Як це – керувати підіймальним краном упродовж 38 років? Історії жінок, які працюють на великих підприємствах
Українські жінки – сила. У найскладніші для країни часи вони несуть службу у війську, керують виробничими цехами, ремонтують вагони та газопроводи, сідають за кермо фур та автобусів та активно змінюють світ довкола себе.
"Українська правда. Життя" зібрала історії українських жінок, які працюють у важкій промисловості, керують виробничими процесами і доводять, що немає жодних меж для тих, хто готовий боротися за власні карʼєрні мрії і майбутнє своєї країни.
Легенда Київського вагоноремонтного заводу з 38-річним стажем
Уявити київський метрополітен без Валентини Нестерко доволі складно. Уже понад 38 років жінка керує вантажопіднімальним краном на вагоноремонтному заводі, через який проходять всі поїзди столичної підземки. Від її щоденної сумлінної праці – без перебільшення – залежить стабільність роботи усього ремонтного цеху, а відтак мобільність та безпека сотень тисяч пасажирів київського метро.
Майстер цеху відпускає жінку на розмову з журналістами всього на 20 хвилин – виробничий процес не може чекати довше. Та й Валентина не може довго без роботи. Це її звичка – постійно поспішати, працювати швидко й проактивно і кожного дня віднаходити натхнення у своїй праці.
Її шлях у професії розпочався досить несподівано, адже до закінчення школи вона й не думала, що стане кранівницею.
"Коли моя сестра закінчила десятий клас і почала готуватися до вступу в училище, я, щойно завершивши восьмий, теж заявила мамі: "Все, я більше в школі вчитися не буду". Що сестра робила, те і я слідом за нею.
Утім, вступити разом із сестрою не вдалося – не вистачило місць. І тут неначе сам Бог послав – батько подруги, який був майстром в училищі, покликав мене до себе навчатися на кранівницю. Я погодилася і жодного разу не пожалкувала", – розповідає жінка.
Валентина згадує, що тоді багато жінок хотіли вчитися на кранівниць – у групі було 20 дівчат і всього один хлопець. Вона ніколи й не думала, що це "чоловіча" професія.
"Після трьох років навчання я вийшла заміж – і не просто так, а за майстра з училища. Мені було 19 років, і я дуже боялася реакції мами на одруження. Тому не їхала до неї дуже довго і лише дочекавшись, поки чоловік піде у відпустку, разом з ним навідалася до мами. Чоловік мамі дуже сподобався – вона схвалила наш шлюб. З ним ми прожили разом щасливі 18 років", – розповідає жінка.
Та чоловік помер, і Валентина залишилася сама з двома донечками. Жінка продовжувала працювати, адже робота на крані була не просто заробітком, а й частиною її життя.
Валентина починала свою роботу на виробництві на київському заводі "Більшовик": пропрацювала там один рік та після півтора року декретної відпустки звільнилася.
"Коли діти трохи підросли, чоловікові в училищі сказали, що відкривається вагоноремонтний завод – туди потрібні кранівники. Отак я і прийшла сюди і вже 38 років працюю", – розповідає вона.
Робоче місце Валентини – кабіна крана – дуже затишне й самобутнє. Жінка облаштувала тут все на власний смак: прилаштувала радіоприймач і вентилятори, підібрала подушки з візерунками, прикріпила маленьке дзеркальце, аби мати змогу між роботою поправити макіяж.
"Типових завдань у мене нема. Сьогодні майстер може подзвонити і сказати: "Валя, треба на козловий кран, машина приїхала". Завтра мене вже можуть відправити на центральний склад – там теж періодично зʼявляється робота. Загалом, нами керує майстер – він розподіляє завдання.
Але бути обережною і уважною – це моя особиста відповідальність. Бо коли під тобою працюють люди, ти відповідаєш за їхню безпеку", – розповідає вона.
Щороку Валентина складає профільний іспит з техніки безпеки, електрики та техніки, аби ще раз перевірити себе і підтвердити свій рівень професіоналізму.
