Закоханість, любов, 5 криз... і що далі? Розмова з психологом Володимиром Станчишиним про трансформацію любові

"Кохання у повітрі", "метелики в животі", "літаю, наче на крилах" – і на противагу "заїв побут", "хочеться трохи відпочити одне від одного", "нема розуміння". У багатьох періодично у житті виникають такі відчуття. У періоди піднесення і закоханості хочеться не відлипати від своєї пари ні на секунду, а у часи спадання почуттів закрадається думка – чи справді я кохаю?

Раніше ми вже намагалися з’ясувати з науковицею, що відбувається у мозку, коли ми закохані, які гормони "напускають" нам у живіт метеликів та як наш організм розрізняє потяг, прив’язаність та пристрасть.

Нині розібратися у коханні та стосунках нам допомагає психолог. "Українська правда. Життя" розпитала психотерапевта, автора книги "Для стосунків потрібні двоє" Володимира Станчишина скільки триває закоханість, чи можна її повернути, як вона зароджується на війні, чи існує криза трьох років у стосунках та чи обов’язково долати подружні кризи.

Як ми закохуємося

– Як відрізнити закоханість від симпатії та любові?

– Немає чіткого розмежування між симпатією, закоханістю і любов’ю. Тому можемо з вами тільки пофантазувати на цю тему і сформулювати, що симпатія – це те, що ми здатні відчувати до багатьох людей одночасно, які в нашому уявленні наділені внутрішніми чи зовнішніми рисами привабливості.

Закоханість – це наступний етап, коли когось одного виділяють серед людей, яким симпатизують. Він не має пояснень і не потребує раціонального обмірковування – просто відчуття, ніби дивишся і є бажання пізнати людину глибше.

Любов я визначаю як рішення. Це вже когнітивний процес, пов'язаний не тільки з моїми відчуттями, а і з моїм усвідомленням, що кожен із нас має свої кращі та гірші сторони, але я вирішую бути з тобою.

– Якщо говорити про інтенсивність почуттів, то закоханість, мабуть, буде на найвищому рівні?

– Закоханість буде найвищою по інтенсивності, бо все нове. Але і любов на перших етапах також може бути інтенсивною, а вже потім поводитися, як синусоїда – падати і знову мати піки.

Та не варто думати, що закоханість – це інтенсивний період, а любов – вже побут. Це не так працює.

У любові ми вже вміємо бачити, довіряти одне одному свої складніші сторони. І там, де з’являється довіра, інтенсивність стає іншого ґатунку, який передбачає глибше занурення у стосунки.

– Від чого залежить тривалість фази закоханості?

– Перше – від темпераменту, друге – від життєвих обставин, з якими ти приходиш у ці стосунки, бо кожне наше "сьогодні" мало свої "вчора".

Якщо я приходжу в стосунки з відчуттям, що світу можна довіряти, то, вочевидь, у мене буде один процес довіри, закоханості. Але якщо прийти в стосунки з тим, що "мене знову зрадять, образять, я не надто гарний, не надто розумний, нецікавий, мене покинуть", то це також дуже впливатиме на те, що буде відбуватися з рішенням про любов.

Можливо, воно буде прийняте не на тому, що "я дуже хочу", а тому, що "я дуже боюся, що мене залишать".

Треба також дивитися (особливо це стосується молодих людей), чи готовий я залишити попередні стосунки – зі своїми батьками. Це дуже важливий етап: я можу бути закоханий, але якщо розумію, що не можу лишити своїх маму і тата, то, очевидно, що рішення про стосунки можуть постійно відтерміновуватися. Аж до того моменту, поки партнерка чи партнер не скажуть: знаєте що, дорогенькі, любіться, живіть разом, будуйте сім'ю, я в цьому не беру участі.

Війна та закоханість

– Чи може війна впливати на закоханість та етапи у стосунках?

