"Ти тут не жінка, бо війна не має статі": Маргарита Рівчаченко про службу в теробороні та допомогу армії

39959
8 березня 2022

Сьогодні чимало українок борються за нашу свободу на передовій, у теробороні чи у госпіталях.

Вони взяли до рук зброю, шукають оснащення для Збройних Сил, лікують.

Однією з таких жінок стала Маргарита Рівчаченко – журналістка та піарниця родом з Харкова, сьогодні живе і працює в Києві.

З початку війни вона доєдналася до територіальної оборони столиці, і тепер кожен її день – це про допомогу.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з Маргаритою про те:

  • як вона вирішила піти в ТрО;
  • кому не варто доєднуватися до оборони;
  • як найефективніше допомогти армії зараз;
  • і що вона зробить, коли Україна переможе.

 Фото: Маргарита Рівчаченко/Facebook

– Чому ви вирішили піти в тероборону Києва?

– 24 лютого, коли я почула, що почалося повномасштабне вторгнення (я називаю це вторгненням, бо війна в нас триває уже 8 років), я зрозуміла, що не хочу нікуди тікати, хочу залишитись у Києві і робити щось корисне. 

Я пішла одразу у військовий госпіталь, здала там кров, адже я донор, і думала, що робити далі. Хотіла доєднатися до фонду чи волонтерів, але все було якось незрозуміло. 

Вся моя сім’я залишилась в Харкові, а я – в Києві. Я не знала, куди тікати, що робити, і вирішила піти в тероборону.  Відстояла чергу перший день і на ранок другого дня мене взяли. 

За першою освітою я викладачка української мови та літератури, за другою – журналістка. Працювала журналісткою та піарницею, прессекретаркою народного депутата. Останні дні в мене було три роботи паралельно, але всі вони припинилися з початком війни. 

Коли я пішла в тероборону, це було рішення, як врятуватися. Я не вважаю це сміливістю, просто тут ти точно знаєш, що робити, як робити, і в тебе є можливість захищатися. Сидіти в підвалі і не знати, що буде далі – набагато страшніше.

Через те, що в мене і в університеті була медицина, і я проходила короткий курс домедичної допомоги, мене взяли як медика. Тому я тут як молодший медичний персонал – допомагаю в лікуванні хворих, а також займаюся пошуком медикаментів та обладнання для свого підрозділу. 

Ми працюємо поруч із військовими. Поки що надаємо допомогу від COVID-19, застуди. Нічого серйозного і страшного – в нас нема "300-х" чи "200-х". Поки більше цивільна медицина. Шукаємо аптечки, усе необхідне для хлопців на блокпостах, волонтерів. 

Також я шукаю військове оснащення для свого підрозділу: бронежилети, екіпірування. У мене самої нема бронежилета, тобто коли я виїжджаю на позиції, я також вразлива. 

Від редакції: якщо ви хочете допомогти із закупівлею оснащення, Маргарита Рівчаченко просить звертатися до неї у Facebook.

Чому ви обрали саме тероборону, а не, наприклад, ЗСУ?

– У ЗСУ не так легко потрапити, а це було рішення однієї години, тому я пішла в ТрО. Я ніколи не хотіла бути військовою, в мене не було таких планів. Я була цивільною журналісткою, в мене було класне гламурне життя. 

Мене тут хлопці називають "гламурна", бо я типу з якогось іншого світу, але цей світ закінчився. У мене нічого не залишилось із того життя, тому вибір був лише такий – ТрО. Я не готувалася, не вміла стріляти, мене тут вчать. Я не знала раніше, що робити.

 Війна – це дуже класний фільтр для людей. Фото: Маргарита Рівчаченко/Facebook

Наскільки в ТрО зараз багато дівчат і яке до них ставлення?

– Дівчат небагато, але є. Десь 2-3%. Ставлення чудове, хлопці, по-перше, дуже поважають. По-друге, допомагають, і, зрештою, є правило, що життя медика важливіше за життя солдата.

Як на ваше рішення відреагували рідні та друзі?

