Останній форпост страху
У понеділок, 16 грудня, я повернулася з Києва, де пробула майже два тижні, до рідного Дніпропетровська, бо зрозуміла, що мій бронхіт стає дедалі гіршим і лікуватися у польових умовах відмовляється.
Тепер можу обґрунтовано твердити: найтривожніше і найстрашніше тим, хто душею знаходиться на Майдані, але тілом — далеко від нього. Особливо в тих регіонах, де немає бурхливих зовнішніх проявів протесту.
Я чула ці слова від багатьох: найменш страшно на Майдані. Попри постійне очікування нової спроби розгону. Попри бульдозерну впертість влади, яка продовжує за сміховинними звинуваченнями арештовувати та переслідувати активістів, причому часто далеко не ключових і не найвідоміших.
Кожен, хто стоїть на Майдані, потенційно ризикує: здоров’ям, свободою, роботою. Але в регіонах, особливо тих, де панує видимий спокій, все одно страшніше.
Я точно знаю, що в Дніпропетровську багато прихильників Євромайдану. Навіть ті, кому було байдуже до питань євроінтеграції, схилилися на бік протесту після брутальних дій "беркуту".
"Народне віче" 8 грудня зібрало близько 7 тисяч осіб. На останньому мітингу, який відвідала в Дніпропетровську особисто я, 1 грудня, теж було немало, тисячі три народу. Ледь не кожен другий автомобіль, що проїжджав повз, підбадьорливо сигналив, просто як у 2004-му, коли клаксони на головному проспекті не змовкали.
Але ні: майже, як у 2004-му. Тоді весь Дніпро був у помаранчевих стрічках і прапорцях, люди прикрашали машини й балкони, носили атрибутику протесту на одязі.
Зараз — як і в Києві, треба відзначити, — ті тисячі, що стоять на мітингу та сигналять з авто, розчиняються пізніше без сліду в зимових вулицях. Після повернення з Києва я побачила аж одну машину з синьо-жовтим прапорцем. Подруга каже, що вчора бачила цілих дві.
Чому це так? Думаю, саме тому, що ми тут, в регіонах, є останнім форпостом ганебного страху. Без гарячого плеча Майдану поруч нам дуже, дуже страшно показати — ось, я проти. Проти злочинної влади і рабської покори. Ось, я за. За гідність особистості та повагу до прав людини.
Страшно отримати цеглиною в лобове, бо на твоїй машині весело лопотить державний прапор. Страшно опинитися віч-на-віч з гопником чи зграєю заслинених від люті бабульок (не знаю, що гірше), бо маєш на собі синьо-жовту стрічку.
Але насправді ці маленькі знаки — дуже важливі. Можливо, це та остання річ, яку всі ми ще не зробили для цієї революції, —не показали, як глибоко і щільно Україна пронизана Майданом. Не показали, скільки нас поіменно — не тих, хто стоїть во плоті, а тих, хто стоїть на Майдані в своєму серці.
В цій революції — або сказати навіть, холодній війні з владою, — ми не носимо партійної символіки. Після пролитої крові відійшли в тінь і атрибути ЄС.
Зараз є один знак, яким можна заявити, що страх не має більше над тобою сили, і, як не парадоксально, цей хоробрий протестний знак — захищені законом, поважні кольори державного прапору.
Якщо ти позначаєш себе, чи свій дім, чи свою машину синьо-жовтим, це означає: я живу в правовій державі, навіть якщо купка знахабнілих криміналів про це забула.
Це означає: я шаную Конституцію та змушу кожного, хто став при владі, робити так само.
Це означає: державний прапор нарешті припинив бути умовністю і наповнився смислом, бо за ним тепер справді є Держава. Поки що вона маленька і займає лише кілька кварталів у центрі Києва, але дуже скоро вона розростеться і витіснить, замінить собою мертвонароджену недо-Україну, в якій ми задихалися більше двадцяти років.
Можливо, саме це і є остання крапля в океані нашої перемоги — синьо-жовтий знак на кожному, хто вірить, що далі терпіти беззаконня та варварство не можна.
Після повернення до Дніпра я ношу свою "майданну" стрічку на сумці. Чоловік свою пов’язав на дзеркало машини. Поки і сумка, і машина в повному порядку. Якщо ви не маєте сувенірів з Майдану, то жовті й сині стрічки є в кожному магазині тканин. Пропоную здивувати постачальників та перетворити такі стрічки на дефіцитну групу товарів.