– У нинішніх реаліях, якщо хлопець або дівчина збирається йти на фронт, то це теж може вплинути на інтенсивність переходу від одного періоду стосунків в інший період.

– Може прискорити?

– Прискорити або навпаки, сповільнити. Якщо людина на фронті або їде за кордон, ці стосунки стають стосунками на відстані. Любов не зароджується, ніби у вакуумі, вона спирається на те, що відбувається навколо. Від того також буде залежати її розвиток.

– Чи є обставини, які можуть підштовхнути двох людей, які в принципі могли б і не зацікавитися один одним, закохатися?

– Точно є такі.

Одразу наголошу, обставини, які підштовхують нас одне до одного, не обов'язково є такими для кожної конкретної пари.

Зазвичай ми знайомимося з людьми, які є в колі нашого спілкування, – з ким вчимося, працюємо, часто бачимося. Тоді, ймовірно, маємо спільні інтереси, спосіб мислення, зацікавлення, погляди.

Часто також сприяє закоханості однаковий соціальний статус, бо він забезпечує однакове бачення майбутнього. Якщо ми двоє бідних студентів, це те, що нас об’єднує. Натомість з різними соціальними статусами важче знайти спільні точки дотику.

– Чи може сприяти стрес і небезпека зародженню закоханості?

– Думаю, може. У стресовій ситуації ти переживаєш дуже інтенсивні відчуття і досвід. І якщо ти проживаєш його з кимось, то ця людина стає тобі близькою в цей момент. Коли ми говоримо про війну, бойові дії, дуже великі стресові ситуації, вони склеюють людей докупи. І це не лише про кохання, це й про іншу близькість між людьми – про побратимів.

Коли ми говоримо про закоханість на фронті, то там вона також є. Люди, які проживають спільний стрес, найкраще розуміють одне одного у цей момент. А між тими, хто переживає цей стрес, і хто ні, пролягає велика відстань.

Але в таких стосунках також є і небезпека, бо коли закінчується стресова ситуація, наша поведінка змінюється.

– Вона повертається до звичайної.

– Так. І тоді ми можемо виявити, що у звичайному, не стресовому житті, ми взагалі мислимо по-різному. Наприклад, мені потрібен розвиток, а тобі цілком ок просто телик дивитися. Стресові ситуації можуть з'єднати на все життя, але є й висока ймовірність не бути разом надалі, не втримати ці стосунки.

Коли люди повертаються до цивільного життя, то не обов’язково військові будуть закохуватися тільки у військових, бо на передній план виходять інші аспекти, ми змінюємося також.

– Тут уже як пощастить, з якою ти людиною потрапиш у цю ситуацію.

– Абсолютно. Просто у звичайному житті ми більше схильні побудувати стосунки з людиною, яка нам підходить по різних параметрах, а в екстремальних умовах ми більше заводимо стосунки з людиною, з якою переживаємо цей досвід.

– Чи є більш схильними до закоханості одне в одного люди зі спільним травматичним досвідом – наприклад, ті, хто боролися з тяжкою хворобою?

– Така теорія існує – більше сходяться люди, які мають однакові дитячі травми, бо вони краще розуміють одне одного.

У час захворювання ми мало взагалі думаємо про стосунки, бо боремося за виживання. Але після захворювання, наприклад, на онко, воно не залишається основною частиною нашого життя, тож навряд це є сприятливим фактором для закоханості.

Кризи в стосунках: які бувають та чи обов’язково їх проходити

– Років 10 тому багато дискутували про книжку Бегбедера "Любов живе 3 роки». І ці 3 роки раз по раз виринають в обговореннях. То що відбувається зі стосунками через ці умовні 3 роки?

– Я не хочу до цього прив’язуватися, але розкажу вам про кризи, які ми можемо переживати у стосунках. Важливо: ми живемо в динамічному світі, в якому все може відбуватися з різною періодичністю – але головні тези однаково зберігаються.

