Гості з минулого, або Життя українських амішів

"Ви до хустинників?" Маршрутка з Івано-Франківська до невеликого містечка Делева у цей травневий день була переповнена людьми, які хоч і живуть у різних селах, але дуже добре один одного знають.

Жінка років 50-ти, фельдшер з Делеви Ліда, пояснює, що "хустинниками" тут, у західних селах, називають українських амішів – людей, які добровільно відмовилися від благ цивілізації. Їх легко помітити з-поміж інших, а їхні будинки з іншими не сплутати.

"Ви зразу зрозумієте, що де вони живуть. У хатах – простенькі біленькі фіраночки, як колись. Вікна будуть дерев’яні, хата може бути побілена", - пояснює жінка.

Аміші невибагливо одягнуті, у дівчат – спідниці нижче коліна, незмінна хустка на голові, а у хлопців – сорочка і кашкет. Покрита голова і дала назву цим селянам – "хустинники", "кашкетники".

Насправді українські аміші живуть так, як і більшість селян України – обробляють землю і їздять на заробітки, намагаючись прогодувати свою сім’ю. Але у цій общині є низка правил, які виводять їх у категорію "інших".

Уся маршрутка поступово починає ділитись розповідями про "хустинників": живуть без газу і світла, своїх авто не мають і їздять лише за виняткової потреби на чужому авто або в громадському транспорті, народжують дуже багато дітей, на виборах не голосують, щеплення не роблять.

"Жінка з 1984 року – у неї зараз восьма вагітність. Під час попередньої були передчасні пологи. Відшарування плаценти, її терміново до Франківська везли, і от – вона знову вагітна!", - обурюється фельдшер Аня з села Будзин, яка теж виявилась у цій маршрутці.

Цих людей називають "амішами" за аналогією з їхніми закордонними однодумцями, які свідомо відмовляються від благ цивілізації. Українці кажуть, що їх називають і суботниками (бо не святкують неділю), і баптистами, але з амішами у них найбільше спільного.

"Ми себе ніяк не називаємо", - кажуть ці західняки, але не ображаються і не протестують проти визначення "аміші".

На західній Україні цих вірян поступово стає більше. "А як інакше, якщо вони народжують по десятеро дітей?" – напівжартома кажуть жінки.

Невеликі анклави їхніх поселень знаходяться на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей. Найближче і найбільше на нашому маршруті – село Будзин. На його хуторі Мостище приблизно п’ята частина мешканців – аміші.

Без газу, світла, але разом

Вулиці амішів помітно здалеку: на них нема стовпів електропередач, будинки дуже схожі один на одного, на подвір'ї — багато дітей, але побачивши незнайому людину на вулиці, малеча розбігається навсібіч.

Дивакуватість амішів, іноді навіть агресивність і небажання йти на контакт — про це писали журналісти, тож перед знайомством з ними підсвідомо чекаю якихось нападок. Але нічого такого не трапилось, за винятком матюкливого юнака, який не хотів, аби його фотографували. Як з'ясувалось пізніше, хлопець є сином колишнього аміша, який почав жити як усі і з часом "запив".

На одному з подвір'їв назустріч виходить 38-річна Таня. Усміхнена і емоційна, вона розповідає, що їхнє поселення вже стало місцем частих відвідин гостей.

Таня одружена, але бездітна — таке серед амішів трапляється рідко. Але чоловік через це її не покинув — у амішів розлучення заборонені. На прощання пропоную Тані сфотографувати її, але жінка навідріз відмовляється.

"Ми не фотографуємось. Ми не хочемо, щоб на нас дивилися", - пояснює жінка. У цей час по вулиці кілька дівчат років 6-7 везуть тачанку, нагружену білизною, яку вони випрали у Дністрі. Помітивши чужинців, діти опускають голови і намагаються швидко прошмигнути додому.

На вулиці дід Богдан лагодить східці. Він вправно зрубує рештки непотрібного дерева однією своєю рукою. Зараз у селищі він – один з небагатьох чоловіків, які мають трохи часу: інші або ж на заробітках, або працюють у полі.

Дід Богдан не дозволяє себе фотографувати, вдалось зловити лише його тінь

Навколо діда метушаться онуки. Їх у нього вже 32, але всі живуть у невеликій хаті діда. З 10 його дітей (стільки ж було і у його батьків) під одним дахом з пенсіонером живе дві доньки з дітьми (5 дітей). Одна з онучок, як її називають "Наташка" сідає між мною і дідом і з недовірою дивиться на диктофон.

- Ти хочеш його взяти? Ось, можеш потримати, він записує наші розмови, - кажу 7-річній дівчинці і протягую диктофон. Але Наталка його не бере, впродовж кількох годин мого спілкування з дідом уважно слухає розмову, відволікаючись на кілька хвилин і повертаючись назад.

