Життя в минулому. Один день з будинку для літніх людей біля кордону з Росією

101-літня Парасковія Попова з Сумщини ніколи не думала, що проживе стільки років. Вона навіть не підозрювала, що останні з них минатимуть у відділенні стаціонарного догляду та ще й на прикордонні Чернігівщини під час війни з Росією.

Щоранку жінка прокидається о 7:30. Робить ранкову рутину. О 8:30 їй приносять сніданок. А далі вона має вільний час, аби прожити черговий день, згадуючи свою роботу медсестрою, людей, що зустрічала на шляху, і ворожку з Сербії, яка колись віщувала їй прожити лише 75 літ.

Село, де працює відділення, розташоване у 20-кілометровій зоні від кордону з Росією. Два роки тому мешканців відділення хотіли евакуювати. Але зваживши всі "за" та "проти", залишили: прильотів по селу не було, заклад працює автономно, а на пропозицію місцевої влади переїхати до схожих установ вглиб області підопічні не пристали.

Про прикордонний будинок для літніх людей та його мешканців, – далі у репортажі.

Відділення стаціонарного догляду у 20-кілометровій зоні

Останній прихисток самотніх людей у громаді – це червоно-жовтувата цегляна двоповерхова будівля. Вона стоїть трохи осторонь від центральної дороги села, де височіє білборд із фотографією загиблого військового.

У теплий жовтневий день на сонечку біля приміщення відпочивають люди. Серед них – Володимир Секач. 27 грудня буде рік, як він тут. Чоловік незрячий, але любить і може шити, слухати радіо і жартує, що курити надвір "бігає" крадькома. Та у закладі всі знають про його шкідливу звичку, часто знаходять її "сліди" – розсипаний самосад.

Володимир Секач хвилюється, аби заклад не закрили.

"Тут люди чемні, співчутливі. Порівняно з тим, як я чув, що в інший місцях, то нам дуже пощастило. Тут золото перебувати. Я не хочу нікуди звідси переїжджати", – непокоїться чоловік, бо неодноразово чув пропозиції переїхати в інший заклад, подалі від кордону.

Звуків сирени в селі не чути, але є інтернет, тому на телефони приходить сповіщення. Для екстрених випадків поряд є укриття.

Всередині будівлі трохи пахне медикаментами. Інших важких ароматів, характерних для таких установ, тут немає.

Літні люди живуть на другому поверсі. Перший у селі використовують як амбулаторію. Це означає, що поруч зі старенькими вдень є лікарі.

Зараз у закладі мешкає 21 підопічний. Наймолодшому – 50 років. Це чоловік, що з дитинства має інвалідність. Він приїхав сюди кілька років тому разом з мамою, що вже була лежачою. Згодом жінка померла, а син залишився тут.

Саме відділення працює з 2001 року. Нинішня його керівниця Наталія Комишна обіймає посаду з 2012-го.

У 2022 році це відділення хотіли евакуювати, оскільки село розташоване близько до кордону. Так само і зараз періодично керівництво громади пропонує підопічним допомогу в переїзді в подібні заклади в інших громадах, вглиб області. Наталія Камишна каже, що поки охочих не було.

"У нас багато людей товаришують між собою. Вони – як діти, є навіть "парочки", по-своєму залицяються одне до одного (сміється. – Авт.). Переїзд означатиме, що людей потрібно розділити, їх розвезуть по різних закладах. Сумуватимуть.

Завдяки благодійникам нам вдалося створити у відділенні автономність: є генератори на випадок відключення світла, за потреби опалення може бути на дровах. Прильотів, дякувати Богу, по селу не було. Звісно, буває гучно, коли обстрілюють ближні до кордону села. Але до цих звуків ми звикли, а багато з наших мешканців їх навіть не чує. Тому поки що ми залишаємося так, як є", – пояснює керівниця.

Заклад пережив тиху ізоляцію у лютому та березні 2022-го більш-менш спокійно. У відділенні був запас ліків, овочі закупили з осені, мали консервацію, хліб возили з центру громади окольними шляхами через ліс. Навіть м’ясо мали: місцевий житель віддав свиню. А ось у самому селі були втрати: наприкінці березня, перед звільненням Чернігівщини, заїхали російські військові і забрали старосту. З того часу його ніхто не бачив, рідні досі не знають, чи живий він.