Першу кризу ми переживаємо ще до стосунків – це сепарація від батьків. Це одна з найважливіших криз нашого життя – коли ми залишаємося самі, бо це період без батьківської опіки, але ще не в сталих стосунках. Чому цей період важливий: тому що він вчить нас того, що я можу бути сам чи сама. І це дуже важливе вміння, яке залишиться з нами на все життя. Якщо культивувати його в собі, то потім менша ймовірність залишитися в залежних стосунках.

Потім є закоханість, цей прекрасний період, коли все фантастично і чудесно. І друга криза (так звана криза 1 року життя разом, бо часто вона стається упродовж першого спільного року) настає після того, коли ми вирішуємо бути разом (одружитися, з’їхатися, жити як пара). В якийсь момент нам хочеться зблизитися, бути разом. І тут настає криза – тому що в цей момент ми починаємо бачити одне в одному не тільки найкращі риси.

Також ми вчимося розуміти, які ролі займатимемо у сім'ї. Це не просто поєднання, це змішування, своєрідна боротьба: хто за що буде відповідати, хто до чого більше схильний, хто як ухвалює рішення. Це дуже цікавий, але не завжди простий період у наших стосунках.

– Він фактично закінчується формуванням любові?

– Або тим, що ми разом у стосунках, або розумінням, що мені це не підходить.

Якщо ми проходимо другу кризу, можемо отримати довгий період щасливого життя разом – налагоджений побут, стабільну фінансову ситуацію залежно від потреб, подорожі.

– Можемо говорити, що кожна криза у стосунках закінчується – і ми переходимо на інший рівень, або починаємо щось нове?

– Не можемо. Тому що, на жаль, деякі непрожиті кризи потім будемо тягнути в наступний етап. Але тоді будемо називати це залежними стосунками, співзалежними стосунками, дисфункціональними сім’ями. Вони всі ж десь є – не розходяться, не відкочуються назад. Вони продовжують бути разом, відчуваючи невдоволення.

– Тобто кризу все одно мусимо пройти для того, щоб…

– Для того, щоб бути щасливими? Мусимо. Але щоб жити – не мусимо. Можна жити своє життя і не бути щасливими й усвідомленими. Можна проживати своє життя, просто терплячи партнера біля себе. І таких сімей є дуже багато.

Умовно, ти можеш перейти з рангу життя з мамою, татом, бути залежним від них і зразу одружитися чи вийти заміж. Це ж також велика криза, коли я живу зі своєю дружиною, але щоразу дзвоню до своєї мами.

– Або ще краще живеш з батьками, дружиною, потім народжуються діти…

– І мама вирішує, як назвати дитину. Це ж про те, що не було сепарації. Але чи можемо ми жити разом? Можемо. Чи будемо сваритися? Будемо. Якщо не розлучитися, тоді до цієї кризи додамо наступну. Бо наступна криза все одно прийде.

– Наступна – це народження дітей?

– Коли народжується первісток. Це важлива криза, бо треба переформатовувати життя навколо.

Хоч це й не обов’язково, але зазвичай дружина йде в декретну відпустку, а чоловік залишається на роботі. Вочевидь, змінюються їхні картинки світу. Для дружини в цей момент картинкою світу стає сім'я і дитина, для чоловіка – робота і зовнішній світ.

Колись картинки були однакові, а тепер різні, і треба мати вміння поєднувати твоє зовнішнє і моє внутрішнє, виводити спільне. Це новий процес, якого раніше не було.

Змінюються фізіологічні аспекти як от відчуття жінкою свого тіла після пологів. Змінюється сексуальне життя, бо "у нашому ліжку з’являється дитина" - тобто, ми маємо менше часу, щоб побути вдвох. Ми ставимо перед собою дуже багато нових завдань. Стаємо біднішими в цей час (колись ми двоє заробляли на двох, тепер один заробляє на трьох).

Це одна з найскладніших криз, а іноді до неї додається те, що ми і до цього не дуже ладнали, бо не притерлися один до одного. А якщо ще й не сепарувалися від мами... Тобто воно все буде накопичуватися.