"Перед тим, як сісти на кран, треба знати інструкцію стропальника й інструкцію з техніки безпеки. Як водій має знати всі знаки й правила дорожнього руху перед тим, як сісти за кермо, так і я, сідаючи за кран, повинна знати про всі тонкощі його роботи. Це теоретична частина, я у цьому добре орієнтуюся. У мене були дуже хороші вчителі, як в цеху, так і в училищі, але найбільше я вивчила тут, на заводі. Тут у мене почалася справжня практика", – каже вона.
Жінка вміє керувати усіма кранами, що є на території заводу: працювала і в депо, і на центральному складі; і на козловому, і на мостовому крані.
"Коли треба опанувати щось нове, відразу включаєш мозок, слухаєш уважно майстра: що він тобі говорить – те і робиш. От і все.
Як оце може бути тяжко на крані? Це зовсім не складно. От погляньте на мене: я на роботі красива, в білій кофтинці і завжди в гарному настрої!" – з усмішкою говорить Валентина.
У розмові жінка багато згадує про задоволення, яке отримує від роботи. У кожному її слові – безумовна любов до своєї справи, якій вона залишається відданою навіть попри погане самопочуття і складнощі зі здоровʼям.
"Буває й таке, що прихожу на роботу з тиском 50 на 100, але все одно сідаю за кран і їду, бо ж ніхто за мене цього не зробить", – каже Валентина.
Зараз на підприємстві гостро відчувається кадровий голод. За словами заступника головного інженера заводу Сергія Івановича, найбільше бракне саме вузькопрофільних спеціалістів. Так замінити Валентину на крані може лише одна людина. Проте і її напарник – вже літній чоловік, який у будь-який момент може піти на пенсію.
"Нам терміново треба знайти ще одного працівника на кран. Вакансії у нас відкриті. Мені б хотілося, щоб прийшла людина: неважливо буде це чоловік чи жінка – і навчити її, передати свої знання", – каже Валентина.
Вона згадує часи, коли бригада була набагато більшою, але й план робіт був набагато вищим.
"Колись у нас стояла задача – відремонтувати 18 вагонів за місяць. Бувало й що на Новий рік, 31-го грудня, залишалася і виконувала план, а вдома мене чекали двоє дітей – ще геть маленькі тоді були. О 10-й вечора дзвоню додому і питаю, чи приготували вони що-небудь до Нового року. Потім до 11-ї швидко закривали план і розбігалися по домах", – ділиться Валентина.
У колективі жінку поважають, і вона своєю чергою намагається знаходити з усіма порозуміння.
"Якщо хтось робить щось не так, я підходжу і пояснюю, бо молоді люди приходять, роботи не знають. Я розумію, що треба пояснити людині техніку безпеки, розказати все про кран. Бо якщо бути сам собі на умі, можна людей повбивати.
У моїй роботі треба бути особливо уважною і чутливою до команд стропальника, бо його жести і голос – це основні способи передачі команд. Звісно, у нашій бригаді є ті, хто махне рукою або туди, або сюди, і я вже знаю, що робити – це напрацьовувалося роками", – говорить Валентина.
Жінка запевняє, що й не помітила, як пролетіли майже 40 років роботи кранівницею – сил продовжувати у неї достатньо. У планах – працювати до 70 років, трудитися на благо рідного заводу, допоки буде змога, та допомагати онукам ставати на ноги.
Жінка, під контролем якої 220 км енергомереж металургійного гіганта
Ірина Водоп’янова за 24 роки наполегливої роботи на металургійному заводі пройшла шлях від рядової працівниці до керівниці одного з найважливіших підрозділів на підприємстві.
У 2000 році вона вперше переступила поріг заводу як слюсрка-інструментальниця. Сьогодні ж вона обіймає посаду заступника начальника парогазового цеху з ремонтів.
Вибір професії був для Ірини очевидним – уся її родина тісно пов'язана з підприємством.