"Звісно, було страшно. Але ми приходили на роботу щодня: людей самих не залишиш, вони потребують догляду, харчування. Чергувати на ніч залишалися по двоє. Підопічні боялися, що війна, але паніки не було. Гучно і страшно стало, коли літаки літали над селом обстрілювати Чернігів", – пригадує Наталія Камишна.

Після звільнення півночі України прикордонні села зазнають періодичних обстрілів. Біля самого кордону умовна "перша лінія" сіл фактично вимерла: люди покинули свої хати, тому стежки до них позаростали, а кущі пробиваються деінде навіть крізь асфальт.

У селах на "другій лінії" залишається чимало місцевих. Але тут періодично є прильоти і вже гинули селяни. Село, де розташоване відділення, розташоване трохи далі від кордону – в умовній 20-кілометровій зоні. Воно живе майже довоєнним життям: сюди приїжджають усі служби, Укрпошта, працюють магазини, бібліотека, є лікарська амбулаторія, церква. Також час від часу навідуються благодійники.

Наталія Камишна демонструє техніку, яка спускає сходами крісло колісне. Це один із нещодавніх подарунків. Також благодійники забезпечують заклад підгузками, але в них завжди є потреба.

Відділення працює коштом бюджету громади та відрахувань із пенсій підопічних. На рахунок закладу перераховують 75% пенсії кожного мешканця. Людей тут забезпечують харчуванням, проживанням, доглядом та медикаментами, які призначає лікар.

За паспортом Людмила, але для всіх – Лідія

У паспорті 96-річної пані Моцар записано, що вона Людмила. Але це ім’я їй не надто подобається, тому скрізь вона представляється Лідією. Тривалий час жінка була найстаршою мешканкою закладу. Та нещодавно з центру громади приїхала Парасковія Попова, цьогоріч 15 жовтня їй виповнився 101 рік, тому "першість" Людмила-Лідія втратила. Але вона зовсім не переймається через це.

Людмила Моцар майже не чує. Більшість часу проводить на лавочці в коридорі, споглядаючи за молодшими мешканцями.

Після Другої світової війни жінка пережила трагедію. Під час відпочинку на річці друзі знайшли нерозірваний снаряд. Він вибухнув: тоді були загиблі, Людмила вижила, але втратила одну ногу. З того часу вона живе з протезом. Попри травму жінка вийшла заміж, народила дітей. Та зараз всі уже померли.

"Я так любила плясати. В селі ніхто не міг мене перетанцювати. Але я одну ногу втратила, іншу пошкодила сильно. А зараз і зовсім плоха стала", – каже Людмила Моцар, демонструючи протез та другу ногу у шрамах.

Більше жінка особливо не може про себе нічого розповісти через те, що не чує питань. 

Переселенці з сіл на "першій лінії" кордону

У закладі є люди, які переїхали сюди з сіл на "першій лінії" кордону. Наталія Апришко – одна з таких. Жінці 60 років. Більшу частину життя вона прожила в прикордонному селі, де вже не залишилося людей.

Жінка "гуляє" в коридорі: сидить на лавочці біля кабінету директорки, бо там поряд з дверима працює телевізор.

У Наталії Апришко немає чоловіка, дітей чи інших близьких родичів, які могли б доглядати за нею. Тому, коли село виселили, вона оселилася тут.

"16 жовтня був рік, як я в цьому закладі. До того 3 місяці в лікарні жила, поки документи оформлювали. Моє село виселили, війна туди пішла. Я така, що можу ще піч витопити, а ось води два відра вже не принесу. Тому живу тут. Якби село моє не виселили, то я б вдома була, мабуть", – міркує Наталія Апришко.

І згадує, як після звільнення області в її селі почали літати дрони. Жінка називає їх "триножечки". Коли вони пролітали над хатою, пані Наталя ховалася. Каже, було моторошно.

Жінка не хоче просто просиджувати свої дні в закладі, прагне бути корисною. Тому в сезон ходила рвати щавель на борщ та аби законсервувати його на зиму.

101-річна Парасковія Попова: "Не пропустіть життя, не лінуйтеся, працюйте"

У тримісній палаті живе найстарша мешканка – Парасковія Попова.

"Пані Парасковія – дівчина з характером, – сміється керівниця. – Вона до нас приїхала нещодавно, привезла свій хліб, розповіла про свої вподобання у харчуванні. Наразі з їжею наче угодили. Залишилося підібрати зручний туалет, бо той, що запропонували, – має низьку спинку, то попросила замінити".