– Це може призвести до розлучення?

– А може не призвести. Натомість привести пару до виходу з цієї кризи, коли у нас є дитина, але це не заважає нам функціонувати, займатися своїми справами, давати дитину бабусі (яка знає, що вона допомагає виховувати, а не виховує).

– Наступна криза буде вже четверта за рахунком.

– Вона починається, коли дитина йде в школу. Це одна з найлегших криз, бо тут уже є дуже багато стабільності. Криза полягатиме у випробовуванні вашої самооцінки, коли дитина представлятиме сім'ю в зовнішньому світі.

Наприклад, мені кажуть: "Ви такий славний психолог, а ваша дитина зовсім не вчиться". Якщо в мене все добре із самооцінкою – то є моя дитина, а є я. Я не відчуваю, що маю "дати дитині по голові", щоб ніхто не подумав про мене погано, навпаки, міркую, що у неї трапилося, і ми розв'язуємо проблему.

У стосунках зазвичай у цей час все дуже стабільно, але одну проблему таки можемо мати.

– Розбіжності у методах виховання?

– Ризик забути, що ми – чоловік і жінка. Тому для того, щоб успішно пройти цей період, треба не забувати, що, окрім того, що ми – мама й тато, ми ще й подружжя. І це передбачає якусь взаємодію.

Бо наступною кризою буде підлітковий вік дітей. Це одна з найскладніших криз у сім'ї, тому що вона збігається з кризою середнього віку.

– Чим небезпечна ця криза для подружніх стосунків?

Тоді в нашій сім'ї можуть бути турбулентності, бо ми більше не боги для наших дітей, не головні фігури в їхньому житті. Ми втрачаємо роль мами і тата. Якщо натомість немає ролі чоловіка і дружини, то чіпляємося за ролі батьків, контролюємо, починається якась катавасія.

Наступною кризою після цього буде так зване порожнє гніздо. Діти вилітають, починають свій цикл, а ми залишаємося вдвох. Постає питання: ми за ці роки залишилися чоловіком і дружиною, чи були тільки мамою і татом? Якщо не проживали ці перші кризи, то можемо залишитися мамою й татом, абстрагованими одне від одного, і зіткнутися з усіма нерозв'язаними проблемами, задавненими образами. Типу, я ще злюся на твою маму, бо вона на весілля принесла менше пляцків, ніж моя.

– Що робити тоді?

– Це також криза, її також можна пройти, бо в житті можемо мати багато всього. Можемо знову закохатися одне в одного. Нам обом по 40-50 на той час, за нинішніми мірками це дуже молоді люди. Війна все ускладнює, а у мирному житті можемо подорожувати, будувати кар’єру, відпочивати – що завгодно. Знову стати чоловіком і дружиною.

– А якщо пара чайлд-фрі або просто не має дітей, які кризи проживає вона?

– Все аналогічно. Все одно вони переживатимуть оцю першу кризу відділення, першого року спільного життя, усвідомлення, що вони чайлдфрі.

Не завжди двоє партнерів однаково ставляться до дітей. Навіть якщо у них збігаються погляди, уявіть собі, що усвідомлення цього у них трохи розбіглося в часі – це також криза. У нас немає дитини, але криза навколо того, що в нас немає дитини – це також криза, яку ми маємо пройти, домовитися, що нам обом справді підходить такий шлях.

– І вона може виникати в різний час і з ініціативи обох партнерів?

Абсолютно. Так, як і в тих пар, які з різних причин не можуть мати дітей. Це також криза навколо дитини – щоб прийняти те, що ми залишаємося разом партнерами, але буде ось так. Роздуми навколо всиновлення, обстеження і лікування – все це випробування для пари.

Батьки, які втрачають дитину, мають кризу пережиття втрати.

