Рубці та іржа: чорнобильський кастинг Слабошпицького

Нещодавно довелося відвідати кастинг фільму "Люксембург" Мирослава Слабошпицького... в зоні відчуження. Не сказати, що візитом за колючий дріт нині когось здивуєш. Чорнобиль зараз – тиха глибинка, де непоказними вахтовими живе кількасот чоловік – суворі полярники смарагдової пустелі і саргасових боліт: МНС-ники, міліція, пожежники, лісники та інші посполиті люди, дописи яких ви не знайдете у своїй фейсбук-стрічці.

Зона "гуде". Тріумфатор Каннського кінофестивалю, найзірковіший український режисер задумав зняти художній фільм про місце, яке стало однією з найбільших травм українського народу у ХХ столітті. На показ цієї, ще не відзнятої, стрічки вже придбали права у низці європейських країн.

Режисер Мирослав Слабошпицький. Фото: hurtom.com

Проект Мирослава Слабошпицького претензійний і яскравий, починаючи від самого кастингу. Зрештою, це – перший кастинг в Чорнобилі. Виглядає сюрреалістично, якщо пам'ятати, що людям тут жити взагалі-то не можна, а до четвертого енергоблоку ЧАЕС іти всього дві години швидкою ходою, ховаючись у темряві від людей і машин.

Щоразу, коли мова заходить про "відродження зони" та "ревіталізацію", студенти архітектурних коледжів завзято малюють футуристичні концепти: канатні дороги, монорельс і панорамні майданчики, закуті у прозоре скло, яскраво-блискуче під сонцем. Та відродження химерніше за будь-які очікування: часом воно відбувається у формі таких нетипових культурних подій.

Акторів знову, як і для стрічки "Плем'я", підбирають непрофесійних. Тих, хто працює в Чорнобилі. Тих, у кого є перепустки за колючий дріт. Та все одно збираються аншлаги.

Мирослав шукає людей з рубленими обличчями, мародерів, яким солоні вітри зони заганяють у глибокі зморшки розтерту іржу балок, попиляних на метал. Шукає закутаних у камуфляж "дубок" лісників з відбитком хронічної синяви на загрубілих лицях. Шукає людей, до яких в гості не водять офіційних туристів чорнобильські гіди. Шукає тих, кого нелегали зустрічають серед мороків прип'ятської ночі за демонтажем батарей.

Кастинг фільму "Люксембург" Мирослава Слабошпицького. Фото автора

Вони знайомляться, вимикають налобники, "стріляють" сигарети, смалять у прохолодне повітря під кокаїновими розсипами багатозоряного неба та світлою плямою Чумацького шляху, міняються тривожними чутками про патрулі і засади та розбігаються – кожен у свій бік.

На кастинг приходили різні люди. Була жіночка-еколог, яка плакала на замовлення, був байкер з хвостиком, який працює пожежником. Були і МНС-ники, робітники та зморені сонними дрьомами напівпокинутого міста техслужбовці. Всякі були.

Ще одного кандидата я зустрів у маршрутці Київ-Чорнобиль. Він був лисий, кричав, що сам з Мелітополя, чіплявся до пасажирів, жлуктив півторашку "Чернігова", плямкав сиром "косичка" і без упину повторював "пацани атвічаю" компанії так само вгашених заробітчан. Він ледь стояв на ногах, коли благав водія зупинити бус, бо приспічило.

Водій сказав, що вже сім років возить на Чорнобиль і за цей час жінки просили зупинити маршрутку до вітру тільки разів п'ять. Сказав, що мелітополець їхав "недостойно" і хай страждає за свою випиту півторашку. Цей чоловік працює на дезактиваційних роботах під четвертим реактором ЧАЕС. Менти на КПП називають таких "смертники". І то недалеке від правди прізвисько. Шкода, на кастингу його не було.

Коли режисери документальних стрічок про зону відчуження акцентують увагу на самопоселенках (західноєвропейські журналісти і кіношники називають їх babushkas), Мирослав Слабошпицький розкопує нутра бомонду соціального дна. Коли більшість стрічок ретроспективна і насичена патетикою катастрофізму, "Люксембург" розкаже про те, чим живе і дихає зона зараз.

Учасниця кастингу. Фото автора

Людей з того боку колючого дроту складно здивувати і вразити стрічкою про Чорнобильщину. У 2015 році відомо вже про п'ятдесят знімальних груп, проведених за колючий дріт тільки нелегальними туристами. Здебільшого - це репортажі або зйомки для документальних фільмів, які готують до тридцятих роковин аварії у квітні наступного року.

Слабошпицький же створює подію, навіть не розпочавши зйомок – просто влаштувавши кастинг, який викликав ажіотаж навіть у публіки, яка звикла до фільмів про себе. Публіку, яка знімалася стільки, що cама допоможе світлотехнікам розставити софіти, коли в гості знову заломляться хлопці з National Geographic. Ба більше, Мирослав зміг зацікавити тих, серед кого нормальною поведінкою є від кіношників ховатися.

Зрештою, він у зоні не сам. В організації кастингу йому серйозно допоміг Олександр Сирота, президент міжнародної організації "Прип'ять.ком" і, мабуть, найвідоміша у світі людина, пов'язана із зоною. Без його участі організація навряд чи була би поставлена грамотно і багато з працівників зони просто б не дізналися про подію.

Ці люди викликають зацікавлення і повагу самих чорнобильців. Навіть незважаючи на сміливий стиль режисера, який аж ніяк не обіцяє пафосного кіно про вибух 26 квітня та всіляко натякає на мороки маргінесу і деградації, які до смаку далеко не всім. Та вміло подані – вони зможуть заворожити і шокувати глядача. Як колись "Плем'я".

Після стрічки Михайла Бєлікова "Распад" 1990 року притомне художнє кіно про Чорнобиль можна перерахувати на пальцях. Тож не тільки кіномани, а й уся зона завмерла в очікуванні на фільм.