Парасковія народилася в Охтирці, що на Сумщині, 15 жовтня 1923 року. Після школи вчилася на медсестру. А з першого дня війни 17-річною дівчиною потрапила в армію.

"Я так хотіла бути снайперкою, але мені сказали, що медикам роботи вистачає, потрібно залишатися", – посміхається жінка, лежачи на ліжку.

Спочатку вона працювала в евакуаційному госпіталі в Сумах. Коли фашисти підійшли до міста, його евакуювали в Архангельську область Росії.

"До нас надходили хворі безпосередньо з передової. Ми робили операції, накладали гіпс і відправляли їх лікуватися за Урал. Дуже багато поранених було, але ліків та перев’язочних матеріалів вистачало", – пригадує Парасковія.

Через її руки пройшли сотні, а то й тисячі поранених. Та особливо запам’ятався військовий з гангреною, якого не вдалося врятувати. Побачивши жар, Парасковія покликала лікарку. Але та грубо відказала, що прийде, коли закінчить грати в пасьянс. Життя чоловіка закінчилося раніше, ніж та гра…

Після війни Парасковія працювала в лікарнях Росії та по всьому тодішньому СРСР, була й на Далекому Сході та в Німеччині. Загалом вона віддала медицині 54 роки життя. На пенсію вийшла в місті Єсентукі, що на Північному Кавказі.

А потім сталася онкологія. Але Парасковія і її здолала. Власної родини у жінки не було. У 2001 році племінниця запросила переїхати в Україну. Отак вони й жили разом багато років.

"Племінниця вже померла. Така гарна людина була, вона за мною доглядала, стільки уваги приділяла. Якийсь час я ще жила сама, могла з паличкою навіть у місто виходити. А потім ноги відмовили взагалі, тож була в лікарні, а тепер я тут", – пояснює жінка.

Вона часто згадує ворожку з Сербії, що колись передбачила їй життя довжиною в 75 років. Парасковія сміється, що сербка помилилася. Жінці вже 102-й пішов.

"Моє життя не було простим. Багато хвороб виснажили мене. Після онкології я важила 46 кг. Але я маю й чимало приємних спогадів. Вони, наче оази в пустелі. Я обожнювала свою роботу: завжди йшла до пацієнтів із задоволенням. Як могла, вкладала в них душу. Нас учили колись: якщо людині погано, не треба її заспокоювати. Краще спитати, як їй допомогти. Я це на все життя запам’ятала", – ділиться Парасковія Попова.

Зі сльозами вона згадує новину про перемогу у 1945-му. Каже, тоді всі обіймалися і плакали від радості. 

"Господи, скільки ж людей тоді загинуло. А зараз скільки гине! Я ніколи не думала, що росіяни нападуть. Так сталося, що я більшу частину життя працювала в Росії. Вони погано ставилися до українців. Я ж пам’ятаю і дитинство, голодомор у Охтирці: люди опухлі ходили, чула, що навіть їли одне одного... Я бачила, як усе в Москву вивозили.

А ще пам’ятаю, як нас комсомольцями відправили в тайгу валити дерева. Ми ж, дівчата, худі, слабкі, не виконали план. Ви б бачили, як нас сварили. Ще тоді зрозуміла, що в партії мені не місце. Так і не вступила... Зараз для України важкі часи. Стільки смертей. Як це можна пробачити? Я не знаю", – міркує жінка.

Головним у житті жінка називає працю. Лінощі – погана якість, вони псують життя.

"Добре, коли ти молодий і вільний. Але що би я сказала зараз молоді: не пропустіть життя. Воно так швидко спливає. Працюйте, не лінуйтеся. Робіть це вдома і на роботі. І любіть свою справу, яку вибрали", – резюмує 101-річна Парасковія.

Зараз її дні проходять переважно в палаті. Після вранішніх процедур та сніданку жінка слухає радіо. Вона добре розбирається в політиці. І понад усе мріє дочекатися другої великої перемоги…

Незряча Любов Мороз шиє навпомацки та співає пісні

85-річну Любов Мороз доля занесла на Чернігівщину з Донецька. Жінка народилася на сході України. В 1,5 роки померла її мама. Тож Любов ходила "безпризорною", як вона сама каже. Батько був літньою людиною, його на фронт під час Другої світової не взяли. А ось чоловік сестри загинув ще під час фінської війни 1939-1940 років. Тому вона зі своїми дітьми повернулася до батьківської хати, де доглядала за Любою.

