Зберігають спогади про міста в товарах і текстах. Історії двох людей, що працюють у релокованих медіа з Донеччини

Уявіть: ще кілька місяців тому ви працювали в медіа в улюбленому місті. Писали тексти, планували контент чи розробляли дизайн нової колекції мерчу. А тепер усе інакше. Через постійні обстріли та просування росіян довелося переміститися на кілька сотень кілометрів у новий офіс.

В Україні є медіа, які на власному досвіді знають, як це – вимушено евакуюватися, щоб у новому місті писати про рідне. Серед них – релоковані Kramatorsk Post та Бахмут IN.UA.

Ми поспілкувалися з двома працівниками цих медіа й дізналися їхні історії. Чому дехто з них залишається в прифронтовому місті та як локальні медіа можуть нагадати про дім тим, хто зважився виїхати, – розповідаємо в матеріалі.

Як дівчина зі Львівщини створила мерч, що нагадує про Краматорськ

Щоб зануритися в контекст релокованого медіа з Краматорська, вирішую його відвідати й поспілкуватися з працівницею Kramatorsk Post-у, що залишається там.

Вечірній "Крам" тихий і холодний. Скрізь височіють блідо-брунатні "панельки", поряд з ними вздовж вулиці здіймаються голі дерева, посаджені в ряди. Скрізь стоять військові пікапи й "течики" з позначками, вряди-годи крокують люди. Хтось – у салон краси, інші – у торгівельний центр із яскравими вивісками чи точку, де алкоголь продають, поки купують. Дехто поспішає на зустріч із друзями в закладах, що відновлюються після обстрілів.

Із Софією Кіщак, керівницею крамниці Kramatorsk Post, зустрічаємося в кав'ярні неподалік центру. Дівчина переїхала сюди зі Львівщини до коханого військового ще 2023 року. Відтоді й полюбила Краматорськ. Говорить, тут їй значно комфортніше, ніж у рідному місті, хоч ніколи б не подумала, що опиниться на Донеччині.

У Краматорську пара завела собаку. З'явилися житло, побут, до якого вже звикла, й улюблені місця. Та оселитися "з корінням" і розслабитися дівчина не могла.

– За ці два роки не було такого, щоб цілковито почувалася в безпеці, впевненою в завтрашньому дні. Увесь цей час жила "на валізах" із відчуттям, що ось-ось – і, мабуть, доведеться виїжджати. І зараз воно посилилося, бо реальність уже підкрадається до міста. Я боюся все це (надбання дівчини в місті, – ред.) втратити через те, що обстановка загострюється дедалі більше. Тому замовила собі фотосесію, щоб мати гарні світлини з Краматорська, де закарбую моменти тут. Зберігатиму їх усе життя, – ділиться дівчина.

У Kramatorsk Post Софія працює два місяці. Спершу створювала контент для соцмереж, а тепер – мерч для "Крам Крамнички", що працює онлайн. Дівчина ділиться, що в цьому проєкті медіа "відійшло від концепції мерчу редакції й створило продукцію про місто, хоч вона все одно вважається медійною".

Перші партії мерчу виготовили в жовтні 2025 року, коли дівчина ще знімала контент, щоб показати готові товари. Це були стікери, шопери й гуді. Їх і досі можна придбати.

– Редакція розробила цей мерч до дня міста, а вже в жовтні його продавали. У процесі в мене зародилась ідея створити окрему крамничку – "відійти" від мерчу медіа й робити мерч міста. Вже за місяць, у листопаді, я створила окрему сторінку магазину й почала її просувати та розвивати як окремий бренд. Увесь місяць ми працювали в режимі non stop, і на початку грудня запустили зимову колекцію. До її розробки активно долучалася вже я. Деякі ескізи, як-от для пазлів, наліпок, листівок і кухликів, малювала й подруга-ілюстраторка, – пригадує дівчина.

Зараз дівчина також бере активну участь у створенні мерчу. Хоче, щоб він нагадував містянам, що евакуювалися з міста, про тепле й рідне. Ніби ставав шматочком дому, що можна взяти з собою чи вдягти.

