Надмірні розкоші і чай

34
13 серпня 2013

Азербайджану не буває. Я сиджу в себе в Києві – заплющиш очі, а темрява така сама. Де кінчається монітор – мені не видно, може, в нього взагалі нема кінця. Але сьогодні по ньому показують Азербайджан.

Водій спокійний і трохи забембаний по життю. Він спиняє машину біля чайхани, він навіть не питає, чи хочу я. І в снах, і в кіно не заведено питати героя. Жвавий хлопчик, господаревий син, приносить: чайник, фігурні скляночки, варення з черешні, колотий цукор та нарізаний снікерс.

На столі – стара клейонка, навколо – м’яка тінь. "Ось так накладай, – водій кидає мені в чай дві ложки варення, - і тепер пий". Навколо все спокійно і повільно. Крім хлопчика.

Всі фото – Олега Романенка 

Найвища точка в кожному селі – величезний державний прапор. А під ним – здоровенний портрет старшого Алієва. А прикиньте, якби Янукович вирішив встановити культ особи свого покійного батька!

 

Можна довго йти і думати про Януковича, про Тимошенко, про своїх дітей – і не помічати ніякого Азербайджана. І хто після цього доведе, що він буває? Про що думаєш, те й буває.

Хоча Азербайджан інколи здається. При чому, часом, навіть по Фрейду. В Баку на набережній – такі розкоші, що на них буває навіть невдобно дивитися. Якщо всі переходи в центрі обшиті мармуром, широчезні і світлі, якщо в них ескалатори не тільки вниз і вгору, але й горизонтальні – від одного входу до другого… Це що ж у тебе коїться у підсвідомості, якщо тобі ввижається така надмірна пишність?

 

Або широчезний мармуровий басейн, з місточками і переходами, і по ньому можна плавати човником.

 

Не менш пишна – алея перед "Гейдар Алієв сараєм". До речі, цю споруду фотографувати дозволено…

 

А от "Президент сарай" - не дозволено. Так само, як і заправки азербайджанської державної компанії Socar.

 

Напевно, найпишніша споруда – будинок уряду, виконаний у стилі Алієвського ампіру.

 

Зате у морі, наче так і треба, хлюпочеться нафта. Прямо біля красивої набережної – варто тільки придивитися. Так теж буває у снах: ти собі ідеш, ні про що не підозрюєш, аж тут за рогом Звір. Або Чорнобильський Реактор.

 

Дівчата гуляють по набережній не з подружкою, а тільки з мамою. Як з ними при цьому знайомляться хлопці – мені не показали. Зате кожен азербайджанець гукає з іншого боку дороги, сигналить, махає руками: "Откуда? А у вас там рубли российские? И что, пешком?" Країна неляканих туристами громадян.

А щоб покупатися – треба від центру десь годину на їхати на пляж на автобусі. І за вхід заплатити 2-3 манати - 20-30 гривень. А якщо полізти в море у безкоштовному місці – то, кажуть, за це штрафують. Правда, я лазив, бо це взагалі у голові не вміщується.

 

До речі про автобуси. У кожному з них, як і в чайхані, є такий самий жвавий хлопчик – син водія. Він продає квитки, а решту часу їздить тільки в одному положенні – повиснувши у відкритих передніх дверях. Дядьків без 10-14-річних хлопчиків, схоже, у водії не беруть.

 

Вшанування нафтових вишок тут неприховане. Іслам – це у справжньому Азербайджані. Але його не буває. А тут нафтовим вишкам ставлять пам’ятники. Вогонь зображують на державному гербі.

 

Або ось давній храм парсів-сонцепоклонників Атешгях, який зберігся недалеко від Баку. З ІІІ століття сюди приїжджали паломники з Індії а з Ірану через те, що тут з-під землі сам по собі шурує вогонь. Про нього кілька людей сказало: "для нас це тепер – національна святиня".

 

Нафтовими вишками тут бувають заставлені цілі поля за вікном автобуса.

 

А ще тут буває важко зрозуміти, жартує людина, чи ні. Попервах краще взагалі не жартувати. Бо скажеш щось веселе – а твій чудовий привітний співрозмовник уже ледь не тягнеться до ножа.

"Чого ви сюди приїхали! Це все нудно, те що тут набудували!" - говорить гарна дівчина в маршрутці "Баку-Сумгаїт". Вона би, мабуть, з радістю пожила у країні, де депутати парламенту б’ють одне одному морди, а у райцентрах громадяни штурмують відділи міліції, яка ґвалтує її однолітків.

А потім вона вказує шлях до моря. Нарешті безкоштовний пляж! Тільки берег – це смуга завширшки 300 м, вкрита коричневим пилом. По ній носяться машини, виробляють усякі піруети: тут люди вчаться їх водити. Коли розходиться вітер – то пил замітає очі. А коли ми спробували залізти у воду – порізали всі руки і ноги об мушлі на кам’яному дні.

 

А тепер трохи про справжній Азербайджан. "У нас тут усе зовсім не таке, як у Баку, пахлава теж зовсім не така", - каже водій. Він підвозить до міста Куба на півночі країни. "Де ви будете ночувати? В наметі? Так зараз же дощ! Я завезу вас у мечеть. Це божий дім, там вас приймуть".

В мечеті недавно скінчили трапезу: рамадан, і тому їсти можна тільки після заходу сонця. А ще треба допомагати всім подорожнім.

Серед людей у мечеті виявився головний шейх шести північних районів Азербайджану. Такі щасливі випадки та збіги раптом перестають дивувати. Замість того, щоб розмістити нас у кімнатці біля мечеті, нас селять у готелі, потім звідти ведуть до чайхани, потім всіма силами намагаються іще дати грошей на дорогу. Несподівана щирість раптом дає відчуття реальності.

Зранку літні чоловіки – знову всі у чайханах. Вони так само гукають нас, і знову запрошують на чай. Виявляється, за межами Баку Азербайджан інколи трапляється. Якщо є кому вирвати вас із нескінчених київських серіальних сюжетів.

Всі фото – Олега Романенка



powered by lun.ua