадянство ("іноземне", як його називали окупанти), – встановили короткий строк на подання відповідної заяви.
"Очевидно, що діти самі подати таку заяву не могли", – пояснює адвокат Сергій Заєць, який є головним юристом у справі та представляє 10 кримських дітей у ЄСПЛ.
Подати заяву від імені дітей могли б їхні законні представники. Але адміністрації закладів були підконтрольні окупантам.
Коли дітей зробили "громадянами" РФ, росіяни змогли застосовувати до них внутрішні процедури усиновлення. Українських дітей почали включати до російських баз даних і пропонувати родинам в РФ.
Також на цих дітей почали поширюватися суворі правила щодо таємниці усиновлення, які діють в РФ. Через це інформація про нових батьків, судові рішення та подальше місце проживання дитини була повністю недоступна для української сторони.
Під час усиновлення в РФ також допускається зміна персональних даних дитини, зокрема імені, прізвища, імʼя по-батькові, а за певних умов і дати народження. Це ще більше ускладнило пошук дітей, які фактично опинилися в пастці.
"От був Іван Іванов 2014 року народження, умовно кажучи. А з'являється Іван Петров з іншою датою народження. І зв'язати їх неможливо, тому що дані про усиновлення є секретними в Росії. У цій історії йдеться не лише про незаконне усиновлення або переміщення дітей. Одна з центральних проблем – їхнє насильницьке зникнення через приховування інформації про місце перебування та зміну ідентифікаційних даних.
Зазвичай термін "насильницьке зникнення" асоціюється з людьми, яких затримали або викрали через їхню позицію. У цьому ж випадку дитина може бути жива, ходити до школи, мати нову родину, але інформація про її походження та місцеперебування стає недоступною", – каже Сергій Заєць.
Він до 2014 року жив і працював адвокатом у Севастополі, а після окупації виїхав із Кримського півострова. До роботи з правозахисту кримських дітей долучився приблизно у 2018-2019 році.
Дарʼя розповіла Сергію про тисячі дітей в окупованих установах, яких Росія незаконно захопила, та попросила допомоги в їхньому захисті. Втім, у правозахисників не було інформації про те, що сталося з кожним із них.
"Це була історія без імен і облич", – згадує Сергій.
Ситуація змінилася, коли правозахисники виявили російські сайти, на яких були розміщені анкети дітей для усиновлення. Серед них – "Усыновите.ру" та ChangeOneLife.ru. На цих сайтах були окремі розділи для Криму та Севастополя – так само, як для російських регіонів.
В анкетах публікували імена, вік, короткі характеристики, відомості про здоров'я, фотографії та відео дітей. Для українських правозахисників це було справжнім везінням – росіяни фактично самі надали докази того, що коять із українськими дітьми.
"Якщо спочатку були діти без імен і облич, то тепер вони почали їх набувати", – згадує юрист.
Улітку 2019 року Сергій Заєць із допомогою колег зафіксував інформацію з цих сайтів, але самих публікацій було все ще недостатньо для звернення до ЄСПЛ.
На сайтах не зазначали повних імен дітей, точних дат народження та інших відомостей, які дозволили б однозначно встановити їхні особи. Потрібно було зіставити російські анкети з інформацією про дітей, які перебували в українських установах до окупації.
Правозахисники просили Мінсоцполітики надати інформацію про дітей-сиріт, які залишилися в Криму, оскільки у держави ці дані були. Однак отримали відмову – Мінсоцполітики посилалося на конфіденційність такої інформації.
Зрештою правозахисникам вдалося отримати необхідні дані з інших джерел – деталі щодо цього процесу вони поки що не розкривають. Так вдалося встановити особи 10 дітей, яким на момент окупації було від 1 до 6 років.
"Десять – це випадкова цифра. Стільки вдалося встановити", – пояснює адвокат.
Чому Україна не подала міждержавну скаргу проти РФ
Це питання зокрема ставив Європейський суд з прав людини. Хоча Дар'я та Сергій не можуть до кінця відповісти на нього навіть собі.
Упродовж кількох років Дар'я та її колеги зверталися до Міністерства соціальної політики, Міністерства юстиції, Офісу омбудсмена, прокуратури.
