Про недоцільність повернення
Дуже часто люди прагнуть повернутися: хто в дитинство, хто в часи першого кохання, хто в рідні краї, хто в студентські роки. Це одна з форм такого собі ідеалістичного уявлення про кращий світ, який може виступити альтернативою до нестерпного теперішнього.
У творчості французького письменника Альфреда де Мюссе була особлива й нав’язлива ідея: згубність повернення. Повернення насправді є карикатурним, тобто неможливим для адекватного відтворення часу-миті, який був колись приємним і підносив людину до неба.
Письменник показував оце "як було колись" на любовних почуттях, на любовних переживаннях, які роз’ятрювали його душу гіркими споминами. Саме ця "розтерзана пам’ять" здатна перетворювати почуття на тортури, які аж ніяк не схожі на ті первинні моменти, коли виникла любов, коли виник перший щем, перше обожнювання, перше емоційне піднесення.
Повернення для Мюссе було примарним: ніби мертвий повертався у світ живих, ніби живий повертався у давно померлий світ, ніби справжній повертався у світ несправжніх або ж навпаки. Вічний сюжет. Найбільша життєва колізія, найжахливіша драма, яку може собі вигадати людська свідомість.
Значно цинічніше це розумів Петрарка, який – як стверджує один із біографічних апокрифів – любив свою Лауру "на відстані", щоб не бачити, як вона змінюється, як зморщується її тіло, обростає жирком і складками, як важчає її хода, словом, щоб ця "затуркана життям" жінка не псувала враження від первинної Лаури: завжди юної, свіжої, квітучої, завжди бажаної.
Цілком прагматично, скажу я вам: оберігати "цноту" поетичної уяви для майбутніх літературних візій, і "не заземлювати" її жорстким натуралізмом буденного.
Втім, недоцільність повернення може стосуватися не лише любові, або ж, якщо точніше, може стосуватися різних видів наших пристрастей, обожнювань, прихильностей. Ми якось підсвідомо розуміємо, що людей, які проминули (чи продовжують проминати зараз), – хоч би як прикро це було – не варто затримувати, не варто зупиняти.
На все свій час. Кожна пристрасть, мов полум’я, а тому рано чи пізно згасне. Кожен час унікальний, бо мав свої радості, своє коло спілкування. Ми завжди були щасливі, хоча й не завжди це усвідомлюємо, помилково вимагаючи для нашого щастя якогось "перманентного" тривання.
І коли за якимсь дивним збігом обставин (нехай це для когось буде "доля" чи "з Божої волі") близькі нам люди проминають – значить так і мало статися. Мало статися й те, що від них уже почало тхнути проминанням, яке для нас стало нестерпним.
Ось чому я не люблю бачитися зі своїми "колишніми" (коханими, коханками, друзями, знайомими), з ким довелося порвати чи які порвали зі мною. Але дозволю собі не погодитися з Альфредом де Мюссе в одному: нестерпність від повернення – це процес взаємний. І випадкові зустрічі – це подвійна карикатура, взаємне непорозуміння, яке робить повернення неможливим.
Єдиною твердинею залишається повага і вдячність, зокрема за славні минулі часи. Це як у пісні Вертинського, коли за скляночкою віскі подумки залишається "… и, улыбаясь, вспоминать о том, что с этой дамой вы когда-то были близки".
Зустрів на днях "мертвого", але колись дорогого мені, друга. Рефлекс радості був первинним. Але потім, як мимоволі згадалося, що друг давно живе "не так" (в моєму розумінні), та й сам ти давно живеш "не так" (у його розумінні), що нічого не залишилося, як взаємно віддати честь, як це, певно, роблять два самотні кораблі в океані. Честь – заради славних давно минулих літ.