А потім у нас все одно буде криза середини життя. Тоді люди, які не мають дітей, усвідомлюють це. Бо не хотіти мати дітей в 30 років може сприйматися по-іншому, ніж у 45 усвідомлювати, що вже не можу мати дітей. Тоді людина переоцінює своє рішення. І це може бути ще однією черговою кризою.

– Тобто фактично ці кризи виникають з рішень самої пари?

– Це завжди про наші рішення. Але кризи все одно будуть, бо ми проходимо різні життєві цикли.

Логічно, що ще одну кризу в житті ми знову проходимо наодинці – коли один із партнерів помирає. Ми залишаємося самі, переусвідомлюємо і свої стосунки, і стосунки зі своїм життям.

– Є кліше, що якщо у стосунках не все гаразд, треба йти на парну психотерапію. Вона працює?

– Абсолютно!

– Чи все ж краще на особистісну?

– Парна терапія дає нам побачити одне в одному те, що ми через втому, замиленість ока, образи не можемо побачити.

Іноді треба допомогти одному партнеру зрозуміти таке: те, що робить інший партнер, не обов’язково свідчить про бажання розлучитися. Часом це просто втома чи страх.

Тому сімейна терапія – це точно не міф, вона добре працює. Інколи передбачає, що ти також проходиш свою індивідуальну терапію, але це різні історії. Їх можна проходити одночасно.

Закоханість 2.0: чи можна повторити?

– Чи може закоханість виникати повторно в одну й ту саму людину через якийсь проміжок часу?

– Я думаю, що цілком може. Це як з улюбленим светром: ти його носила, потім десь він там полежав, потім ти його витягнула – як він зараз на мені гарно лежить! Так само одного разу ми можемо поглянути на свого чоловіка чи дружину.

– А від чого це залежить?

– Від того, що ми змінюємося постійно. Наші партнери змінюються, і ми можемо побачити їх у цих змінах.

Кліше, але умовно, якщо сьогодні мене в першу чергу приваблюють обриси тіла, то років за 10 я дивлюся, і мене в першу чергу приваблює турбота, а ще через 10 років – інтелект, вміння, з якими людина робить якісь речі. Бо мої потреби змінюються.

Плюс можуть змінюватися зовнішні обставини. Я можу ще раз закохатися, наприклад, якщо ми собі живемо, живемо – а потім обоє мусимо в Україні переїжджати з рідного міста. То ми беремося за руки і знову об’єднуємося в щось таке монолітне. Так само, коли розуміємо, що можемо втратити кохану людину.

– А можна їх викликати?

– Їх можна підтримувати.

– Якщо говоримо про тривале подружнє життя, ми ж не можемо підтримувати весь час однакову закоханість.

– Не можемо. Але якщо підтримуємо одне одного у не інтенсивні періоди почуттів, все одно може бути добре. Якщо у нас є елементи довіри, спілкування. Тобто любов може бути тихою, тоді в якісь моменти вона може виростати.

– Знову в закоханість?

– Це не буде вже закоханість, але інтенсивність, давайте так говорити.

– Тобто любов і закоханість можуть чергуватися, накладатися одне на одне?

Любов і закоханість не йдуть поруч – вони змішуються. Це наче ми беремо синій колір і жовтий, змішуємо і виходить зелений. Додаєте трошки більше одного кольору і змінюються відтінки. Вони стають одним цілісним поняттям, у якому інтегровані і моє рішення, і мої почуття, і моя поведінка.

Один колір, одна барва. Вона може бути в якийсь момент інтенсивнішою, тьмянішою. Але вона може стати безбарвною, коли ми застрягаємо, не додаємо якогось одного кольору, тоді перетворюємо любов на побут і просто звикаємо жити одне з одним.

Закоханість інтегрується в любов, стає частиною цієї любові. Тому вона може мати піки, в які сильніша, і піки внизу, коли емоції слабші. У ці моменти важливими є наші рішення бути разом, свідомий вибір, турбота і спілкування.

Людмила Панасюк, "УП.Життя"