– Хоч сама не звідси, створити мерч про місто для медіа вигадала я, бо дуже люблю Краматорськ. Хотілося створити щось, що допомагатиме тим, хто виїхав, отримати частинку міста. Колеги підтримали цю авантюру. Сказали: "Бери й роби", і невдовзі надали всі необхідні інструменти, – пригадує Софія з теплою й дещо сором'язливою усмішкою. Вона захопливо розповідає про товари, над якими працює, адже любить цю справу.

Дехто замовляє мерч із Краматорськом, щоб закарбувати в них спогади, пригадує Софія.

– Колись одна пані написала, що хоче листівку з парком "Ювілейним", де майорить синьо-жовтий прапор. Розповіла, що на цьому місці вона ще раніше передавала машину військовим. Навіть пригадала ракурс, з якого було видно, як стояли там. Зараз нікого з них не залишилося в живих. По суті все, що може нагадувати їй про цей момент, про її добру справу, – лише ця листівка, – згадує дівчина.

Продукцію крамнички виготовляють по всій Україні на різних виробництвах. Частину мерчу зберігають в Івано-Франківську, іншу – в Краматорську. Продають переважно онлайн або ж надсилають в інші локації, адже так безпечніше, пояснює Софія. Однак у грудні крамничка "вийшла в офлайн", і товари з'явилися й на поличках краматорського торгівельного центру.

– Чимало покупців ( що перебувають у Краматорську, – ред. ) пишуть, що хотіли б замовити якісь товари. Кажемо їм: "Добре, пишіть дані для доставки". А вони у відповідь: "А ви що, не в Краматорську?" Поки тут є такі люди, місто живе й у ньому працюють бізнеси, було би класно це втілити (повноцінний продаж офлайн продукції в одному місці, – ред.) Однак відкрити фізичну крамничку важкувато, – ділиться Софія.

Софія додає, що зараз доходи від продажів зокрема частково фінансують роботу Kramatorsk Post. Це, а також одноразові чи щомісячні донати спільноти однодумців, допомагають утримувати медіа. Однак, вважає, крамничку створили з дещо іншою метою.

– Не впевнена, чи вийшли ми в якийсь прибуток, але в нас і не було бізнес-цілі (на крамничку, – ред.). Ну принаймні я таку не ставила. Мені просто хотілося створити щось таке, чого ще нема. Звісно, є чимало мерчу з Донеччиною загалом, і з Краматорськом теж. Але питомо краматорського про місто – такого нема. А попит, здається, є. Мабуть, не тільки мені хочеться носити речі з Краматорськом. Ще – дівчатам, що приїжджають сюди до коханих. І військові, що тут оселилися, купують їх на сувеніри своїм половинкам, – завершує Софія й вибігає на вулицю, щоб забрати щось особливе, що привіз її хлопець.

Це набір наліпок з нової різдвяної колекції, які ще ніхто не бачив. Дівчина дарує його мені. Ще не здогадуюсь, що наступного дня забуду їх у Краматорську – мабуть, це знак, що повернуся.

"Люди нагадують про Бахмут"

Для декого з нас повернутися в рідні міста по дрібнички, які там залишив, – мрія, якої й годі досягти. Наприклад, для жителів Бахмута. Їхні домівки понівечені чи зруйновані Росією, що вже два роки як окупувала місто.

Більшість бахмутян евакуювалися на територію, підконтрольну Україні, ще з початку повномасштабного вторгнення. Серед них – Альона Щекодіна, фінансова директорка медіа Bakhmut.IN.UA, з якою спілкуємося онлайн. Впритул до повномасштабного вторгнення вона разом з командою працювала в Бахмуті, а коли почалася велика війна, переїхала у Вільногірськ, що на Дніпропетровщині.