Більшу частину життя Любов Мороз прожила в Донецьку, працювала на фабриці, там виготовляли наповнювач для матраців.

"У Донецьку люди роботящі. Були українці, але й багато росіян. Їх туди відправляли за погану поведінку: засуджених. Багато з них тоді на шахтах працювали. Ми часто вступали в полеміку щодо національності і хто краще. Але ж не сварилися", – пригадує жінка.

Події 2014-го Любов Мороз запам’ятала як "політичні суперечності, штучні бунти та розвішані російські прапори".

"Я виросла в україномовній родині, вчилася в українській школі. Тут хто як хотів, так і розмовляв. Усе, що кажуть про заборону російської мови, – то брехня. А перед 2014-м в Донецьку такі умови створили, щоб людей обманути, таких начальників поставили. А що ми могли зробити проти них? Люди різні. Були й такі, що казали про те, що в Росії більші пенсії. А що ті пенсії, колись і ми б до більших дожили. А тепер он як усе", – міркує Любов.

Колись у жінки був чоловік, донька, онука. Але чоловік помер, донька ще в 90-х виїхала в Грецію. Тож в Україні залишилася тільки онука Анастасія та правнук.

Зір в Любові погіршився ще в Донецьку. Вже під час АТО Анастасія двічі на місяць приїздила в окупований Донецьк, аби навідати бабусю.

"Востаннє вона сказала, що більше не зможе приїжджати: на блокпостах "днр-ці" надто прискіпливо її оглядали і зиркали на сина, він уже підлітком був. Настя боялася, що заберуть хлопця", – каже Любов Мороз.

Тому онука знайшла людей, які за 7 тисяч гривень вночі вивезли пані Любов на підконтрольну Україні територію. Якими населеними пунктами проходила дорога, жінка не знає, бо вже повністю втратила зір до того часу.

Якийсь час Любов жила в прикордонному селі на Чернігівщині з родиною онуки. Але нових друзів там жінка не знайшла: каже, сліпа, то особливо нікуди й не ходила.

"Я прожила на прикордонні півтора роки. А потім почалася повномасштабна війна. Чоловіка Насті забрали до війська. Згодом онучка придбала невеликий дачний будиночок у Чернігові: треба ж десь працювати, в селі роботи не стало. У тому домі немає ремонту, перший час вони навіть на дверях спали, куди ж ще я там. Ось тому я тепер тут", – пояснює Любов Мороз.

Жінка не вміє читати шрифтом Брайля, тому новини дізнається по радіо. Розраду знаходить у співах на вулиці біля радіоприймача. А ще любить навпомацки складати речі. Демонструє тумбочку з вузликами, де розкладені ліки та інші дрібнички. Жінка чітко знає, де і що в неї розташоване.

А ще їй подобається шити: робить це навпомацки, головне, щоб нитку в голку хтось протягнув.

"Мені б трохи очей, я би все робила… Праця красить людину і здоров’я дає. А ми вже так, доживаємо віку", – задумливо каже жінка.

Любов Мороз радить усім вчитися, аби більше розбиратися в тому, що відбувається в світі. І мріє колись ще хоч раз побути на вільній землі її роду.

***

22 година. Відділення стаціонарного догляду поступово замовкає. Його підопічні йдуть на нічний сон, який стережуть чергові. Цей заклад нагадує дитячий садок, тільки для дорослих.

Головна відмінність – людину звідси ніхто не забере додому, немає умовних 17 чи 18 годин, коли за нею прийдуть. А ще – доводиться змирятися із тим, що звичні навички, як от самостійно помитися, поїсти чи сходити в туалет, – для деяких підопічних безповоротно втрачені.

Життя цих людей минає одноманітно, але їх ніби це й влаштовує. В усякому разі, ніхто не нарікав на те, що сумно і немає чого робити. У розпорядку є пункт "культмасова робота". Зараз в основному під нею розуміють перегляд телевізора.

Колись у штаті був соціальний працівник, тоді в цей проміжок часу були настільні ігри, обговорювали фільми. Але зараз соцпрацівника немає, тому його функції потроху виконують усі колеги.

Мешканці цього відділення сумують за минулим: прожитими роками, людьми, здоров’ям. Це покоління, що звикло багато працювати, відбудовувати. Тому вони мають ще одне спільне бажання, крім перемоги, – бодай раз відчути колишні сили і попрацювати.

Наталія Найдюк, спеціально для УП. Життя