Іконописець Лев Скоп: Війна подарувала мені родину
Його можна впізнати за довгою сивою бородою, вишиванкою та глибокими синіми очима. І ви у жодному разі не помилитесь, якщо скажете, що він рокер або асоціюватимете його з поетом, чи говоритимете, що це художник, чи то пак – викладач.
Ба навіть, більшість знає Лева Скопа як уродженця Дрогобича, іконописця та волонтера на Сході.
Хоча слова "волонтер" пан Лев категорично не визнає, каже, що це формальність, а він просто займається тим, що йому "в кайф".
Моє перше знайомство з Левом відбулось на середньовічному фестивалі "Ту Стань", посеред Карпат, де чоловік збирав кошти на ремонт медичного транспорту в зоні АТО. Система була така: охочі могли забити гвіздок у щит "Дрогобицького лицаря" (якого, власне, і намалював сам Лев Скоп), пожертвувати гроші та записати своє прізвище і суму в спеціальну книжку.
Опісля книжка з прізвищами видаватиметься разом з передісторією "Дрогобицького лицаря", де розповідається, що рицар символізує допомогу, бо колись, після встановлення пам’ятника у Дрогобичі в 1916 році з нагоди визволення міста від російських окупантів, був створений фонд допомоги вдовам, сиротам та інвалідам війни.
Сотні прізвищ у попередньому виданні відверто надихнули мене. До того ж, там можна було придбати авторські ікони Лева Скопа. Ними якраз бавилась його онучка, коли ми розмовляли.
Лев жартував, що поки говорить зі мною, міг би намалювати ще одну ікону. А у Києві на той момент уже функціонувала виставка його ікон "Ґонта"…
Цього разу ми зустрілись у Львові. Лев якраз презентував проект "Архів усної історії Майдану" у рамках "Форуму видавців". Наша з ним розмова відбувалась о 21:30 на площі Ринок, бо наступного дня Лев від’їжджав до Дрогобича, там мав зустріч зі знайомими військовиками, днями – до Маріуполя.
| Лев Скоп: "Ні дня без себе! Бути вірним собі" |
Лев Скоп зустрічає мене з цигаркою в руках (дуже багато курить). Запитую його про презентований проект. Каже, що його найголовніший проект – це допомагати хлопцям на Сході. А решта, мовляв, порівняно з цим, забаванки.
"Майдан дав мені сім’ю, війна подарувала мені родину, розумієш. Знаєш, люди часто плутають ностальгію з сумом. Ностальгія – це, перш за все, пам'ять. Я пам’ятаю все, що було на Майдані, бо був там з першого і до останнього дня, але ми йдемо вперед, час не стоїть.
Якби я, власне, писав книжку про події на Майдані, то вона б складалася тільки з матів, патетика там зайва, завжди це кажу, хоча це була б книжка про гарних людей, про найкращих друзів. Бо найважче на Майдані було просто стояти. Стояти, коли тисячі людей, переважно молодих, співають гімн, наприклад. Стояти і відчувати це кожною клітиною свого тіла".
Мистецтво бути Людиною
"Знаєш, мій син має гурт "Чорна Дебра", от він запросив мене туди бас-гітаристом, у мої 61 (сміється, - авт.). Зараз трохи не встигаємо займатися музикою. Поза тим, ми записали таки одну пісню на мій текст і музику, назва їй "Йде війна".
От я до сих пір не знаю, що таке натхнення, у мене немає бажання сказати щось людям своїми іконами, картинами, віршами або піснями. Людина сама знайде потрібний для себе сенс. А я - егоїст, бо те, що ти називатимеш роботою, – це мій стан.
От мені сьогодні хочеться танцювати чи написати вірш, чи навіть повість – я зроблю це і мені абсолютно байдуже, чи воно тобі сподобається.
Тисячі людей мене можуть критикувати, але це не мої проблеми, бо я робив це все чесно, від душі. Хай воно мільйон разів буде бездарним і неправильним, але ж ніхто не знає, як насправді правильно.
От ти знаєш? Я – ні. Головне, щоб людина робила це з правдою
Мистецтво визначається через 100 років, і це не я вигадав. Можна написати 2 вірші – і стати поетом світового рівня. Можна довбати камені, кладку ставити, писати сотні віршів, малювати тисячі картин, але воно буде канути в Лету, розумієш, розтоплюватися, як сніг.
| "Україна, той самий Львів, Дрогобич і так далі – це все Я" |
От навіть Еразм Ноттердамський, людина насміхалась над дурниками, написала "Похвалу глупоті", він, до слова, ще й філософ, перекладач. Але мало хто знає його як перекладача, зате його твір знають всі. Для мене це книга книг, Біблія для розуму. Тому я й живу за принципом – будь собою і егоїстично роби те, що тобі "в кайф". У тебе буде багато друзів, від яких ти незалежний, але і багато ворогів".
На що я відповідаю, що вороги і заздрісники будуть завжди, просто треба робити те, що тобі подобається. Лев виправляє мене: "Не робити – кайфувати!".
