Як уникнути гуманітарного дефолту

1357
23 лютого 2017

Професійне культурне середовище в ці дні переживає черговий скандал, пов'язаний з "реформами" за рецептами Мінкульту.

Міністерство, з метою економії коштів, планує ліквідувати академічне навчання, впровадивши у початкових професійних мистецьких закладах "полегшену" програму навчання.

На думку педагогів, батьків та професійної спільноти, це перетворить музичні школи та  школи мистецтв на гуртки самодіяльності. І нової генерації українських художників, музикантів, оперних співаків, танцюристів, акторів та олімпійських чемпіонів з шахів країна в результаті не отримає.

Що це означає?

Що держава, яка має гарантувати всебічний розвиток особисті та дбати про те, щоб обдаровані діти могли розвивати свої таланти, примножуючи репутацію та культурний капітал країни, власноруч знищує базові заклади академічного спрямування.

А талановиті діти, змушені будуть спостерігати, як в процесі децентралізації їх улюблені, але нерентабельні школи мистецтв, з карколомною швидкістю перетворяться на гіперрентабельні лотерейні хаби.

От така культурна політика нині прогресує серед можновладців, міністрів і депутатів.

Навіщо їм розумні діти?! Хіба ж вони за них проголосують, повіривши в дешеве словоблуддя? Для їх електоральної бази потрібне інше підростаюче покоління – одурманене дешевим пивом, цигарками та однорукими бандитами під вивіскою "Державні лотереї".

Що толку – модернізувати школи мистецтв… На них же нічого не заробиш?!

А коли українські генії приєднаються до того нескінченного потоку творчих емігрантів, що тече з України до країн Заходу протягом останніх десятиліть – тоді й будуть пихаті очільники пишатися українськими талантами, й страждати, що ми їх ростили, а гонорари отримує інша країна.

Таким чином, реформа Мінкульту, власне, полягає у ліквідації культури.

Що це, як не тотальна, деструктивна криза гуманітарної галузі, яку розв'язують безпосередньо ті, хто мав би із нею боротися?

Можливо, перейменувати відповідальне відомство на Міністерство ліквідації культури було б чесніше, бо так ніхто б і не покладав на нього зайвих функцій та сподівань. Й воно спокійно продовжувало б займатися закриттям шкіл, розпродажем нерухомості та забудовою ділянок у центральних районах українських міст.

І ця "реформа", на жаль, є не єдиним прикладом сьогоднішньої гуманітарної політики.

В ці дні я і багато моїх колег перетворилися на лобістів. Ціллю нашого лобізму є майбутнє українців, а адресатом зусиль – українська влада.

Мова йде про боротьбу за створення системи, яка уможливила б постійний розвиток нашого суспільства у сенсах культури, освіти, охорони здоров’я, спорту та науки. Тобто, уможливила б те, що у документах ООН зветься human security – людською безпекою.

Слово "безпека" тут не обмежується лише захистом від насильства (хоча він також присутній і, звичайно, вкрай актуальний для України). Це безпека загального розвитку людини, забезпечення її можливості отримати освіту, належні медичні послуги, врешті, реалізувати свій потенціал.

Випереджуючи можливе питання про те, чи може влада демократичної європейської держави – тобто, України – чинити спротив цій безпеці? Спротив власному народу?

Видається, так, цей спротив можливий.

І саме опору гуманітарним потребам українців ми прагнемо не допустити, змушуючи депутатів Верховної Ради ухвалити вкрай важливі поправки до законопроекту про культурний фонд, що незабаром буде розглянутий парламентом у другому читанні.

В нас, згідно із парламентськими правилами, залишився лише день, 23 лютого, на те, щоби внести наші поправки. А потім змусити депутатів дослухатися до суспільства – до митців, науковців, спортсменів, медиків – і ухвалити ці поправки у кінцевій версії закону.

Цей день і справді може стати доленосним. Бо перспектива гуманітарного дефолту України на очах стає все більш реальною.

СТРІМКЕ ПАДІННЯ У ПРІРВУ

Створити протидію гуманітарному занепаду мене кілька років тому змусили два фактори.

Перший – це абсолютне недбальство з боку великих політиків до соціо-культурних потреб власних громадян, до національної спадщини, музеїв, модернізації та створенню культурної та спортивної інфраструктури.

Другий, який щільно пов'язаний з першим – сумна статистика із розповсюдження соціальних хвороб в Україні – на кшталт дитячого та дорослого алкоголізму, куріння та інших залежностей (наприклад, від азартних ігор).

Ще у 2011-му році ми стали лідером серед усіх країн світу за рівнем дитячого алкоголізму (за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я).

У 2014-му зайняли п'яте місце за обсягом спожитого алкоголю і друге місце за кількістю смертей від алкогольних напоїв.

У 2017-му Міжнародне об’єднання із боротьби з туберкульозом та хворобами легень оприлюднило дані про те, що Україна щорічно втрачає більше $3 млрд через куріння населення – оскільки курці стають непрацездатними внаслідок хвороб, спричинених курінням.