Правозахисники пропонували не обмежуватися документуванням порушень, а використати міжнародні правові механізми для захисту дітей. Насамперед закликали подати міждержавну скаргу до ЄСПЛ.
У світовій практиці вже були випадки міждержавних скарг щодо депортації, у яких ЄСПЛ ухвалив позитивне рішення. Наприклад, у 2007 році Грузія подала міждержавну скаргу проти РФ через примусове виселення грузинів у 2006 році.
За даними грузинського уряду, Росія ухвалила 4600 рішень про вислання громадян Грузії, з яких близько 2380 затримали та примусово депортували.
У 2016 році Грузія передала ЄСПЛ список із понад 1700 імовірних потерпілих, та в рішенні врахували щонайменше 1500. У 2019-му суд зобов'язав Росію виплатити 10 мільйонів євро компенсації, яку грузинський уряд мав розподілити між постраждалими. Але ситуація українських дітей суттєво відрізняється від тих прецедентів.
Подібна міждержавна скарга дозволила б Україні порушити питання не лише про долі окремих дітей, а про системну практику Росії щодо тисяч неповнолітніх, які залишилися на окупованому півострові. Але, за словами юристів, їхні пропозиції залишилися без відгуку.
"Я мала розмови з Міністерством юстиції, бо майже одразу була ідея, що треба заявляти міждержавний позов до Європейського суду за терміновими заходами, щоб зупиняти Росію і повертати цих дітей. На жаль, на той момент ми не зустріли готовності міністерства", – каже Дарʼя.
Адвокатка згадує, що зверталася до окремих представників Офісу Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, який тоді очолювала Валерія Лутковська. Одного разу омбудсменка вже відреагувала на спробу РФ вивезти дітей-сиріт із Донбасу та завадила цьому. Однак реакції щодо кримських дітей не було.
"З мого боку все виглядало так, що вони не мали ані реальних можливостей, ані зацікавленості, аби пробувати повертати дітей. Протягом кількох років я намагалася просувати це питання. Моє суб'єктивне враження, що до 2022 року це не виглядало як пріоритет для держави", – міркує Дарʼя.
У 2018-2019 роках Сергій Заєць також звертався до державних інституцій.
"Ми намагалися переконати тодішнього Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Івана Ліщину в тому, щоб була подана міждержавна скара. І він нібито на це погоджувався, але цього так і не було зроблено", – згадує чоловік.
За словами юриста, спершу реакція української влади обмежилася переважно дипломатичним листуванням і кримінальним провадженням. Хоча після 2016 року увага до кримських дітей дещо посилилася, порівняно з 2014-м. Зокрема, активно діяла прокуратура Автономної Республіки Крим на підконтрольній Україні території.
Її команда зосередилася на документуванні міжнародних злочинів, зокрема незаконного переміщення та усиновлення дітей. Прокуратура почала збирати докази, які пізніше стали важливими для справи в ЄСПЛ.
З 2019 року Дар'я працювала заступницею Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим. Уже на цій посаді вона з командою Представництва продовжила говорити про дітей і сприяла координації між прокуратурою, Міністерством юстиції та Міністерством соціальної політики. Зрештою, перед самим початком повномасштабного вторгнення державні органи встановили персональні дані дітей.
"Нам тоді трошки вдалося посунути цю тему, бо щонайменше вдалося завдяки співпраці Мінʼюсту, прокуратури АРК і Мінсоцу ідентифікувати цих кримських дітей. Звичайно, нам не надавали ці дані, бо вони з обмеженим доступом, але відповідні державні органи їх ідентифікували. Знадобилося майже 8 років – з 2014-го до 2021-го, – щоб хоча б встановити для держави цих дітей як потерпілих", – каже Дар'я.
Юристка зізнається, що до 2022 року у неї ще були сподівання, що Україна подасть міждержавну скаргу до ЄСПЛ.
Дарʼя згадує: "Ми з Сергієм все ще обговорювали варіант, що треба стимулювати державу подати цей позов. Ми допомагали збирати інформацію, щоб прокуратура її розслідувала, формували правову аргументацію, з якою держава могла би звернутися [до ЄСПЛ].