"В Станиці Луганській є 8-метровий образ Святої покрови, який я намалював"
"Тільки одного разу у мене було 4-денне затишшя творчості, після Майдану. Коли хлопці молоді помирали, а я залишався живим… Ходив чумний, не знав, куди себе подіти. Знаєш, коли щось стається з рідними, настає момент такого собі краху. Однак я завжди міг малювати, нехай депресивні картини (я ж малюю і абстрактні і декоративні, не тільки ікони), але я все одно малював, а тут не зміг...
Лише потім зустрів священика, він попросив, щоб я намалював йому Аскольда. Я взяв дощечку на Майдані – і зобразив його, тоді й схаменувся. Загалом, я дуже багато ікон намалював на Майдані, всі на звичайних дерев’яних дощечках, які там лежали. Дарував їх людям.
От в Станиці Луганській є 8-метровий образ Святої покрови, який я намалював. Мені, пам’ятаю, подзвонили хлопці і кажуть: "Їдемо малювати". То яка мені різниця, куди їхати, якщо біля мене є 4 людей, які мені як брати.
Тепер до Маріуполя їдемо. Запитують мене, чи зможу я малювати, знаходячись на будівельної люльці. Казав їм, що це важко, але погодився. Буду малювати на будівлі, боюсь лише, щоб мене не підвела техніка.
Ти, до слова, теж можеш малювати! Будь-хто може! Сіла – і намалювала. Та як тільки починаєш думати, – все пропало. Мозок тут ні до чого, зайвий!.
Знаєш, як той вираз: "Що бачу, те співаю". Те саме стосується будь-яких інструментів: ти маєш підійматися вгору, коли граєш, наприклад. Підійматися вище себе, споглядати на все збоку. Немає нічого, тільки музика, розумієш. Я так завжди пояснював своїм студентам в академії. Вони тоді витворяли такі шедеври, ти не повіриш".
"Коли я йшов, чотори курси протестували проти мого звільнення"
"Я 15 років займався викладацькою діяльністю, мій контракт не продовжили, тому що я не захистив кандидатської.
Знаєш, коли я йшов, 4 курси протестували проти мого звільнення, збирали підписи. Вони і досі стрибають до стелі, коли зустрічають мене, з багатьма я контактуюсь, коли відкриваю якісь виставки.
Я дуже сумував за своєю викладацькою сутністю, але маю не такі життєві принципи, щоб це затягнулось надовго (сміється, - авт.).
Не вмію жити минулим. Знаєш, навколо мене так багато прекрасних людей, яким потрібен я, а вони – мені. Це і є щастя. Хоча мені завжди казали, що з такими життєвими принципами, я буду самотнім (сміється, - авт.).
Ні дня без себе! Бути вірним собі. Те, що ти не зраджуватимеш собі, лягатиме найкраще і на папір, і на музику, і на дошки. Зрада завжди відображається на людських плодах творіння.
| "Майдан дав мені сім’ю, війна подарувала мені родину" |
Людина, яка зрадила одного разу, – потоне в багні зради. У світі ніколи нічого не змінювалось. Завжди було добро і зло. То як може бути еволюція людства, якщо так було і буде завжди? Але найвище досягнення людей – це любов, хоча вона зовсім відрізняється від кохання.
Любов – поза усім раціональним, біля тебе людина, яка відповідає усім твоїм критеріям, розумієш? А кохання – це коли впало небо, вдарило тебе по голові – і все. Воно не підпадає ні під які формули".
З хлопцями на Сході – вдома
"Знаєш, деколи мені каже людина, що їй погано жити. От я показую на будь-який кусень землі і кажу в такому разі: "Тут валялись трупи, у Львові в ХVII столітті", наприклад. На Майдані були вбиті, на Сході – війна. Але так було і буде.
Люди тут ніколи не відчуватимуть того стану, що панує там. А там – я вдома. І там ми сміємось, мов ті коні, уявляєш?! Бо саме цього і не вистачає. Там ти не почуєш жодного негативного слова! Ти ходиш під кулями, але з такими Людьми, що більше нічого і не треба. От уяви собі: ти йдеш над прірвою, боїшся ти чи не боїшся, але все одно йдеш. Проведи паралель.
У Хемінгуея є такі оповідання, де він пише абзац про війну, а абзац про мирний стан. І воно накладається одне на одне, проводиться паралель. Так і в реальному житті.
| Роботи іконописця і внучка Лева Скопа |
Але не можна звинувачувати людей байдужих ні в якому разі. Бо немає найякіснішої формули, як робити так, щоб було по-іншому.
Я ніколи не розумів, що таке патріотизм і жертовність. Просто Україна, той самий Львів, Дрогобич і так далі – це все Я. А я не роз’єднуюсь на патріотизм, це все в мені і в цьому весь я.
Хочеш – не хочеш, але ти живеш в якомусь середовищі. І тут якась "н" кількість людей робить масштабний прорив і ти себе в ньому бачиш. Це свого роду релігія – "The Beatles". Але це було абсолютно ненав’язливо, на відміну від релігії Радянського Союзу, наприклад.