"Ми ще дамо хлопцям фору". Українські водійки про життя в рейсах, керування фурами та будні далекобійниць

"Київпастранс" запрошує жінок на посади водіїв трамваїв та тролейбусів. Київський метрополітен відкриває курси для машиністок поїздів. Мінінфраструктури збирається безоплатно вчити жінок керувати автобусами.

Усе це – наслідки гострого дефіциту водіїв у транспортній галузі, який посилився через мобілізацію великої кількості чоловіків до лав Збройних Сил.

Ще у 2021 році частка жінок на посадах у транспортному секторі не перевищувала й 20%. Сьогодні ж українські жінки масово пересідають за кермо великогабаритного транспорту й опановують професії перевізників, які раніше вважалися суто "чоловічими".

"УП. Життя" розпитала українських перевізниць, про те, як вони долали перешкоди на шляху до мрії, з якими викликами й стереотипами стикалися та чому на противагу домашньому комфорту обрали життя за кермом.

Далекобійниця із Закарпаття, яка спростовує стереотипи про жінок за кермом

Анеліна Попфалуші з дитинства мріяла стати водійкою – її надихали приклади тата і дідуся, які були далекобійниками.

"Ще змалку я їздила у свої перші рейси, коли тато брав мене з собою. Можна сказати, що з самого дитинства я звикала жити у фурі", – розповідає вона.

Остаточне рішення стати далекобійницею Анеліна ухвалила після знайомства з майбутнім чоловіком Іваном. Вони зустрілися у 2020 році. Коли розпочався карантин, тато дівчини застряг у рейсі до Австрії. Там він зустрівся з Іваном, аби передати ним посилку для дочки.

"За два тижні тата не стало. Іван приніс посилку вже після його смерті. Так ми почали більше спілкуватися.

Потім він купував мені продукти – тоді я заборгувала Івану п'ять євро. Через місяць він написав: "Я не забув за п’ять євро", і запросив на каву. Так почалося наше спілкування, яке переросло в кохання», – розповідає вона.

У 2021 році Анеліна разом з чоловіком вирушила у рейс до Києва. Тоді Іван вперше дав їй спробувати себе за кермом великої машини. Дівчина проїхала усього кілька метрів по стоянці, але вже тоді відчула, як її серце завмирає від захвату. Тоді Анеліна ухвалила остаточне рішення стати далекобійницею. Чоловік спочатку не сприйняв це серйозно – як виявилося, дарма.

"Коли ми повернулися з рейсу додому на Закарпаття, Іван показав своєму батькові відео, де я за кермом фури. Той підтримав мене і сказав, що мені варто теж отримати права й працювати разом з Іваном.

Натомість моя мама не сприйняла серйозно моє бажання, вона не вірила, що я дійсно зможу стати далекобійницею. Сестра насміхалася. Вона всім розказувала про мої плани, хоча я просила нікому не говорити. Коли ти перша далекобійниця на селі і навіть в регіоні, тобі трішки соромно про це зізнаватися, бо ти не знаєш, як відреагують люди", – зізнається Анеліна.

Іспит на категорію С дівчині припало складати одразу після Різдва. Того дня у місті був сильний снігопад, на дорогах було небезпечно ковзко.

"На іспит прийшли самі чоловіки і я, єдина серед них дівчина. Хлопець, який пішов першим, дуже забуксував у снігові – тоді інструктор вирішив розпустити усіх студентів, мовляв, прийдете наступного тижня, коли погода нормалізується. Але я сказала, що не можу так відтягувати, і того ж дня успішно склала іспит на категорію С", – розповідає вона.

Наступного дня Анеліна вже була в автошколі – поспішала перейти на наступну сходинку в навчанні на здобуття категорії СЕ (вона дає право управляти вантажними авто масою від 7,5 тонн з причепом масою понад 750 кг). Проте все ніяк не вдалося зібрати повну навчальну групу, людей не вистачало – без цього не могли розпочати заняття.

"Аби не гаяти марно час, я на деякий час поїхала на роботу до Чехії. Та тільки-но дізналася, що в автошколі нарешті зібрали повну навчальну групу, відразу зірвалася і повернулася додому.

Всередині 2022 року я почала навчатися, аби отримати омріяну водійську категорію. Мені не було дуже складно, тому що я це діло дуже любила", – згадує дівчина.

За день до весілля вона поїхала в Ужгород складати іспит на машині з двома причепами – справилася на відмінно.