Сума втрат майже втричі перевищує доходи держбюджету від тютюнових акцизів, які за 2016 оцінюють на рівні $1,1 млрд. Але найстрашніша цифра – щороку в Україні від споживання тютюну помирає 63 тис. осіб.

Щодо лудоманії – залежності від азартних ігор – точної статистики немає, адже і сам цей сектор сьогодні знаходиться поза законом. Хоча ненадовго – адже, як ми знаємо, нинішня влада прагне легалізувати ігровий бізнес у найкоротший термін.

Та певні висновки можна зробити хоча б з того, як стрімко змінюється ландшафт українських міст тисячами сяючих палаців так званих "лотерей" – а насправді ж хабів електронних азартних розваг.

Лише за перші три квартали минулого року правоохоронці закрили більше 400 таких нелегальних казино.

А скільки їх залишилося? Скільки грошей туди від не надто світлого українського життя відносять підлітки та дорослі громадяни?

Щонайменше 1 мільярд доларів у 2014-15 роках українці витратили на закордонних ігрових сайтах (саме так зараз камуфлюються ці казино) – така цифра звучала на нещодавньому круглому столі у Верховній Раді.

Не дивно, що Україна стрімко втрачає свої позиції в Індексі людського розвитку, який видає ООН. Якщо у 2014-му році ми обіймали 57-у сходинку, то у 2015-му лише 81-у, пропустивши вперед Барбадос, Іран, Тринідад і Тобаго.

ВИХІД Є

Втім, вважати ці проблеми ексклюзивними для України було б невірним. Вони існують всюди, але у цивілізованих країнах їм навчилися протистояти.

Платять за вирішення цих проблем саме ті, хто їх (прямо чи опосередковано) створює.

Наприклад, у Великій Британії вже майже тридцять років існує фонд Good Causes, який направляє кошти з продажу лотерейних квитків на підтримку гуманітарної галузі – тобто, на human security.

За час своєї роботи фонд профінансував проекти, які може запропонувати будь-який громадянин, на 40 мільярдів фунтів.

За ці кошти створювалися мистецькі твори і виставки, оновлювалися музеї, відкривалися спортивні заклади. І навіть проводилася лондонська Олімпіада 2012-го року.

А в Естонії подібний фонд був заснований ще до початку Другої світової війни. Із приходом радянської влади його діяльність було призупинено, але з набуттям незалежності Естонія відновила цю практику.

Сьогодні фонд "Культурний капітал" отримує кошти з податку в 3,5% на прибуток від продажу алкоголю й тютюну і 46% – від азартних ігор.

Ці гроші, як нещодавно розповідав у Києві Раґнар Сіїл, експерт програми ЄС-Східного Партнерства "Культура і креативність", автоматично йдуть на фінансування прогресивних, експериментальних культурних проектів – без того, аби за ці видатки на культуру боролися в уряді чи парламенті (як зазвичай стається у "бюджетну ніч" в Україні).

Тож, зібравши команду експертів, ми створили законопроект про Фонд гуманітарного розвитку, який у грудні 2015-го року був внесений до парламенту.

Цей Фонд, за нашим задумом, мав фінансуватися із платежів соціальної лояльності з продажу алкоголю, тютюну, та з прибутків операторів азартного бізнесу. Саме так, як це робиться у Великій Британії та Естонії. І так, як це могло б, нарешті, цивілізовано робитися в Україні.

Проект передбачав перенаправлення на гуманітарні потреби 10% із прибутків азартного бізнесу і 1% з акцизу на алкоголь і тютюн. Із відсотків, що закладені у нашому законопроекті, гуманітарна сфера мала би щонайменше півтора мільярди гривень на рік. І ці гроші використовувалися б на вирішення тих соціальних проблем, про які йшлося вище.

Та коли в адміністрації президента дізналися про нашу ініціативу, то вирішили її нейтралізувати. Адже зрозуміло, що великий бізнес має кураторів у великих кабінетах. І ділитися надприбутками нікому не хочеться.

Тоді розпочалася спецоперація влади проти культури й проти суспільства – наш законопроект було спочатку заблоковано у парламенті, а потім йому протиставили його химерного двійника – проект №5491 про створення "Українського культурного фонду".

Якщо максимально скоротити опис того, як сплагіатили й покалічили законопроект №3597 про Фонд гуманітарного розвитку України й створили з нього вигідну банковій лобістську підробку під назвою "Культурний фонд", то, у сухому підсумку, сталося наступне:

  1. 1. Лотерейний, а в найближчий час легалізований у спектрі азартний бізнес, а також алкогольний та тютюновий, звільнили від обов’язкових платежів на підтримку гуманітарної сфери.
  1. 2. Із тексту зникли норми щодо фінансування на грантових засадах проектів, пов’язаних зі спортом, освітою та наукою.
  1. 3. Наглядова рада новоствореного культурного фонду буде складатися з провладної більшості.
  1. 4. Управляти коштами за нинішньою редакцією закону має не незалежна організація, а структурний підрозділ Міністерства культури.

Що це фактично означає?

В той час, як законопроект 3597 "Про державний фонд гуманітарного розвитку України" пропонував реальну реформу в гуманітарній галузі, проект 5491 залишає статус-кво.