Ще з 2014 року ми мали підтвердження, що в Криму залишилося майже 5 тисяч дітей-сиріт. На момент повномасштабного вторгнення було повноцінне розслідування, були ідентифіковані ці діти. Єдине, чого не було, – волі держави звернутися до судових механізмів за їхнім захистом".
Шлях до ЄСПЛ
Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році тема депортації українських дітей стала однією з пріоритетних і привернула міжнародну увагу. Україна почала активніше працювати над поверненням дітей та документуванням порушень.
Проте Росію виключили з Ради Європи. ЄСПЛ зберіг юрисдикцію щодо порушень, які могли бути вчинені Росією до 16 вересня 2022 року, але можливість звертатися щодо нових порушень, скоєних після цієї дати, припинилася.
Для правозахисників це стало додатковим поштовхом діяти самостійно. У січні 2023 року Сергій Заєць підготував скаргу в інтересах десятьох дітей, особи яких вдалося встановити.
"В якийсь момент ми з Сергієм зрозуміли: якщо взагалі нічого не робити, то шанси для дітей будуть втрачені. Тому виникла ідея подати скаргу від громадської організації, зокрема від Української Гельсінської спілки, працюючи в якій я з 2014 року вела цю роботу, та з якою співпрацював Сергій", – ділиться Дарʼя.
Це був інший юридичний шлях, ніж той, до якого правозахисники роками закликали посадовців. Міждержавна скарга дозволила б порушити питання про масштабну практику щодо тисяч дітей, а індивідуальна – вимагала довести, що конкретні дії Росії порушили права конкретних 10 заявників.
Сергій Заєць наголошує, що справа стала можливою завдяки роботі багатьох людей. Дар'я з правозахисниками почала збирати інформацію ще у 2014 році, прокуратура АРК розслідувала порушення, державні органи встановлювали особи дітей, а він готував правову аргументацію.
Пізніше до роботи долучалися британські партнери. Коли справу вже розглядав суд, урядова уповноважена у справах ЄСПЛ Маргарита Сокоренко теж відіграла значну роль та надала докази – зокрема, зібрані Прокуратурою АРК та іншими органами.
"Це той приклад, коли громадянське суспільство і держава спрацювали разом", – говорить Сергій Заєць.
Помічною для справи, ймовірно, стала ще одна подія. У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за підозрою у воєнних злочинах, а саме – у незаконній депортації та переміщенні українських дітей. За словами Сергія Зайця, це був на диво вдалий збіг, адже ордер підсилив міжнародну увагу до теми викрадених українських дітей.
За мірками ЄСПЛ, позов від імені десятьох дітей пройшов початкові етапи розгляду відносно швидко. Суд повідомляв про її перебіг у пресрелізах, що буває нечасто, каже Заєць.
У 2025 році ЄСПЛ прокомунікував справу сторонам – тобто перейшов до етапу, коли вони могли надати свої письмові позиції та відповісти на запитання суду.
Пізніше призначили усні слухання. Для справ, які розглядає палата із 7 суддів, усні слухання є рідкістю, більшість проваджень відбувається письмово. 22 вересня 2026 року справу очно заслухали у Страсбурзі.
"Рішення провести слухання свідчить про особливу увагу Суду до порушених питань", – відзначає юрист.
Під час розгляду Росія могла подавати свої пояснення та докази попри виключення з Ради Європи. Але, за словами правозахисників, російська сторона не скористалася цією можливістю і фактично проігнорувала процес.
"Думаю, що Росія все це бачить, але офіційно вони не захищаються – обрали стратегію ігнорування. Ймовірно, вони також ставитимуть під сумнів рішення Суду, бо воно нібито ухвалене без їхньої участі.
Але я впевнена, що в інформаційному просторі, в непублічній роботі з міжнародними інституціями російський уряд просуває думку, що це Україна не лише не захищає своїх дітей, а ще й обстрілює місця, де вони перебувають, наражає дітей на небезпеку, а Росія намагається їх "врятувати" і подарувати їм шанс на "щасливе майбутнє" в новій сімʼї", – додає Дарʼя.