"Інструктор здивовано питав мене, де я навчилася так їздити. Казав, що деякі хлопці не вміють так добре відчувати габарити машини, як я", – згадує вона.

З того часу Анеліна з Іваном їздять у парному екіпажі вже два роки. Дівчина каже, що жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

"За спеціальністю я фельдшерка. Пробувала себе в цій професії, але до медицини в мене зовсім не лежить душа. До того ж я розуміла, що це, на жаль, зовсім не прибуткова справа, а на життя усе ж треба якось заробляти.

Я бачила, як у нас в родині працював один тато. Він тягнув на собі всю роботу, аби прогодувати чималу сімʼю. Він все життя провів у рейсі, так у тому рейсі і помер. Я не хотіла, щоб так сталося і з моїм чоловіком, тому всіма силами хотіла допомогти йому, розділити обовʼязки, аби він не мусив тяжкою працею забезпечувати нас обох", – говорить вона.

Як складається життя Анеліни сьогодні

Для Анеліни далекобій – не просто про роботу, а про спосіб життя. Подружжя облаштувало у фурі спільний побут: їжу готують у дорозі, сплять у кабіні, душ приймають на заправках.

"У нас у машині є все: мультиварка, газовий балон, холодильник, дві "спалки", фен, випрямляч для волосся, гель-лампа для манікюру, навіть маленький принтер – все, що треба для життя", – розповідає дівчина.

Сказати, що Анеліна любить свою професію – це нічого не сказати. Дівчина з величезним запалом розповідає про всі можливості, які відкриваються перед нею завдяки роботі: це і знайомство з новими країнами й культурами, і нові друзі з різних куточків світу, і незвідані куточки дивовижної природи.

"Ми працюємо другий рік без відпусток. Я була вдома усього 10 днів за увесь минулий рік. Але це мене зовсім не засмучує, бо можливість багато подорожувати подобається мені набагато більше, ніж життя на одному місці.

Цього року через роботу ми були в Барселоні, Мадриді, Лісабоні, у багатьох містечках Італії. Майже кожні вихідні проводимо на морі", – розповідає Анеліна.

Дівчина веде свій блог у TikTok, де чесно розповідає про свої будні далекобійниці. Її підтримує багато підписників, які цікавляться, чи реально іншим жінкам освоїти таку ж професію.

"Свого часу родина не підтримала мій вибір, тому я боялася і соромилася показувати своє життя в соцмережах. Але потроху почала викладати відео, і мене стали підтримувати. Пишуть жінки, які хвалять і питають, чи це не важко. Я відповідаю, що немає нічого неможливого. Багато хто вважає, що чоловіки сильніші за жінок. Та це не так. Бо ми – дівчата, які дадуть хлопцям фору", – каже вона.

Проте Анеліна не приховує, що таку роботу витримає не кожен, адже іноді доводиться бути в дорозі 18-20 годин. Тому далекобійниця наголошує на тому, що у цій професії важливо, аби людині подобалося бути постійно у русі.

Найважчим у своїй роботі дівчина вважає постійне хвилювання.

"Ми щодня бачимо аварії, маємо бути уважними. Я відчуваю відповідальність за чоловіка і за всіх на дорозі. Особливо уважним треба бути під час нічних рейсів – у нас таких доволі багато. На щастя, в нас не було аварій і серйозних форс-мажорів. Думаю, нас бережуть мої покійні тато і дідусь", – каже вона.

Далекобійниця зазначає, що взимку, у похмурі та холодні дні, виконувати роботу стає дуже складно. Тоді навіть миття посуду перетворюється на випробування: коли вода в каністрах замерзає, руки на морозі починають пекти.

"Наша професія не лише про задоволення. Проте позитивних моментів набагато більше. Тут ми можемо заробити хороші гроші, які відкладаємо для розвитку власного маленького бізнесу", – поділилася Анеліна.

У планах родини – продовжувати працювати у галузі перевезень і розвивати власну логістичну компанію. Подружжя вже має три власні фури, відкладає кошти на придбання четвертої та сподівається, що це стане справою їхнього життя.

Водійка туристичного автобуса з вітром у волоссі

Львівʼянка Оксана Бойко змалечку мріяла працювати у туризмі. З дитинства вона бачила, як працює сімейний бізнес, і понад усе хотіла продовжити справу родини.

"Туризм – це моя стихія. Знаю про нього все зсередини", – говорить вона.

