Режисер Павло Юров: "Ми й досі продовжуємо жити у Радянському Союзі"

Режисер Павло Юров: Ми й досі продовжуємо жити у Радянському Союзі

Антрацит – невелике місто на Луганщині, точніше, на тимчасово окупованій її території. Саме звідти родом театральний‌ ‌режисер‌ ‌Павло‌ ‌Юров‌.

Упродовж останніх років він працює разом з‌ ‌британською ‌режисеркою ‌Вікі‌ ‌Торнтон‌ ‌над‌ ‌великим‌ ‌проєктом‌ ‌"Дім‌ ‌шахтарства",‌ ‌який‌ ‌має‌ ‌на‌ ‌меті‌ ‌повно‌ ‌показати‌ ‌життя‌ ‌шахтарів‌ ‌Донбасу.‌

А 23 жовтня у Києві на сцені 6 покажуть прем'єру вистави-мюзиклу "Антрацит.‌ ‌День‌ ‌Стійкості". Глядачі зможуть подивитися виставу як офлайн, так і онлайн.

Про створення вистави, вплив шахтарського контексту на життя сучасної України і як спровокувати глядача, Павло Юров розказав у інтерв'ю "УП.Життя".

Режисер Павло Юров

– Чому вас зацікавила така специфічна тема і як виникла ідея створити виставу?

– У 2013 році я відвідав музей гірничої справи Дойче Бергбау у Бохумі (Німеччина), де вперше подивився на професію шахтаря зовні.

Оскільки я виріс і жив до 16 років у Антрациті (Луганщина), а майже всі члени родини працювали у цій індустрії, я був занурений у це життя і не сильно рефлексував щодо цього.

І побачене у музеї мене зачепило: цей німецький експресіоністський практичний підхід – поєднувати мистецтво і промислові технології.

В Україні ж цілі династії шахтарів, які кладуть своє здоров'я, навіть життя, на цю важку працю. Почав рефлексувати – як можна говорити з глядачами на цю тему.

Потім у 2016 році натрапив на п'єсу "Шахтарі-художники" Лі Голла, за якою зробив читання з акторами. У той же час познайомився з британською кінорежисеркою Вікі Торнтон, а вже через два роки ми з нею робили експедицію на Донбас.

Першою виставою на цю тему стала "Лагуна. Це просто не пояснити" у форматі прогулянки на ВДНГ, де є симуляція шахти у павільйоні для радянської промисловості. Це був класний досвід, який, сподіваюсь, буде можливість повторити.

Далі ми продовжили з Вікі працювати над шахтарською темою, зосередившись на моменті страйків, як точки протистояння.

Саме у цьому контексті з'являється постать шахтаря, яку не висвітлено у штучно героїзованому радянському пропагандистському образі, але яка є у реальності й донині.

Вирішили це досліджувати і показати глядачу через мюзикл, де соціальна складова, може бути збалансована з видовищними жанровими елементами.

– Ви сказали, що виросли у шахтарській родині. А чи використали якісь сімейні факти у виставі?

– Коли працював з публіцистичними джерелами, то спирався на конфліктні ситуації, шукаючи додаткову інформацію.

Наприклад, хто напав на конкретний відділ міліції. І паралельно працював з родинними історіями: спілкувався з сестрою, мамою, тіткою, дядьком.

– Конкретні історії є у виставі?

– У виставі є лінія жінки, яка засуджена за розкрадання соціалістичного майна, тобто вона продає щось несанкціоноване дозволом. Також є сцена колективізації – це з життя мого прадіда, якого було розкуркулено.

Хоча зараз ми розуміємо, що куркулі – це насправді здебільшого були звичайні селяни, які змогли зробити своє господарське виробництво прибутковим. Але радянська влада намагалася все привласнити собі.

І на це важливо мати сьогоднішній незаангажований погляд. Цікаво, що під час репетиції один з акторів каже, " це ж фактично був "віджим", рейдерство, тобто те, що і відбувається зараз у нас". Тому вистава "Антрацит" – це історія про сьогоднішній день.

– Чому важливо у суспільстві через театр говорити про шахтарську працю, гострі питання навколо неї саме зараз?

– З одного боку, є конкретна ситуація і регіон, який залежить від цієї вугледобувної промисловості, відповідно, має експлуатаційний характер. Бо коли закінчується пласт вугілля, то більш немає чого робити.

І постає питання, зокрема до уряду і менеджменту: що робити з шахтарями, які залишаться без роботи, як налаштовувати подальше їхнє життя. З іншого боку, в цій історії, що я намагався збудувати – це насправді історія радянського укладу життя, який є авторитарним і феодальним, зневажливим до Людини.

Досліджуючи цю тему, то розумію, що ми й досі продовжуємо жити фактично у Радянському Союзі.

Виникають подвійні відчуття: а як інакше могло бути, бо це наша спадщина. А з іншого боку – це шок, тому що назовні ми говоримо і декларуємо про нові, цінності та практики, які щось змінюють. Але вони нічого не змінюють, крім тих випадків, коли є тісне співробітництво з західними спеціалістами, партнерами.

Події у виставі відбуваються протягом другої половини XX сторіччя – подорож у часі, але це насамперед гарна можливість відрефлексувати і подивитись на те, що маємо зараз, питання які актуальні дотепер.

Павло Юров: "Оскільки я виріс і жив до 16 років у Антрациті (Луганщина), а майже всі члени родини працювали у цій індустрії, я був занурений у це життя і не сильно рефлексував щодо цього"

– А власне для вас, як людини з шахтарської родини, було розуміння, наприклад, у підлітковому віці, що маєте обрати такий самий професійний шлях, як інші члени сім'ї?

– В мене є старша сестра, яка з золотою медаллю закінчила школу, інститут – з червоним дипломом. Її приклад з дитинства пропонувався мені як взірець.

А шахта залишалася, напевно, як бабай: якщо не будеш добре вчитися, то підеш працювати на шахту. Це не те щоб обговорювалось у родині, але постійно було у просторі, бо на шахті завжди потрібні робітники.

Для багатьох це був такий собі прокатаний, відпрацьований шлях для життя. Наприклад, після 9-го класу, з 12-13 хлопців, у 10-й перейшли десь 5-6, тобто інші пішли до профтехучилищ здобувати дотичну до шахтарської індустрії професію.

– Як житель з цього регіону, розуміючи менталітет місцевого населення, коли ви опрацьовували фактаж, що для себе зрозуміли про цю частину української історії чи може щось дуже зачепило?

– По-перше, насильство на Донбасі було присутнє, як мінімум з кінця ХIX-го сторіччя, а тому те, що відбувається зараз, є логічним і закономірним наслідком, з огляду на етнічний, політично-моральний характер регіону.

По-друге, немає однозначного ставлення самих громадян до влади. У книжки антрополога Олексія Юрчака "Это было навсегда, пока не кончилось" йде мова про те, що серед людей не було однорідного ставлення до Радянського Союзу, наприклад, як держави-ката.

Найбільший прошарок суспільства, який він називає "свої", – це ті, хто розуміють, що є комсомол, треба ходити на усілякі зібрання, бо з цього можна отримати певну вигоду – путівку або дефіцитні речі.

– Враховуючи історичний контекст, з Донбасом пов'язана низка міфологем, які певним чином роками маніпулятивно використовували, зокрема вже з моменту Незалежності України. Наскільки ті чи інші міфи присутні у виставі?

– Я з цим зіткнувся три роки назад, бо дійсно важливо говорити про те, що не було подвигу Стаханова, а цей міф було створено штучно для маніпулювання людей.

Але це робота для стоп-фейку, які розвінчують міфи стосовно минулого чи сьогодення. Для художнього твору цього недостатньо, щоб бути дієвою рушійною силою.

Художнє бачення більше працює з реінтерпретацією, коли всім відомий образ існує у іншому новому контексті, додаючи нові елементи.

І для мене важливіше говорити про той протестний потенціал шахтарів, який був і є наразі на Донбасі; про те, які можуть бути психологічні образи в цьому регіоні, які нетипові і не стереотипні.

– А який це образ?

– Приходьте на виставу і побачите.

– Як дотримуватися балансу у політичному контексті – не ставати на бік тієї чи іншої сторони влади?

– Це складне питання, яке актуалізувалося для мене з 2014 року, коли почалися трагічні події на Донбасі – митець має громадянську позицію чи ні.

Насправді, це питання не завжди політичного характеру, бо воно може бути пов'язане з і психікою людини, її індивідуальними особливостями. Так, відповідь передбачає однозначність, але мистецтво у такому вимірі – однозначному, не може існувати, тому що немає можливості подивитися з іншого боку.

Важливо, що у виставі нам вдається побудувати такі погляди і стосунки, через які постають питання до всіх – до СРСР, української Незалежності і до нас самих.

– У виставі прямо чи опосередковано звучить критика нинішньої української влади?

– Є критичний погляд. Ми показуємо моменти, яким чином у 1991 році Донбас підтримував Незалежність України і який наразі це має вигляд.

Влада і російська, і радянська, і українська пост-радянська за великим рахунком, байдуже відноситься до громадян, але коли виникає момент протистояння, то ми бачимо експлуатацію, тобто використання людей для досягнення владою своєї мети.

Павло Юров: "У виставі нам вдається побудувати такі погляди і стосунки, через які постають питання до всіх – до СРСР, української Незалежності і до нас самих"

– Вистава у подальшому буде у репертуарі "Дикого театру?

– Сподіваємося, що будемо надалі грати, бо це спільний проект громадської організації "Точка дотику" і "Дикого театру".

– "Дикий театр" позиционіє себе як театр, що провокує. Що у є у виставі для провокації глядача?

– Коли я у травні запропонував п’єсу Ярославі Кравченко, то написав, що у ній є насилля, ненормативна лексика та секс. Вона посміхнулась, і попросила почитати текст.

– Перший показ вистави для глядачів – безкоштовний, а реєстрація на нього завершился упродовж перших двох годин.

Але у суспільстві є певне нівелювання безоплатного контенту – знецінювання, тобто глядач може не прийти на виставу, бо квиток він не купував. Чи відчуваєте небезпеку у цьому контексті?

– Згоден з тим, що існує подібне ставлення у людей. Я сподіваюсь, що ми матимемо достатньо глядачів на показі.

Також буде онлайн трансляція для тих, хто не встиг зареєструватись. Важливо відмітити – Це не відеодокументація вистави. Майже все, що відбуватиметься на сцені, буде транслюватися у інтернет, а глядачі у залі будуть бачити й те, що відбувається в інтернеті.

– У контексті знищення шахт окупантами на Донбасі, на вашу думку, яким чином можна їх трансформувати в об'єкти мистецтва, коли ці території будуть деокуповані?

– Якщо брати до прикладу німецький музей, то там перепрофілювали багато будівель для використання у мистецьких цілях, але вони географічно вигідно розташовані – поруч Франція, Голландія.

Звідти на вихідні можуть приїхати на виставу, концерт, фестиваль. А хто масово поїде заради культури на Донбас? Навряд чи щось подібне у нас можливо. До того ж закрити шахту коштує дуже дорого – майже стільки скільки відкрити її, це тривалий і дорогий процес.

Думаю, що це болюче і складне питання, і напевно, в нашій країні ніхто цим не хоче займатися.

– Наскільки важливі відгуки-пости у соцмережах і на який фідбек ви очікуєте от глядача?

– По-перше, будь-які відгуки важливі. По-друге, спочатку ця вистава мені здавалася сумною історією, а коли почали працювати з акторами, то наповнили її гумором, тобто є моменти, над якими можна посміятися.

Сподіваюсь, що вистава для аудиторії буде контрастною. Мені б хотілося, щоб ця історія зачіпала кожного у залі – і у момент вистави, а також після її завершення – погляди глядача стосовно минулого і теперішнього модифікувалися.

Ірина Голіздра, спеціально для УП. Життя

***

Сюжет вистави: Олексій – звичайний шахтар-гірняк, втрачає близького друга під час аварії у забої. Його мучать докори сумління, він відчуває провину.

Одного разу під час свята шахтарі роблять спільне фото, спалах фотоапарату заcвічує Олексію очі, а коли він їх розплющує, виявляється, що потрапив у минуле. Шахтар починає переміщатися у часі і втручатися у події маючи намір змінити хід історії.

Актори: Олексій Доричевський, Костянтин Кириленко, Наталка Кобізька, Настя Касілова, Роман Савченко, Євген Черников, Ігор Аронов, Оксана Леута, Настя Метальникова, Микита Скрипка, Руслан Хабло, Костянтин Трембовецький, Касьянов Андрій (у відео).

Також до команди, яка працює над виставою, залучені: Кейт Лейн (костюми та сценографія), Маргарита Кулічова (музика і саунд дизайн), Олексій Бусько (хореографія), Валерія Бураджиєва (продакшн менеджерка), Ярослава Кравченко (піар), Анастасія Гернега (керівниця проекту).

Команда онлайн-трансляції: Олександр Одуванчиков (монтаж онлайн-трансляції), Ярема Малащук (оператор-постановник), Віталій Гаркавий (звукорежисер), Римма Марейченко (продакшн менеджерка), Андрій Нідзельський (звукорежисер).

Перед показом мюзиклу глядачів чекатиме фотовиставка робіт Валерія Милосердова з шахтарських протестів.

В‌ ‌рамках‌ ‌проєкту‌ ‌буде‌ ‌зняте‌ ‌кіно‌ ‌і‌ ‌створений‌ ‌мюзикл.‌ ‌Деякі‌ ‌матеріали‌ ‌відзняті‌ ‌на‌ ‌Донбасі‌ ‌увійдуть‌ ‌у‌ ‌виставу.‌ ‌Проект‌ ‌виконується‌ ‌ГО‌ ‌"Точка‌ ‌дотику"‌ ‌в‌ ‌партнерстві‌ ‌з‌ ‌Grand‌ ‌Duke‌ ‌Films‌ ‌Limited‌ ‌та‌ ‌Диким‌ ‌Театром‌ ‌за‌ ‌підтримки‌ ‌Українського‌ ‌Культурного‌ ‌Фонду‌ ‌та‌ ‌Європейського‌ ‌Союзу‌ ‌за‌ ‌програмою‌ ‌House‌ ‌of‌ ‌Europe.‌

Вас також може зацікавити:

Шахтарські протести. Шлях до Незалежності

Регіон з людським обличчям: яким зображали Донбас у радянських плакатах

Режисерка та сценаристка Наталія Ворожбит: Ми зараз починаємо замовчувати події на Донбасі

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.

Реклама:

Головне сьогодні