Що рішення суду може змінити для дітей
Якщо ЄСПЛ визнає порушення з боку Росії, це не означатиме автоматичного повернення дітей.
Росія може не виконати рішення Європейського суду, а механізму, який дозволив би примусово забрати дітей із російських родин чи установ, не існує. Але правозахисники вважають, що рішення може мати довгострокове значення.
По-перше, суд може встановити сам факт відповідальності Росії за порушення прав конкретних українських дітей. По-друге, може постати питання про грошові компенсації та індивідуальні заходи, необхідні для відновлення їхніх прав. І по-третє, рішення може стати підставою для відновлення інформації про походження дітей.
Адвокати попросили суд зобов'язати Росію повідомити дітям, щонайменше після досягнення повноліття, про їхнє українське походження, факт усиновлення та рішення ЄСПЛ. І це, на думку правозахисників, найважливіше, що можна зробити в поточних умовах.
"Я вірю, що раніше чи пізніше Росія змушена буде повертатися до цивілізованої спільноти і визнавати свою провину. Це буде питання, зокрема, про виконання зобов'язань і рішень Європейського суду.
Конкретно для цих дітей – це можливість відновити особисту історію, віднайти своє коріння або інформацію про власну ідентичність", – відзначає Сергій Заєць.
За його словами, якщо рішення буде позитивним, воно завдасть додаткового репутаційного удару РФ і вкотре підтвердить ознаки геноциду в діях росіян.
"Коли я писав скаргу, я вказував, що це, можливо, не можна кваліфікувати як злочин геноциду через відсутність одного з елементів, але це точно межує з геноцидом. Геноцид – це не завжди вбивство. Це інколи культурне знищення, розпорошення. Передача дітей в іншу культурну чи етнічну групу, умовно на "перевиховання", це одна з форм геноциду", – наголошує правник.
До речі, 12 листопада 2026 року Європарламент засудив систематичну депортацію, русифікацію та мілітаризацію українських дітей, визнавши, що ці дії РФ відповідають юридичному визначенню геноциду. Росію закликали негайно та безумовно повернути дітей під контроль України.
Дарʼя Свиридова додає, що позитивне рішення ЄСПЛ може встановити важливі правові прецеденти, які впливатимуть на оцінку подібних порушень й надалі.
"Рішення Суду вже ухвалене, хоча його зміст ще не відомий. Його оголошення заплановане на 1 грудня цього року. Ми, звичайно, дуже чекаємо та сподіваємося, що рішення буде на користь заявників", – говорить правозахисниця.
Що відомо про подібні випадки у світі
Практики вилучення дітей із їхнього середовища та виховання в іншій національній або культурній спільноті вже траплялись у світовій історії. Росія в цьому сенсі не поодинока.
Наприклад, під час Другої світової війни нацистська Німеччина викрадала дітей-сиріт з окупованих територій у межах програми "Лебенсборн". Якщо вони вписувалися в уявлення про "арійських" дітей, їх могли передавати в німецькі родини та виховувати як німців. Після війни частину цих дітей намагалися знайти та повернути.
Деяких посадовців Третього Рейху покарали за рішенням Нюрнберзького трибуналу. Але справедливості для багатьох потерпілих досягти не вдалося. Багато дітей не пам'ятали свої родини та не могли з ними возз'єднатися. До того ж, Німеччина не виплачувала таким дітям компенсацій.
Наприклад, у 2018 році німецький суд відмовив у виплаті одному з депортованих поляків, Герману Людекінгу (справжнє ім'я невідоме), якого в 1942 році викрали з окупованої Польщі та насильно германізували. Він виріс у місті Лемго, нічого не знаючи про своє коріння, та не пам'ятав своїх батьків, пише DW.
Суд у Кельні визнав, що позивачу завдали серйозної шкоди через його примусову германізацію, але він не належить до постраждалих, які можуть отримати федеральну компенсацію.
Ще один гіркий приклад – експеримент Данії з інуїтами з Гренландії у 1951 році. Тоді 22 дітей-інуїтів віком від 5 до 9 років примусово відправили до прийомних сімей у Данії в межах програми Eksperimentbørnene ("Експеримент"), метою якої було виховати з них данськомовну еліту.