Оксана виросла в компанії хлопців, з дитинства цікавилася автомобілями. Її дитячі мрії були пов'язані зі швидкістю, пригодами та незалежністю.

"У мене хлопчачий характер. Я виростала з хлопцями, і у нас була постійна цікавість до тих, хто старший і хто вже мав машину. Як тільки я сама досягла повноліття, відразу ж пішла в автошколу і здобула водійські права", – згадує жінка.

Багато років Оксана перевозила на восьмимісному авто різні делегації як в Україні, так і за кордоном. Вона каже, що завжди ставила за мету забезпечити найвищий рівень сервісу.

"У 2019 році я зробила крок назустріч мрії про власний туристичний бізнес – тоді я придбала просторий 18-місний автобус Volkswagen LT. Однак пандемія та війна зірвали плани – знайти водія на таку машину було дуже важко.

Сама я не могла сісти за кермо, бо не мала відповідної категорії водійських прав. На той час її було дуже важко отримати", – розповідає жінка.

Через відсутність необхідної водійської категорії Оксані довелося продати автобус, але мрія про власний туристичний бізнес залишилася з нею.

Коли син виріс, а побутові справи стабілізувалися, вона вирішила знову спробувати сісти за кермо екскурсійного автобуса. Процес отримання прав виявився досить тривалим – зайняв майже два роки.

"Найбільше часу відібрала процедура переходу з однієї категорії на іншу. Спершу потрібно було отримати категорію С, а потім вже D, яка дає змогу керувати пасажирським автобусом на понад 16 осіб.

Я дуже переймалася, як мене сприймуть пасажири, адже я молода жінка та ще й білявка. Але на щастя, цього не трапилося – реакція була дуже позитивною. Зараз клієнти хочуть тільки Оксану, і це дуже приємно. Мене це мотивує і додає адреналіну", – говорить жінка.

Оксана була приємно здивована підтримкою рідних. Сімʼя сприйняла її рішення про нову роботу перевізниці туристичного автобуса з розумінням. Досвідчений колега допоміг жінці швидко освоїтися за кермом автобуса, детально пояснив всі нюанси роботи.

Вітер у волоссі та відчуття свободи – те, що найбільше приваблює Оксану в її професії. Жінку захоплює, що кожен її робочий день не схожий на попередній.

"Я у постійному русі. Запалює це відчуття, коли не знаєш, що буде завтра: куди поїдеш, які нові місця відкриєш, з якими людьми познайомишся. Круто й те, що у вільний час я маю можливість відпочити або долучитися до екскурсій", – зазначає вона.

Оксана підкреслює, що її робота пов'язана з нерегулярними перевезеннями, тому графік постійно змінюється.

"Ми дізнаємося про нові рейси буквально за день-два. Це вимагає гнучкості та підтримки від сімʼї або допомоги няні, аби якось підтримувати побут вдома. Бувають місяці, коли я працюю майже без вихідних по 27 днів на місяць, але рейси є різні: і ближні, і дальні, тому час на відпочинок усе ж залишається", – зауважує вона.

Оксана впевнена, що інші жінки також можуть з легкістю освоїти професію водійки автобуса, головне – мати бажання і грамотно вибрати напрямок перевезень, в яких доведеться працювати.

"Важливо обговорити всі нюанси з перевізником, щоб була взаємоповага і розуміння. Наприклад, мій директор враховує те, що в мене є сімʼя і життя поза роботою, тому час від часу я можу взяти сина з собою у рейс або розраховувати на додатковий вихідний, щоб побути з родиною", – розповідає вона.

Оксана запевняє, що водити великий автобус зовсім не страшно, головне – дотримуватися правил дорожнього руху і не поспішати.

"Я завжди пояснюю пасажирам, що ми будемо їхати за правилами і на безпечній швидкості. Безпека важливіша за таймінг", – додає жінка.

За її словами, у Львові все більше жінок обирають професію перевізниць на екскурсійних маршрутах. Оксана підкреслює, що жінки можуть бути не менш успішними водіями, ніж чоловіки.

"Професіоналізм і готовність працювати грають основну роль – це не залежить від статі. Жінки прекрасно справляються з такими професіями, але важливо пам'ятати, що ми потребуємо турботливого ставлення до себе. Треба берегти себе, особливо в активний сезон для подорожей. Не варто брати надто багато рейсів поспіль, адже тоді ресурси організму вичерпуються, і ти просто мучишся на роботі замість того, щоб отримувати від неї задоволення", – наголошує водійка.