Міністерство культури продовжуватиме свою архаїчну політику розподілу бюджету, яка не має нічого спільного із практиками культурної політики у Європі – коли уряд не втручається у соціо-культурні процеси, а лише їх регулює та усіляко сприяє саморозвитку.

Та влада, що прийшла на свої посади із проєвропейськими гаслами, виявилася неспроможною їх відстоювати. В’ячеслав Кириленко, Євген Нищук та їхні співробітники мали змогу провести справжні реформи, а не видавати бульбашки симуляцій із візерунками вишиванок. Та цим шансом вони не скористалися.

Авторами фейкового законопроекту 5491 стали провладні депутати – серед яких Ірина Геращенко, Ірина Луценко, Микола Княжицький, Максим Бурбак, Ірина Подоляк та інші.

І 9 лютого цей вкрадений, фальшивий та, врешті, шкідливий проект був ухвалений депутатами Верховної Ради у першому читанні. Аби досягти потрібного результату за закон голосували тричі.

При цьому спікер Андрій Парубій після кількох виступів палких прихильників законопроекту №3597 поставив на голосування і його, але оскільки парламент був до цього проекту не підготовлений, то голосування провалив. Що, впевнена, теж було частиною задуму.

ВИМАГАЄМО МОЖЛИВОГО

Але здаватися наше громадянське суспільство вже не буде ані в питані гуманітарного простору, ані в будь-яких інших. Не можна закривати очі на те, що Україна конче потребує заходів по виправленню гуманітарного дефолту.

Чи мають сьогодні право народні депутати, вступивши в коньюктурний зговір із владою та прикриваючись ввіреним їм народом України мандатом, з-під поли – крадькома – проштовхувати черговий культурний фейк для обслуговування інтересів "замовників".

Адже коли мова йде про створення "провладного культурного офшору", саме так назвав Євген Рибчинський проект закону про культурний фонд, то дискусія з громадянським суспільством виявляється зайвою. Адже гроші люблять тишу.

Тож дамо іще один шанс. Лише врахувавши думку громадян, Верховна Рада зможе відповісти на заклик свого голови, Андрія Парубія, внести необхідні поправки у проект перед другим читанням.

Якщо Комітет з питань культури не зміг почути голоси суспільства перед голосуванням, то хай зробить це зараз. Фейковий культурний закон від АП має змінитися реальною реформою.

Якщо ж обговорення тих вимог, на яких наполягає громадськість, не відбудеться, і відповідні поправки до законопроекту не будуть внесені, це означатиме, що Комітет ВР з питань культури та духовності насправді підтримує й власноруч проводить закриту політику із затвердження спущених зверху законів.

Таким чином, громадськість отримує причини для того, аби вимагати розпущення цього Комітету, який воліє працювати з позицій антикультури та бездуховності.

Склад Комітету має бути змінено, якщо ті, хто зараз є його членами, не розуміють своєї функції перед українським суспільством.

І це, до речі, питання того, чим цей Комітет займався з часу утворення у 2014 році.

Як його робота покращила гуманітарний стан країни?

Якою стала нова культурна політика держави і який влив на неї має громадськість?

А найцікавіше те, що цього напруженого конфлікту із громадянським суспільством влада цілком могла уникнути, якби законопроекти про гуманітарний та культурний фонди просто розглядалися за усіма правилами. Якби громадськість мала змогу впливати на цей процес так, як це передбачено українським законодавством. Передбачено не тільки буквою, а й духом закону.

Звичайно, що влада почула би нищівну критику своєї ініціативи. І, звичайно, мала б цю критику врахувати. Та перспективи важкого діалогу нажахали ляльководів з Банкової настільки, що вони перевели весь процес обговорення та ухвалення закону у формат залаштункового шахермахерства. Як заведено у новітній українській історії.

Так, ми потребуємо не косметичного ремонту, а реального розвитку культури, й разом із розвитком освіти, науки та спорту.

І вже точно не за рахунок звільнення від соціальних обов’язків тих видів бізнесу, які прямо несуть відповідальність за стан наших співгромадян: алкогольних, тютюнових компаній та операторів грального бізнесу, що зараз готуються розправити крила напередодні легалізації.

Зберегти їхні надприбутки та направити їх у кишені політичних покровителів –  означає ігнорувати той урок, який ми мали засвоїти три роки тому.

В нас залишився лише один день – 23 лютого – на те, аби змінити законопроект 5491 так, щоби він все-таки приніс суспільству користь, а не чергове розчарування.

Я закликаю всіх доєднатися до того, аби чинити тиск на народних депутатів у профільному Комітеті ВР та керівництво парламенту. Пишіть їм на сторінках соцмереж, дзвонить у приймальні, робить все, аби донести свою позицію.

Ці люди підзвітні кожному українцю, а не володарям лотерей чи казино, алкогольних чи тютюнових заводів.

Жадібність веде до бідності. Бідність веде до знищення суспільства зсередини. Ті, хто потрапив у свої владні кабінети на крові загиблих на Майдані, мали б це розуміти.

Наталія Заболотна, президент Art Ukraine Foundation

powered by lun.ua