Друга доба в дорозі, війна позаду — з усіма її зруйнованими та відновленими мостами. Волонтери теж руйнують одні і будують інші містки, але ментальні. Воякам вони лишать матеріальне підтвердження того, що військові потрібні своєму народу. А додому повезуть солдатські історії і твердий намір ще не раз стати армії в пригоді.
Раньше старики говорили: "Ой, деточки, лишь бы не было войны". Все-таки не оценили мы эти слова. Пришлось по-новому ощутить все эти страдания.
Все понимают, что "скорые помощи", которые там ездят – волонтерские "скорые помощи". Гражданские "скорые" туда просто не выезжают. Ни один здравомыслящий гражданский туда не поедет.
Я не успевала доехать до больницы, как мне говорили: "Все нормально, бойцу ампутировали конечность". Только из-за отсутствия сосудистых хирургов, опыта, а иногда аппарата внешней фиксации
Дві українки, які давно перебрались до США, за півроку передали допомогу українським бійцям на суму понад мільйон доларів. Більше половини "целоксів", бандажів і джгутів на фронті опинились на передовій завдяки їм.
Колись за адресою Фролівська 9/11 у Києві розташовувалися корпуси швейної фабрики "Юність". Тепер там теж фабрика, але замість перетворювати тканину в плаття, вона переробляє смерть на світло.
Волонтеры смеются, даже когда хочется плакать. Волонтерам не к лицу заламывать руки и выть от боли, надо просто больше работать.
Для меня самая страшная человеческая позиция сейчас: я ничего не делаю, потому что я за мир. Да я же тоже за мир! Но мне не плевать. Ты пацифист? Не сдавай на оптику – сдавай на Celox. Бинты купи. Продукты. Но не будь ни при чем.
Є такі підрозділи, до яких ніколи волонтери не доїжджають. Привезеш їм теплого одягу й трохи кави, і вони по кілька разів дзвонять і дякують. А є дуже розбалувані.
Намагатися щось написати про таку людину як Вітя – невдячна справа. Як би ти не старався, все одно не зможеш підібрати правильні слова, бо всі чомусь здаються "порожніми", негідними його.
Facebook
Twitter
Вконтакте