– Коли ти все це втратив, розумієш, яким багатим насправді був. Згадую місця, якими ми просто гуляли чи ходили на роботу, зокрема алею поблизу дому, де вряд висадили клени й парки. І алею троянд, вона була дуже гарною. Її внесли в книгу рекордів і за кількістю квітів, і за різноманіттям сортів. У нас загалом інфраструктура розвивалася перед початком повномасштабного вторгнення. Саме ці місця й нагадують про Бахмут. А ще – люди. Прогулянки, катання з подругою на вєліку, походеньки в гості, святкування з колегами, кумами й подругами. Ми менше спілкуємося, але я скучила за ними й містом, – пригадує Альона.

Вже за тиждень-два після початку повномасштабного вторгнення чоловік Альони вступив у військо. Жінка з донькою та його мамою виїхали з міста. Вирушили у Вільногірськ: свекруха давно там працювала на бюджетоутворюючому підприємстві, мала чимало друзів і знайомих. Вона запропонувала родичам приїхати – "перечекати" два тижні, як усі тоді робили. Хіба протягом року, коли ще було більш-менш безпечно, поверталася до чоловіка, щоб провідати й зустрітися, пригадує Альона.

З дому забрали лише найдорожче, що складно придбати – пральну машину, пічку й холодильник. Але чимало речей залишили в Бахмуті.

– Наша сім'я відкрила в місті кав'ярню. От звідти забрали навіть обладнання, а з квартири – особливо нічого не вивезли, – пригадує Альона.

З редакції Bakhmut IN.UA, згадує Альона, не забрали нічого – лише два стільці й столи. До великої війни тут працювала ще громадська організація "Бахмутська фортеця", у роботі якої Альона також брала участь. Її члени проводили чимало івентів для громади. Деякі з них фінансували закордонні партнери. Останній, згадує Альона, мав відбутися 25 лютого.

– Ми планували провести відкритий громадський захід. На ньому хотіли показати, як об'єднувати ГО-шки, розвивати соціальний та малий бізнес. Оплатили й організували все. Підготували кава-брейк, приміщення, трансляції. Виступати запросили спікерів з Києва. Словом, підготувалися ретельно, адже для нас це мав бути перший захід такого масштабу, куди запросили зокрема мера, – пригадує Альона.

Коли медіа працювало в Бахмуті, в редакції було всього дві людини – Альона й головна редакторка Ганна Бокова. Вже після релокації в команді з'явилися й нові люди.

– Ми працювали тільки на грантах. Не займалися продакшеном та чимось іншим, що могло б комерціалізуватися, і працювали над розвитком медіа, стратегією й контентом удвох з Ганною. Але одного разу потрапили на платформу Media Development Foundation, де нашим ментором став Валерій Гармаш. Він сказав: "Дівчата, так не можна – тягнути все на собі. У вас нічого не виходить". Ми з Ганною ухвалили сміливе, але складне рішення – набрати нових людей у команду. Так у нас з'явилися нові журналісти, випускова редакторка й відеомонтажери, – розповідає Альона.

Минулого року Альона й Ганна, що тоді перебувала закордоном, відкрили ще одне медіа у Вільногірську – Vilnohirsk IN.UA. У ньому також розповідають про життя місцевої громади, й ГО "Бахмутська фортеця" час від часу проводить заходи для жителів. У майбутньому, ділиться Альона, планують розширити платформу до мережі – відкрити ще кілька медіа для громад поблизу.

***

Дзвінок добігає кінця. Вирішуюся запитати те, що щемить, мабуть, усім, хто бачив кадри з Донеччини:

– А якби вам зараз сказали, що є нагода повернутися в Бахмут, там усе відновили, усе окей. Ви б це зробили?

– Ну, ти знаєш, на сьогодні я реалістка. Розумію, що за свого життя вже туди не потраплю. Надіюся, що діти зможуть, але навряд. Але якщо уявити, що в якомусь фантастичному майбутньому Росії не існує, а Бахмут деокупували – я б поїхала туди відбудовувати його. Аж серце щемить. Було б круто це зробити – вкласти свої мізки, руки й енергію, щоб це вдалося. Це казка. Але в неї можна вірити.