Коли є заради кого жити
Не так давно, повертаючись зі Львова, слухала інтерв’ю третього українського президента, де він жалівся, що не приділяє достатньо уваги своїм дітям, шкодував про це і зауважив, що родина та діти є тим, заради чого можна вмерти. І мені подумалося про те, що це ще одна жертовна українська парадигма: вмерти заради когось. Так, героїчна, так, емоційно-потужна, але, на мою думку, небезпечна та доволі егоїстична.
На мій погляд, родина та діти якраз спонукають жити. Жити заради них, бути здоровим заради них, працювати заради них, боротися, творити, бути щасливим, якщо не заради себе, то заради них. Вмерти заради кращого майбутнього можна, тим самим разово вирішити для себе (і далеко не завжди для інших) цю проблему, але це є здачею всіх позицій власного життя.
Ми потрохи втрачаємо здатність аналізувати, потрохи втрачаємо чуйність та чуттєвість, але енергетика відчувається майже завжди. Ми відчуваємо впевненість в іншій людині, в собі, ми відчуваємо здатність вести за собою, ми відчуваємо силу, шляхетність та жагожитність. Ми відчуваємо пассіонаріїв, навіть не замислюючись над наповненням слова "харизматичність". Так само в музиці, не навчені нотній грамоті люди відчувають, де звучить мінор, а де – мажор.
Жертовність зобов’язує не стільки того, хто жертвує. Для нього це усвідомлена поведінка і власний вибір. Жертовність зобов’язує того, заради кого себе приносять у жертву. Ви тільки подумайте, який це тягар, усвідомлювати, що заради тебе твоя рідна людина може, хоче і здатна померти? Тут вже часто не йдеться про любов, повагу, дружбу, це інші стосунки. Певною мірою, вони є маніпуляцією.
В концепції жертовності є приреченість. З іншого боку без жертовності героїка не є можливою, але чи потрібна нам саме така героїка?
Смерть, явище неперебірливе і невибагливе, смерті достатньо, якщо людина зробить лишень один крок назустріч, або відмовиться від цього кроку на користь смерті. Смерть простіше за життя, вона не потребує особливої винахідливості.
Життя вибагливе та багатокрокове. Опиратися ворогу, обставинам, несправедливості можна тільки тоді, коли живеш, власне, як і плазувати та почуватися приреченим, але від людини залежить, яку концептуальну поведінку вона обере для свого життя. Смерть все нівелює.
"Вижити попри все", - також поширене гасло. В цьому "попри все" може сховатися будь-що. Зрада, вміння виживати за рахунок іншого, скорення та схильність до компромісів, втрата власної ідентичності, боягузливість. Але також і винахідливість, пошук інших виходів та середовищ; вміння відстоювати гідність, вміння грамотного ведення перемовин, творення стратегій, здача малого заради виборювання важливішого; сміливість жити в незвичних для себе умовах, здатність знижувати свою статусність, зменшувати своє "я", тимчасово нехтувати своїми потребами заради збереження життя та заради розвитку, адже він відбуватиметься, навіть якщо хтось докладатиме мінімальні зусилля.
Інколи починаєш думати, чиїми ми є нащадками, адже ми народилися, виросли, живемо після років війн, зневіри, голоду, панування інших культур, ув’язнень, інквізицій та акцій, скерованих на знищення народу? Безперечно, ми збереглися завдяки тим, хто пожертвував собою, але в більшості випадків і завдяки тим, хто залишився живим. Якою ціною дісталося виживання нашим пращурам, якою ціною дісталося нам наше життя? Важко сказати. Кому більше дякувати – живим чи мертвим – невідомо, головне пам’ятати про кожного з них, цінувати те, що в нас є, і намагатися залишити по собі – не тільки пам'ять, не тільки спомин, а й бажання жити, почуватися впевненіше, вільніше, гідніше.
Якби люди більше думали про життя, а не про смерть, у людства було б набагато більше шансів жити довше та якісніше змістовно.
Взагалі, на мій погляд, якщо люди зрозуміють та навчаться жити навіть не заради родини, дітей, не заради себе, а усвідомлюючи цінність та неповторність свого життя, життя близьких й навіть життя ворогів, нам всім додасться більше відповідальності, любові та почуття захищеності. Це краще, ніж думати про смерть як про єдино-можливу панацею від життєвої скорботи, бід та нещасть.