Діда Богдана у Мостище називають старійшиною, хоча сам він себе таким не вважає — "Богдан без руки" (як йому тут кажуть) часто спілкується з журналістами, спокійно і терпляче пояснює, як і чому його одновірці однаково одягнені і живуть "у минулому".

У цього старенького чоловіка, який на відміну від своїх одновірців, читає журнали і цікавиться життям довкола, на все є пояснення.

- Ми люди релігійні і живемо так, як написано в Біблії. Насправді, це непросто, - розповідає дід Богдан.

Аміші досі перуть на річці

Він неохоче говорить про релігійні обряди общини (вони хрестять дітей вже у дорослому віці, якщо вони самі того хочуть, не ходять до церкви, не доглядають могили).

На відміну від представників багатьох сект, Богдан не пробує переконати у своїй правоті, "навернути у віру".

- Ми не прагнемо, щоб про нас писали і розказували. Ми просто хочемо жити за своїми законами.

- Ви навмисне народжуєте так багато дітей, вам хочеться, аби їх було якомога більше?

- У Біблії написано, що душогубці царства божого не наслідують. І ми це розуміємо, що жінка має народжувати стільки, скільки бог дасть. Є сім'ї серед амішів з 18 дітьми. У нашому поселенні найбільше у сім'ї – 14 дітей. У мене було 10 , усі вони бажані.

Не всі таку плодючість розуміють і підтримують. Дід Богдан розповідає, що іноді лікарі самовільно втручаються і без відома жінки ставлять їй спіраль, щоб вона не могла далі вагітніти.

- Після одного такого випадку жінка дуже довго лікувалась, їй робили операції. Але спочатку ніхто не міг зрозуміти, чому у неї такі кровотечі. З'ясувалось, що 10-12 років тому їй поставили спіраль, але ж вона про це не знала! - обурюється дід Богдан.

Головна цінніть для амішів — сім'я і діти. Вони не намагаються зробити успішну кар'єру, а зосереджуються на щоденних клопотах, які у їхній системі координат набувають первісного значення: навести у хаті лад, аби було чисто (а не модно-стильно).

Навіть якщо чоловік їде на заробітки, аміші не відпускають його далеко — в область, максимум — до Києва.

- Ми заробляємо стільки, щоб вистачило на проживання. Усі знають, скільки через заробітки закордоном розпалось сімей. Якою б міцною не була любов, якщо чоловік далеко від жінки 2-3 роки, та любов мусить згаснути. Ми розуміємо так, що чоловік з жінкою мають бути разом, вони — сім’я, - пояснює дід Богдан.

А землю обробляють кіньми

У їхній общині у справи молодих людей дорослі не втручаються — щоб потім не було претензій до батьків, що, мовляв, "нарадили". Адже одружуються тут раз і назавжди. Хлопці і дівчата паруються в межах общини і лише зрідка буває так, що аміш уподобав собі дівчину з села.

Закохані аміші не ходять на побачення, переконує мене дід Богдан. Вони спілкуються між собою, у школі, на вулиці. Але побачень як таких нема. "Ми знаємо, що з цього часто виходить", - натякає дід на небажані вагітності.

Одягнуті у каптури хлопці, і з зав'язаними хустками дівчата виділяються серед мешканців сіл. Вони спілкуються з односельчанами, не конфліктують, пробують алкоголь і сигарети (дід Богдан визнає, що від цього юнаків важко уберегти), але паруються зі своїми.

- Щоб все було однакове, ми покриваємо голови. У когось може бути гарне волосся. У когось – ні. А у нас всі однакові. Але я не розумію, чому на нашу молодь завжди показують пальцями. Якщо вийти у місто, то можна побачити таких, що навіть не знаєш, хлопець це чи дівчина, і ніхто не зауважить. А якщо йде наша дівчина – то всі дивуються. Те саме з хлопцями. На вулицях багато лисих чи навпаки з довгим волоссям, а якщо хтось йде у кашкеті, то всі на нас пальцями показують.

Намагання виділитись, віднайти себе і проявити дід Богдан розуміє, але правила їхньої общини такі, що найголовніше — стосунки між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, і просто один з одним.

Навіть весілля аміші "святкують" по-особливому. Наречена не вдягає біле, її не прикрашають, тут немає застілля, але є "свої обряди". Які? Дід Богдан не хоче розповідати.

Аміші не конфліктують з односельчанами. Вони не святкують загальних свят, але все ж намагаються не дратувати лишній раз "не своїх".

- Ми розуміємо так, що люди собі придумали свята, що і коли відзначати. Під час великодніх свят ми не будемо йти працювати. А то потім будуть нас проклинати, комуністами обзивати, щоб у людини не було гріха. Але ми не будемо дуже зважати на день, якщо щось потрібно терміново робити.