"Мама, батько, брат – усі працювали тут. Тож для мене вибір був очевидним. Я завжди розуміла, що продовжу сімейну традицію. Робота на підприємстві насправді цікава для мене і дає багато можливостей для зростання", – говорить жінка.
За п’ять років наполегливої праці на своїй першій посаді Ірина набула цінного досвіду та здобула п’ятий розряд слюсаря. А вже незабаром її кар’єра отримала новий виток.
"Мені запропонували перейти в департамент охорони праці. Там я пропрацювала 14 років і стала провідним інженером з охорони праці. На цій посаді я працювала до початку повномасштабного вторгнення і відповідала за безпеку працівників і дотримання всіх норм і стандартів промислової безпеки", – пояснює вона.
З початком великої війни перед заводом постало чимало викликів. Один з найскладніших – кадровий дефіцит через активну мобілізацію працівників підприємства.
За словами менеджерки з комунікацій підприємства Тетяни Філяєвої, наразі на заводі мобілізовані понад 3 тисячі працівників. Це становить понад 15% від загальної кількості персоналу підприємства, яка налічує близько 20 тисяч осіб.
"Це дуже велика цифра для нас. Ми втрачаємо спеціалістів і професіоналів. Ця проблема торкнулася всієї галузі, і ми робимо все можливе, щоб її вирішити: залучаємо молодь, людей старшого віку і жінок на місця чоловіків", – пояснює голова пресслужби підприємства.
Так й Ірині довелося несподівано перейти на посаду мобілізованого працівника й зайняти місце заступниці начальника парогазового цеху з ремонтів. Пропозицію про нову посаду вона сприйняла як виклик.
"Мені було цікаво перевірити себе, подивитися, чи вдасться. Спочатку я планувала попрацювати місяць чи два, але затрималася на цій посаді набагато довше", – розповідає жінка.
Ірина вже два роки керує командою з 50 людей і відповідає за ремонт трубопроводів. Під її контролем близько 60 км газопроводів та близько 160 км тепломереж.
"Це по-справжньому великий обсяг роботи, і треба знати кожен газопровід: де він знаходиться, які його особливості, коли його треба виводити в ремонт. За два роки я намагаюся вивчити все обладнання в цьому цеху. Це дуже малий строк для такої посади, але я навчаюся щодня і щодня вирішую нові труднощі.
Коли перебуваєш в оточенні чоловіків, ти повинен виглядати добре, щоб впливати на них. Потрібно руйнувати стереотип, що жінка не може бути керівником, що їй складно реалізувати себе ще десь, окрім кухні чи виховання дітей. Потрібно ставити жінок на такі посади, де вони можуть себе проявити якнайкраще", – переконана Ірина.
Вона запевняє, що їй дуже подобається її робота, адже щодня вона здається їй новою, не схожою на попередній день.
"Щодня доводиться стикатися з новими викликами. Я активно їх долаю, адже розумію: не буде газу – не буде й заводу.
Знаєте, коли трапляються аварійні зупинки, треба розібратися і знайти кореневу причину, через яку це сталося. Розкласти все по поличках і знайти причину проблеми – це те, що мені подобається", – розповідає жінка.
Ірина зазначає, що знання та навички, здобуті раніше, дуже допомагають їй ефективно виконувати роботу на новій посаді.
"Найголовніше в цій роботі – практика. Людина, яка працювала слюсарем, потім майстром, дуже добре знає свою справу", – пояснює вона.
Ірина каже, що впоратися з новою посадою та обовʼязками їм допоміг чудовий колектив, який дуже підтримує її як керівника.
"У будь-якій незрозумілій ситуації вони мені допомагають, тому я не відчуваю труднощів.
Для мене робота – це антистрес. Коли я приходжу на завод, я повністю відключаюся від новин. У мене навіть немає часу і бажання слідкувати за тим, що відбувається за межами підприємства. Тут я живу у своєму світі. Я не знаю, як це – прокинутися і не мати ентузіазму йти на роботу. Я завжди чекаю нового дня, встаю о 5 ранку і з радістю біжу на підприємство", – говорить жінка.