– Вони були в шоці. Батьки звісно переживають. Проте зараз у Харкові під обстрілами їм набагато небезпечніше, ніж мені тут. Тому ми тримаємо зв’язок, вони підтримують мене. У них також не було вибору.

Що ви відчуваєте і як опановуєте страх, якщо він є?

– Звісно я відчуваю страх. Але я дуже хочу жити. Заради того, щоб це життя повернути, я тут. І я хочу допомогти іншим.

А що для вас є найважчим у роботі в ТрО?

– Я вам не скажу, що мені важко фізично чи морально, бо всім важко. Мені особисто найбільш важко не розуміти, що буде з моєю родиною – татом, мамою, сестричкою, бабусями, дідусями. 

Мій тато зараз у Харкові під обстрілами. І для мене найважче зараз – думати про те, що, можливо, колись зранку я не отримаю від нього повідомлення "Доню, зі мною все ок". Тільки це. Все інше – це такі дрібниці. 

Якісь там синці, що ти не спала, не їла – це просто дурня в порівнянні з тим, що твої рідні можуть не вижити. Це єдине, за що я переживаю. Все інше – це ок. Думаю, кожен з нас витримає це. Головне – вірити.

Як змінюються люди, коли потрапляють в ТрО? І хто, на вашу думку, не зможе бути в ТрО?

– Взагалі війна дуже сильно змінює людей. Якщо ти боїшся змінюватися, то не виживеш. Треба адаптуватися, пристосовуватися. 

Потрібно бути щирим, відкритим, потрібно ділитися, бо всі ми зараз – одна сім’я. Тому якогось "крисятнічества" точно не має бути. Ви маєте довіряти тим, хто поруч, адже якщо не довіряєте, то не зможете бути командою. 

Війна – це дуже класний фільтр для людей. Ті, які були з тобою до війни і залишилися зараз, це реально твої найкращі люди. Зараз я бачу своїх знайомих, з якими ми разом робили "Марш за Київ", а тепер вони волонтери, "Солом’янські котики". 

Ти приїжджаєш до них, вони тобі допомагають. Ти розумієш, що був із правильними людьми у правильний час – до і після. 

Деякі люди думають, що витримають, але навантаження, особливо психологічне, дуже сильне. Тут може бути дуже багато образ, але не треба ображатися. Люди різкі, вони використовують багато матюків, щоб швидше дійшла інформація. На це не треба ображатися – так просто швидше. 

Не витримають ті, хто думає, що це все ненадовго, це розваги. Треба бути готовим до найгіршого.

 Фото: Дмитро Ларін/УП

Як жінці зрозуміти, що вона готова піти в тероборону?

– Треба настільки вірити в себе і любити себе, щоб не давати нікому тебе ображати. Якщо мені кажуть "дєвачка, а шо ти тут дєлаєш" або "киць-киць-киць", я шлю прямим матом. Треба вміти захищати себе емоційно, словесно і фізично. 

Потрібно навчитись поводитися зі зброєю, бути фізично підкованою, спортивною. Тут доводиться носити багато важкого, бути постійно на ногах, майже 20 годин. Ти можеш спати 4, у найкращому випадку 6 годин.

І треба бути психологічно готовим до "все капець", бо все летить, дуже швидко змінюється, в одну хвилину. 

Якщо тобі треба передихнути, якщо треба побути самій – такого не буде. Ти в колективі, працюєш 24/7. Мій телефон не замовкає, і я можу побути сама лише в кабінці туалету три хвилини.

Тому (в ТрО йти не варто – ред.), якщо жінка не готова, по-перше, бути в чоловічому оточенні, щоб працювати, поставити їх на місце і сказати "Я – не жінка"...

Тут ти не жінка – тут ти солдатка, медична працівниця, волонтерка. Дуже важливо зрозуміти, що війна не має статі.

І треба розуміти, що все, що тобі потрібно, усі твої звички з мирного життя – це те, про що ти піклуєшся сама. Я, наприклад, кожного ранку все одно наношу на обличчя крем. Тому що я знаю, що про мою шкіру ніхто не потурбується, крім мене. 