Колись стався такий випадок. Було велике свято, а у чоловіка - велика картопля, постійно падали дощі. От він пішов у свята і підгорнув цю картоплю. Я таке не роблю, не хочу, аби люди потім говорили. А він зробив. Я людям казав, добре, давайте розберемось, котрий кращий гріх. Як ви святкуєте, напиваєтесь, об’їдаєтесь, потім ще й посваритесь, або в блуд впадете. А він значить, грішник, що картоплю підгорнув?

Односельчани справді відгукуються про амішів привітно. Одна з них, Оксана, каже, що аміші живуть дружно. Разом на всю общину і навіть для односельчан закуповують крупи — щоб дешевше було.

- Коли була моя мама, їх ще було одиниці. А тепер вони одружуються, народжують – їх багато, особливо багато молоді, - розповідає Оксана.

Дід Богдан каже, що у їхньому селі близько 50 хат амішів, точну кількість ніхто не знає.

"Наші є ще у сусідніх селах, найбільше — у Космирині, Сноводіві, Стінці, є ще у Делеві, - розповідає Дід Богдан.

Попри те, що зараз більшість молоді з сіл тікає до міста, діти амішів туди не поспішають. Вони ходять до школи, але пробують вступають у вузи (тут це не прийнято через надмірну кількість спокус у гуртожитках, наприклад).

Аміші не дивляться телевізор, не читають газет (за винятком діда Богдана), не цікавляться літературою (крім релігійної).

- Ми читаємо те, що в школі задають, але не тримаємо вдома художньої літератури. У нас вільного часу майже немає. Коли є діти, нема ані свят, ані вихідних. Дітей треба помити, нагодувати, прибрати, і так постійно. Взимку ми робимо меблі для дому. - каже дід Богдан.

Якраз у день мого візиту його сім'я влаштувала міні-ремонт, і на подвір'ї розкладені пронумеровані дерев'яні дошки від "бомбетлі" - так тут називають складну дерев'яну лавку, на якій і сидять, і сплять.

Хати, побілені у блакитний колір, - там живуть аміші

"Ну що ще може бути важливіше, ніж діти"

Побут у амішів, на перший погляд, не відрізняється від життя пересічних українських селян: такі самі невеликі хати, худоба. От тільки ці люди свідомо відмовились від газу і електрики.

- Електричне світло корисне, але скільки людей гине від нього. У нас багато дітей, як відстежити, щоб хтось з них не пхнув щось у розетку? Ми можемо без електрики обійтись. Люди тисячі років жили без неї. Крім того, електрифікацією займалась комуністична влада, а

Ленін – великий безбожник. То хіба ми можемо користуватись "лампочкою Ілліча?"

У нас було світло. Я сам навіть можу поставити лічильник, я знаю у цьому лад. Було таке, що і мене потрясло струмом, брата мого. Після цього ми вирішили жити без електрики. Так само газ. Він - вибухонебезпечний. А як зі стількома дітьми цей газ мати, щоб вони не покрутили нічого? Ми думаємо, хіба ми не можемо жити, як наші предки?

Відтак аміші перуть речі у річці, а варять їсти на печі, яку отоплюють дровами. Прасують великими прасками, які нагрівають на печі.

Але попри це, українські аміші (на відміну від своїх закордонних однодумців) використовують шампуні і пральний порошок, і навіть іноді — добрива для рослин.

- Мені важливо, щоб діти були ситі, тому я мушу думати над врожаєм. А тут без хімії, на жаль, не обійтись. До нас приїжджали з Америки аміші, які розказували, що мають екологічно чисті добрива, не хімічні. Але у нас цього нема, а без хімії не буде такого врожаю. - пояснює дід Богдан.

Він веде мене до своєї невеликої глиняної хати, у якій колись жило його десятеро дітей.

- Ми хати будуємо спільно. Стало 40 чоловік до роботи, і за один день її побудували. Ми працюємо безплатно, нині треба одному, завтра – другому

Дід Богдан показує їхні погреби з різноманітними овочами, закрутками ("тільки не пишіть, що це супермаркет, який же це супермаркет?") погоджується показати річку, пасовища. І по дорозі до Дністра, на якому перуть речі аміші, він любовно вказує на старі верби, які він колись посадив.

На прощання дід наливає пляшку молока і ще одну — березового соку. Кількох годин розмов виявилось мало, у мене ще залишилось багато запитань. Дід Богдан на мою репліку посміхається.

- Вони у вас завжди будуть, навіть якщо ми кілька днів проговоримо. Приїжджайте ще. - і я розумію, що неодмінно навідаюсь до цих простих людей зі своїми правилами життя ще раз.