Спочатку програма мала стосуватися лише дітей-сиріт, але насправді сиротами були лише 6 з 22 учасників, пише TV 2 Nyheder. Усіх малюків спершу помістили у табори Save the Children, а потім у прийомні сім'ї. Дітей віддали у данські школи, крім того – їм заборонили спілкуватися гренландською.
Шістьох із них зрештою всиновили у Данії, а 16 – повернули у Гренландію, проте вони майже не мали можливості контактувати з родинами. Учасники "експерименту" втратили зв'язок із рідною мовою та культурою. Деякі не могли повноцінно спілкуватися з родичами, навіть коли возз'єдналися з ними.
У дорослому віці близько половини з учасників потерпали від алкоголізму чи інших залежностей, психічних захворювань, спроб самогубства, безпритульності тощо. Понад половина – померли до 70 років.
У грудні 2021 року шестеро постраждалих, які на той момент були живі, подали позов до суду Копенгагена проти держави Данії за примусове переміщення. У лютому 2022-го сторони дійшли мирової угоди: кожен із позивачів мав отримати 250 тисяч данських крон компенсації.
У березні того ж року прем'єрка Данії Метте Фредеріксен особисто перепросила у потерпілих.
Як компенсувати роки безкарності
Історія депортації українських дітей почалася задовго до повномасштабного вторгнення Росії. Дар'я Свиридова переконана, що наслідки цих дій Україна відчуватиме ще багато років.
"Хлопці й дівчата, яким було по 14 років у 2014 році, станом на 2022 рік були вже дорослими людьми. З урахуванням того, як їм весь час в окупації промивала мізки Росія, ми можемо собі уявити, що хтось із хлопців міг підписати контракт і був відправлений воювати проти України. Це дуже легка "здобич" для Російської Федерації.
Ці наслідки тяглі, їх треба вивчати, привертати увагу міжнародних партнерів. Зараз правозахисники та держава ведуть багато роботи щодо цього. І дуже важливо показувати тяглість цієї проблеми. Що насправді вона виникла з самого початку російської агресії в 2014 році", – вважає Дарʼя.
Правозахисниця неодноразово повертається до питання, чи могла б ситуація бути іншою, якби Україна почала активніше використовувати міжнародні правові механізми ще у 2014 році.
Однозначної відповіді вона не має.
"8 років Росія це робила на окупованих територіях безкарно. Якби держава вже пробувала дати Росії по руках, чи могло б це врятувати або хоча б мінімізувати наслідки злочинів депортації, індоктринації наших дітей, за якими ми спостерігаємо з 22-го року? Я про це багато думаю…
А зараз важливо казати про тяглість і думати про те, що ми можемо дати дітям з окупованих територій. Розбудовувати програми реінтеграції молоді, яка повертається з окупованих територій або яка була в депортації. На щастя, така робота ведеться", – каже правозахисниця.
Дарʼя додає, що повернути роки життя дітей в окупації неможливо, але вкрай важливо вибудовувати державну політику роботи з дітьми та молоддю з окупованих територій – це має бути один із ключових пріоритетів політики деокупації та реінтеграції.
"Документувати, розслідувати ці злочини – це дуже важливо, безумовно. Але, можливо, ще важливіше – думати, як з цими дітьми бути далі, як їх повертати і давати їм сигнали про підтримку з боку держави", – каже юристка.
***
За час, поки правозахисники збирали інформацію та готували скаргу до ЄСПЛ, частина дитячих анкет зникла з російських сайтів. Біля деяких з'явилися позначки, що дитина вже перебуває в сім'ї або більше не потребує "усиновлення".
На момент розгляду справи ЄСПЛ у відкритому доступі залишалася анкета лише однієї дитини з десяти.
Дехто з кримців, чиї інтереси зараз відстоюють у ЄСПЛ, уже стали підлітками. Невідомо, де вони зараз і чи бодай хтось із них пам'ятає життя до окупації.
Та правозахисники сподіваються, що рішення суду колись допоможе їм дізнатися правду про власне дитинство. І принаймні самим вирішити, що з цією правдою робити.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя"