Духовна війна партизан-колядників

Так, народу менше, так, пороз’їздилися на свята, так, хтось розчарувавя в ОППО. Питання: а що, багато хто був зачарований? Особисто я – ні. Бо вже в курсі з 2004-го, що "поставивши" на месію, потрапляєш в чудасію. І не таку цікаву, як у Вертепі. Того треба ставити на самих себе. Тоді й ніким розчаровуватися буде.

І ті, хто плаче, що все так до-о-овго, а ми хотіли так швидко, хай собі, як то радять глянцево-журнальні психологи, змоделюють відмінну ситуацію. Коли все має бути швидко – це лише силовий варіант, засобів до здійснення котрого, до речі, нема, і якими, аби й були, пробачте, то мало хто вміє користуватися. Тому вимикаємо емоції і вмикаємо… хитрість.

Хитрість, стратегічне мислення, дієві схеми боротьби – називайте це, як хочете, але за моїми відчуттями - це зараз вкрай потрібна стадія розвитку Майдану. Масовість – це круто. Вона моніторить настрої і рішучість суспільства. Якби масово оточити вкрадене в нас же Межигір'я, від нього й каменя б на камені не залишилося, не кажучи вже про метало-пластик.

Бо десять тисяч всіх можливих сраколизів нічого не зроблять проти сорока п’яти мільйонів українців, як казала одна бабуня, роздаючи червоні яблучка (протираючи кожне до блиску!) протестувальникам. Під сраколизами бабуся мала на увазі пропутінську владу і провладну силову тусовку, якщо що.

Вихідні мої пройшли таким чином весело – на конференції з питань революційної безпеки й перезавантаження країни і – як про то свідчив мій GPS – near Vyshgorod. Конференція варта окремої колонки – з її практичними порадами з онлайн-діяльності та інструкціями з консолідації Сходу і Заходу.

(Забігаючи наперед хіба мушу сказати, що SMS-переписка - це прямий похід в руки спецслужб, а Skype, на відміну від стійкої легенди про його безпечність, перехоплюється будь-яким школярем зі смартфоном і відповідною програмою в ньому. Так само забудьте про ICQ, ЖЖ та всі ресурси з російським хостингом, якщо ви, звісно, не котиків і ліфтолуки постити збираєтеся).

Ви вже точно читали про вчорашні пригоди великої Майданівської колони на шляху до "людської" - чи як то там називається приміщення для челяді? Ну там, де наші слуги народні живуть, день і ніч голови ламаючи, чим би то нам іще догодити?

Колона – то велика сила і драйв. Але ми з невеличкою групою фактично не знайомих між собою людей вирішили піти… помолитися. Є під Межигір’ям історична Дзвінкова Криниця. Козацьке місце. І Шевченківський Дуб там, під яким поет писав свої твори, і скрижалі, де такий символічний "Чернець":

Аж до Межигірського Спаса

Потанцював сивий.

А за ним і товариство,

І весь святий Київ.

Ну і як порядному українському авторові не податися в паломництво до такого місця? Та ще й карма яка загадкова – ще, кажуть, у 19-му столітті якийсь нахабний жирдяй-"сахарозаводчік" ті заповідні землі собі захапував?..

Картина прекрасна вже на підході: вулицю, котрій, за словами екскурсовода, не менше тисячі років, перекрито традиційним набором: щити, автобуси, людський фактор у формі й шоломах.

Ми їм: "Ой леле, пустіть нас до церкви помолитися!" нам: "Церква закрита". І оператор СБУшний з камерою на штативі прибіг – інтересно як, може, канал на ю-тубі дядько робить, бо всміхається щасливо, видко, перегляди зашкалюють. Ну але не пускають. І на питання наше "чого" і "де ваш старший" перше морозяться, а потім таки виставляють двох товстеньких хлопчиків з Мінюсту, що зачитують нам, скромним прочанам, постанову суду про заборону мирних зібрань на тутешній вулиці Франка.

Те, що перегороджені й усі інші під’їзди до заповідника, вгодований хлопчик не коментує. Так само в пустоту падають наші слова про конституційне право на свободу пересування чи на свободу совісті.

"А на вас символіка!" - тикає хтось пальцем у мою жовто-блакитну стрічку.

"Так, символіка, - погоджуюся я. – державна при чому. І якщо ви придивитеся, то побачите страшне – така сама символіка і на Верховній Раді висить!"

"А у ва ще й Європа!" - каже дядюн доволі невпевнено, але мені чогось згадується 89-ий рік, коли жовто-блакитне і червоно-чорне прирівнювалося до прапора рейхстагу як мінімум.

Як порядні туристи-прочани, ми все дійство з іменами і лицями й собі записали на камеру, щоби вдома переглядати в розслабленій обстановці. Відтак підійшов іще чоловік із 4-річною дитиною, просив пройти на дитячий майданчик просто за спинами міліціянтів.

"Ви ще й дитину в політичних цілях використовуєте!" - праведно зітхнув міліцейський начальник. Ага. Десь так: сьогодні ти на дитячий майданчик, а завтра вже й на акцію протесту?! Ну, справедливо: якщо здоровий дядько від яйця був упав, то скільки їх зможе покласти дитяче відерце з піском і лопатка?!

Навіть бабуся, що жила за міліцейською блокадою і сказала, що то ми до неї в гості, не змогла нас до себе завести. І не встидно вам? Без коляди стареньку лишили!

З тої радості ми – люди не горді – пішли собі через яр, в обхід, по болоту. А потім і через ліс, так що одна з дівчат, що аж із Одеси на нашу прощу Межигірську приїхала, раділа: "Ну от, моя шуба з рисі опинилася в природньому середовищі…" Правда, інший хлопець позичив "рисі" зелений дощовик, і маскувальний ефект було втрачено.

В лісі коло Козацької Поляни почалися пеньки. Цікаво, чи дострибує сюди щоранку наш завзятий Спортсмен? Не застали. Певно, саме плив свої 5 км в озері. Тож ми собі спокійно дійшли на горбочок, звідки можна було оглянути гаражі, страусів, гостьовий будинок та жертовних гусей Гаранта – кажуть, все це (крім гаражів і будинку) він поїсть, боїться зараженого чогось із зовнішнього світу.

На зеленому паркані, що відділяє Батю від його дітей, кругом повно камер і натягнутий дріт – знавці кажуть, що то не може бути дріт зі струмом, бо бракує якихось ізоляторів. Я не знаю, як на мене, естетика ізолятора дотримана тут прекрасно – що ж поробиш, якщо комусь Зона – то зона комфорту. Та й відвикати ж не треба, ге?

Тут же по периметру стало кілька десятків охоронців, двоє чи четверо підійшло до нас, але не втручалося в екскурсію, а чемно слухало. Відтак біля поклонного хреста ми помолилися за здоров’я Тані Чорновол та інших постраждалих побратимів. Вкотре захоплюючись їх відвагою і самозреченням, тим, що ніколи не буде ані зрозумілим, ані доступним нашому з вами ворогу.

І вийшли через "чорний" під’їзд до резиденції. Тобто, зі спини наших блокувальників. Так, що навіть можна було зробити "ку-ку" тим самим міліціонерам, що нас не пустили, закривши їм очі долонями. Але ми вирішили заколядувати, аби хлопці теж себе хоч трошки українцями відчули, а не безрідними й безликими виконавцями наказів, котрі – я певна – і їм самим не подобаються.

Отака маленька прогулянка на тему "можемо, якщо хочемо". І що кількість – яка б вона не була – завжди може стати якістю, просто треба знайти шлях. На всіх етапах підключаючи хитрість.

Ганді заповідав боротися, навіть якщо залишишся сам-один. Че Гевара говорив про інші речі. Стрілка між Ганді і Че може коливатися згідно обставин, нам головне "своє робить". І того я, будучи краплею в океані, поїду незабаром на Схід України, і говоритиму з людьми їх мовою, пояснюючи, як то воно в нас насправді, хай навіть один мій голос буде проти ста брехливих медіа. Проснуться вони там – точно переможемо. Хіба ні?..

... Згадалася колядка, почута на Рздво від перебраних гуцульських хлопчиків-царів. Явно родом із кінця 80-тих – початку 90-тих, але така актуальна для нас сьогодні в сенсі мотивації:

За муки й труди

Ми вільні люди

Христос Родився

Славімо