Навіщо йти в похід у засніжені Карпати

Зима у Карпатах – час особливий.

Промені сонця фарбують сніг у золотий, рожевий та фіолетовий колір, а ранковий туман нагадує море з білими бурунами.

[L]Збиратись у похід в зимові гори варто ретельно та без поспіху.

Розпланувати маршрут, подумати про місце ночівлі, перевірити прогноз погоди та не забути про теплий спальник.

Список у кожного свій, утім варто наважитись та хоч раз вирушити у мандрівку засніженими горами.

– Сідайте, не бійтесь. Місце для вас знайдеться, і для сумок ваших також, – дядечко згортає свої речі в один бік саней, чекає поки розсядемось та розкладемо наплічники.

Коричнева конячка киває головою та біжить вперед. Сніг під полозами саней рипить та розлітається колючими іскорками.

Напередодні випало багато снігу, тож головна вулиця села Чорна Тиса перетворилась на суцільну ковзанку.

Ще з дороги видно рисочки на білому тлі гори – це колиби, будиночки чабанів. Здається, що хатки зовсім поруч, проте йти до них треба декілька годин.

– Та що там зимою робити? Людей нема, овечок не випасають, ягід не назбираєте… Можна тілько стояти і дивитись на сонце та на гори…

Від залізничної станції селища Ясіня до початку стежки на гору Чорна Клева йти кілометрів десять, більшу частину дороги – через село Чорна Тиса.

Ще дуже рано: будинки з кольоровими парканами, дерева та перехожі огорнуті легким маревом.

Ось уже і околиця села, далі – пологий підйом стежкою крізь ліс. Ялини притрушені снігом, їхні "лапи" здаються сивими.

Зупиняємось, складаємо наплічники біля старого дерева – одному складно обійняти його стовбур, та влаштовуємо собі сніданок. Чай з термоса обпікає губи та гріє руки. Від подиху вітру з гілок зісковзує сніг та розсипається, як мука.

Сніжинки потрапляють в горнятко та за комір, холод пронизує усе тіло і хочеться якнайшвидше закутатись у теплий шарф.

– Ой, погляньте – це ж сліди зайця, – Іра показує відбитки на снігу, схожі на знаки оклику: два маленьких кружечка від передніх лап, та витягнуті овали від задніх.

Сліди йдуть по стежці та виводять на полонину, до колиб.

Будиночки, заметені снігом, розташовані у декілька рядів – колись тут було велике полонинське господарство. Від одних хатинок залишились лише зламані колоди, інші наче скелети тварин, з яких час з’їв усі м’язи-дошки.

Обираємо колибу, якою користуються чабани влітку – міцний зруб, всередині є пічка. Вікна без скла, проте дбайливо затягнуті плівкою від снігових заметів. Тут будемо ночувати, сьогодні це наш дім.

На стіні колиби намальовано п’ять зірок та написано "Hotel Клева". Умови проживання не зовсім відповідають п’ятизірковому готелю, проте краєвидам може позаздрити будь-який палац.

Буквально з порогу колиби видно Чорногірський масив, зокрема Говерлу та Петрос, Горгани – білий від снігу трикутник гори Хом’як важко сплутати з іншими вершинами, а також масиви Свидовець та Мармароси.

Гора Чорна Клева – одна з вершин Братківського хребта у Горганах, не надто популярна у мандрівників.

Розташована обабіч туристичних шляхів: влітку там посушливо, а йти заважають зарості жерепа – гірської сосни, яка стелиться щільним килимом по схилу.

Зимою проблем із водою немає, головне, щоби було на чому і в чому розтопити сніг. У нас є примус, казанок, і набір інгредієнтів для борщу. Буде смачна вечеря, і сніданок буде.

Зранку дуже не хочеться залишати спальник та виходити з намету, чи з колиби. На вулиці холодно та темно, проте на горизонті уже з’явились рожеві смуги.

– Скоро зійде сонце, шкода, якщо проґавимо світанок, – каже Сашко та відчиняє двері будиночку.

У долині стелиться густий туман, з якого визирають лише вершини.

Промені сонця перетворюють густо збиту піну у ніжне мереживо, яке чіпляється за гірські хребти. Білого кольору більше немає, натомість усе стає малиновим, фіалковим, а потім золотим.

Поруч з колибою росте кущ, на який примостилась пташка, до неї приєдналось ще декілька, а уже через кілька хвилин усі гілки зайняті.

Причепуритись, посваритись, розправити крила та знову сісти на гілку. Мабуть, птахи також люблять дивитись, як сходить сонце.

Так, зимою в горах немає ягід та людей, не пасуться овечки, а чабани не готують домашнього сиру.

Проте, як і казав дядечко з села Чорна Тиса, в зимових Карпатах завжди можна стояти і дивитись на світанки та на гори. І кожного разу вони будуть іншими, залежно від компанії, погоди та настрою.

Катерина Москалюк, журналістка, спеціально для УП.Життя

Всі фото автора