А ще треба підтримувати одна одну, питати, щось підказувати, бо жінок дуже мало.

Чоловіки орієнтуються на жінок. Якщо жінка сяде розплачеться і скаже "я більше не можу", "я не витримую", хлопці також втратять свою емоційну стійкість. А якщо дівчина бігає, щось робить, щось заряджає, то їм також не хочеться відставати. 

Можливо, мене можна звинуватити в тому, що я говорю сексистські речі, але насправді це так працює. Це певна закономірність поведінки чоловіка, який не хоче пасти задніх перед жінкою – і не важливо, чи ця жінка медик, чи волонтерка, чи солдатка.

 Важливо зрозуміти, що війна не має статі... Фото: Маргарита Рівчаченко/Facebook

Як найефективніше допомогти армії?

– Насамперед, не поширювати в соцмережах паніку і те, що ви втомилися чи переживаєте за нас. Втомилися всі. Страшно всім.

Оце "я за тебе переживаю, мені серце болить" – у жодному разі. Це знищує бойовий дух. Можна казати "я тебе люблю, я тебе підтримую, я з тобою, я пам’ятаю про тебе" – тільки так. 

Якщо ви можете допомогти грошима, допомагайте або у фонд "Повернись живим", або у фонд Притули, на рахунок ЗСУ від Нацбанку, перевіреним волонтерам, або якщо ви персонально знаєте людину, яка збирає гроші. Лише перевірені контакти. 

Наприклад, у Києві я можу порадити "Солом’янських котиків" – це люди, яких я особисто знаю. В інших випадках не донатьте, якщо ви не знаєте цю людину. 

По-друге, вірити лише перевіреним джерелам інформації – Верховна Рада, президент, головнокомандувач тощо. Лише офіційна інформація. Ніяких пабліків чи "баба Галя сказала", "мені хтось по-секрету з СБУ доніс". Віримо лише офіційним джерелам – зараз це наша основна зброя. 

Також наш моральний дух, віра в наше керівництво і нашу армію. Всі політичні суперечки будуть потім. Спочатку закінчиться війна, а потім будемо думати про все інше. Будемо вірити і не падати духом.

Я розумію, що всім важко. Кожному. І тому, хто покинув свій дім, і тому, в кого дому вже немає, і тому, хто залишився за кордоном, коли почалася війна, і не може повернутися. І тим, хто в ЗСУ, і волонтерам – усім важко. 

У жодному разі не треба когось звинувачувати, що хтось робить мало, недостатньо чи нічого. Ми всі опинилися у цій ситуації не за своєю волею. 

Тому не треба задовбувати людей, які, на вашу думку, нічого не роблять. Варто підтримувати людей, яких ви знаєте особисто, і навіть незнайомих людей – хоча б емоційно. 

Не сратися в соцмережах. Єднання дійсно допомагає – це бойовий дух. Прекрасно, коли вся країна шерить картинку відомої татуювальниці Альони Жук про літак або ілюстрації Саші Грехова. Це класно – ти бачиш, що всі ці люди з тобою на одній хвилі, і стає легше. У кожній людині поруч ти бачиш "свого".

Зараз у нас така ситуація, коли ми дуже сильно розділилися на "своїх" і "чужих". І бути "своїм" – це перевага, бути зі "своїми" – це велика радість. Тому любіть і підтримуйте одне одного.

Що ви зробите, коли Україна переможе у цій війні?

– Я поїду до батьків у свій Харків, який я, сподіваюся, побачу. По-друге, я знову хочу подорожувати світом. Побачити нарешті Латинську Америку. Я вчу іспанську мову і мені дуже подобається ця культура. 

Мені вже запропонували написати мемуари, щоденникові записки. Я буду дуже рада, якщо вдасться це видати. 

Ну і, звісно, хочеться завести сім’ю зараз. Це здається найбільшою радістю, яка може бути колись у майбутньому.

Олена Барсукова, УП. Життя

Фото обкладинки: Bumble-Dee/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

"Ми – в безпеці. Хоча я до цих пір смикаюсь, коли чую якісь шуми". Як українці шукають прихисток за кордоном

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті