Кордони тільки в голові: як Максим Ус, що має ДЦП, пробіг 100 км і став рекордсменом
Максим Ус має інвалідність ІІ групи через ДЦП. Проте він живе активно і повноцінно: має дружину та сина, займається спортом, працює, грає на синтезаторі.
Одного разу хлопець дізнався про Таню Воротіліну, що з протезом замість ноги, здолала марафонську дистанцію і стала рекордсменкою України.
"Оце сила духу", – подумав Максим і поставив собі мету, досягти якої може не кожна умовно здорова людина: пробігти 100 км.
І він зробив це на Трухановому острові під час Kyiv Ultra Marathon у липні 2020-го. Після цього його ім’я потрапило до Книги рекордів України.
Для "Української правди. Життя" Максим Ус розповів, як це – долати таку довгу дистанцію, та про що мріє зараз.
 |
| Максим Ус |
"У школі я зрозумів, що відрізняюся від інших дітей"
Максим Ус народився в 1988 році. Пологи у мами були складними.
Хлопець вважає, що під час них отримав травму голови, яка й спричинила ДЦП. Не зважаючи на хворобу, Максим навчався в звичайній чернігівській школі.
Там вперше зрозумів, що відрізняється від інших дітей.
"Я ж з народження такий, мені здавалося, що все нормально. А потім помітив: однокласники не завжди розуміють, що я говорю... Але попри це, діти завжди приязно до мене ставилися. Згодом я розговорився і розходився", – ділиться хлопець.
За рік після закінчення школи він вступив до Чернігівського державного інституту економіки і управління. Вчився на юриста і паралельно працював.
"Справжній" біг почався з мобільного додатку
Вперше вивіску центру з фізичної культури і спорту людей з інвалідністю "Інваспорт" Максим побачив у 19 років. Дуже зрадів цьому і записався на футбол.
Щоб покращити результати своєї гри, почав бігати. Однак більше 5 км дуже рідко долав. Аж поки у 2017 році під час реабілітації в Сянках на Львівщині знайомий не показав йому мобільний застосунок Nike.
"Я побачив, що мій друг пробіг вже 500 км і перейшов на жовтий рівень. Ті віртуальні нагороди так надихнули мене, що я завантажив собі цей додаток.
З ним бігав більше, з кожним разом відкриваючи нові рівні в програмі. Може здатися дивним, але така проста штука змотивувала мене долати нові дистанції", – сміється Максим Ус.
З цього застосунку у хлопця почалося серйозне захоплення бігом. У 2018-му за три місяці він підготувався до дистанції 27 км на забіг Ice Trail, що проходив у селі Отрохи Козелецького району.
 |
| У 2018-му за три місяці Максим підготувався до дистанції 27 км на забіг Ice Trail |
Тоді ж у інваспорті перейшов у секцію легкої атлетики та познайомився з спільнотою "Біговий Чернігів" (об’єднана у соцмережах група бігунів, що збирається на колективні пробіжки, проводить змагання тощо. – Авт.). Каже, що колективні пробіжки спонукали нарощувати кілометражі ще більше.
"Хтось пробіг марафон, і інші тянуться до нього. Вперше 42 км я осилив за 4 год 30 хв. Це сталося наприкінці 2018-го, через 11 місяців після того, як долучився до спільноти", – згадує Максим.
Потім були забіги на 50 і 60 км. А ще – невдалі змагання на короткі дистанції від інваспорту, бо тренера з легкої атлетики в інваспорті не було.
Через поразки Максим вирішив відзначитися на довгих стартах. Одним з них став Kyiv Ultra Marathon 2020, до якого він підготувався за рік.
"Шанс пробігти 100 км випадає раз у житті. Я ним скористався"
Настав день старту. За дві години до початку пішов рясний дощ, який вже на першому кілометрі до нитки промочив кожного бігуна. Але Максиму заважала не погода, а взуття: кросівки до болю натерли ноги.
"На 20 км я перевзувся, змастив ноги вазеліном, але це вже не допомогло", – згадує хлопець. Тож стиснувши зуби, продовжив дистанцію.
Каже, що думав про друзів, які приїхали підтримати його. Милувався видом Києва, який відкривається з Труханового острова.
На фітнес-годиннику промайнули 40, 50, 60, 70 км. Усі ці відстані він бігав під час тренувань. А ось далі почалася невідомість.
Вже кілька годин Максим механічно переставляв ноги, це набридло. Улюблені треки в навушниках не допомагали.
"В голові була думка, що шанс здолати таку дистанцію випадає раз у житті. Навряд вдруге на таке наважуся. Це усвідомлення й надавало сил рухатися далі. Моїм головним суперником був я сам", – каже Ус.
Над Києвом сходило сонце, коли Максим дістався до фінішу. Свої 100 км він пробіг за 11 год. 39 хв. Серед дев’яноста учасників – став 66-м. Дистанцію здолав з середнім темпом 6,59 хв.
 |
| Максим Ус: "Моїм головним суперником був я сам" |
Життя після ультрамарафону
"Я приїхав додому, сів на диван і не міг заплющити очей. Здавалося, що не прокинуся, якщо засну після такого навантаження", – розповідає ультрамарафонець.
Та з часом страх минув, а тіло відновилося. За кілька тижнів Максим подав заявку до Книги рекордів України.
Після перевірок та підтвердження факту й результату забігу йому вручили Сертифікат про рекорд: подолання ультрамарафонської дистанції 100 км людиною з інвалідністю (ІІ група, ДЦП).
 |
| Максиму вручили Сертифікат про рекорд: подолання ультрамарафонської дистанції 100 км людиною з інвалідністю |
Серед інтересів Максима не тільки біг. Він вдосконалює навички роботи в Photoshop, інших програмах графічного дизайну та монтажу відео. А ще – грає на синтезаторі.
Улюблені виконавці – Limp Bizkit, Rammstein та "Скрябін". Крім того хлопець виступає з мотиваційними промовами перед дітьми з інвалідністю у реабілітаційних центрах Чернігова.
Сьогодні сам Максим мріє потрапити до паралімпійської збірної України: тренує швидкість на коротких дистанціях. На добровільних засадах з ним працює тренер Василь Сердюк, бо в інваспорті інструктор з легкої атлетики так і не з’явився.
Також хлопець хоче знайти роботу з достойною оплатою праці. За життя він змінив багато професій.
Був оператором ЕОМ, комірником у жіночій колонії, охоронцем, пекарем, помічником продавця тощо. А ось за спеціальністю юриста роботи так і не знайшов.
"Вакансій для людей з інвалідністю в Чернігові мало. А я ж вмію і люблю працювати. Що не знаю, – навчуся. Хочу реалізовувати себе та гідно заробляти", – каже Максим. Крім себе, він утримує дружину та сина.
Людям, які мають негаразди зі здоров’ям, хлопець радить ніколи не здаватися:
"Я хочу сказати батькам, що виховують дітей з інвалідністю. Якщо вже так сталося, що дитина має якусь хворобу, треба примиритися й навчитися жити з цим.
Віддавайте сина чи доньку в інваспорт у якомога ранньому віці. Я сам почуваюся набагато краще після того, як в моєму житті з’явився спочатку футбол, а потім біг. Хай діти спілкуються з різними людьми, щоб вони адаптувалися повноцінно жити в соціумі".
Наталія Найдюк, спеціально для УП.Життя
Вас також може зацікавити:
30 сходинок на вершину слави: як Олексій Сундієв з інвалідністю став найкращим "мушкетером" світу
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.