Як COVID-19 може сприяти українському культурному Ренесансу

1762
16 березня 2020

Як належить справжній кризі, пришестя коронавірусу змушує нас звернути увагу на ті наші звички та проблеми, що ми тривалий час намагалися приховувати від самих себе й оточуючих.

Українське суспільство звикло з легким серцем ставитися до диктату власних забобонів та ірраціональних фантазій.

Звикло гребувати елементарними правилами гігієни.

Звикло давати вихід миттєвому виплеску агресії замість того, щоби докласти трохи більше зусиль і знаходити конструктивний компромісний вихід з будь-яких конфліктів – від побутових до політичних.

Шокуючі кадри з Нових Санжар та інших славетних населених пунктів, охоплених острахом перед невидимим монстром на ім'я COVID-19, змусили багатьох говорити про відродження Середньовіччя на начебто цивілізованих українських землях.

Втім, правда полягає в тому, що Середньовіччя багато років латентно визрівало в наших головах і серцях. А в потрібний момент його деструктивні тенденції були використані вмілими маніпуляторами.

Незважаючи на те, що побиття камінням невинного автобуса ми (будемо сподіватися!) вже зуміли пережити і відрефлексувати, глибинна проблема середньовічного сприйняття реальності залишається для нас актуальною.

І ця проблема за суттю своєю є проблемою культури.

Саме так. Криза, що розгорнулася навколо COVID-19, є в першу чергу свідченням системної кризи культури – як середовища, в якому існує і розвивається суспільство.

І тому стан культурних інститутів можна вважати найкращим індикатором того, наскільки наше суспільство готове подолати вірусну кризу і вийти з неї на новий щабель свого розвитку.

Аналогії дотепників, які порівнюють пандемію коронавірусу з чумою та "іспанкою", вельми точні в одному аспекті: кожного разу в результаті таких катастроф людство, яке перенесло панічний страх перед хворобою і біль втрат, було змушене перетворювати світ на краще і зміцнювати фундамент свого майбутнього.

Саме цим ми маємо зайнятися і сьогодні, розпочавши процес перетворення, а може й нового Ренесансу української культури.

Крок 1. Адаптуватися до цифрової реальності

Зовнішній світ стає все більш агресивним і некомфортним – бо коронавірусна криза відбувається на тлі кризи кліматичної, що загрожує докорінно змінити засади життя всієї планети.

З останніх сил спробуємо залишатися оптимістами і збережемо віру в те, що наша цивілізація зможе знайти рішення цих колосальних викликів.

Однак абсолютно точно немає більше сенсу закривати очі на той факт, що значна частина нашого життя вже відбувається не у фізичному вимірі, а у віртуальному – і цей тренд буде значно посилений нинішньою необхідністю скоротити пересування й особисті зустрічі.

В тому числі, і зустрічі з прекрасним – тобто, з мистецтвом.

Діджиталізація культурної спадщини і трансформація того культурного досвіду, який можуть дати музеї, театральні та концертні зали, бібліотеки – завдання, над якими передові країни та інституції працюють вже десятиліттями.

Україна ж, незважаючи на видатні досягнення окремих компаній в освоєнні технологічних можливостей сучасності, в культурному плані ще цурається IT.

Саме тому наша держава фактично відсутня у проекті Google Arts and Culture – у порівнянні хоча б із колекцією одного єдиного нью-йоркського Museum of Modern Art.

Для мене шоком була реакція вже колишнього міністра культури Володимира Бородянського на мою пропозицію створити державну програму з оцифровування музейних фондів України "Культура в смартфоні", аби зробити національне культурне надбання доступним для школярів та науковців, кожного власника смартфону в Україні та світі.

"Мені не цікаво", – відповів на це чиновник.

Замість того, щоби спробувати опанувати сучасність, Мінкульт пролобіював програму вартістю в півмільярда гривень (!) на подорожі школярів залізницею по Україні з метою пізнання культури і традицій кожної області.

Важко дорікнути творців цієї програми відсутністю почуття гумору – адже поєднання слів "мобільність" і "Укрзалізниця" в одному реченні може викликати лише співчутливу посмішку.

Втім, сьогодні життя перекреслило ці дотепні плани: якщо навіть у звичайний час відповідальні батьки намагаються максимально захистити своїх дітей від подорожей українськими поїздами, то у часи пандемії про такі авантюри взагалі не може бути й мови.

Але саме зараз, поки всі сидять по домівках, культурні інституції могли б втілити програму повного оцифровування української спадщини, зібраної у музеях.

Без культури повноцінна держава неможлива – а значить, "Державу в смартфоні" повинна обов'язково доповнити "Культура в смартфоні".

Крок 2. Трансформувати культурні простори

Культурний досвід буде все глибше переміщуватися у віртуальний вимір, але це зовсім не означає, що ми повинні розлучитися із традиційними фізичними оселями культури.

Навпаки, заради майбутнього ми повинні накласти мораторій на ліквідацію культурно-освітніх закладів.

Повинні зупинити загальнодержавний тренд знищення об'єктів соціокультурної інфраструктури – бібліотек, мистецьких шкіл, сільських клубів – з грифом "нерентабельно", що охопив Україну в останні роки.

І в той же час маємо надавати усі можливі пільгові прерогативи та стимули для інвестицій тим бізнесам, що є носіями культурного й освітнього контенту: приватним школам мистецтв, галереям та музеям.

Вбивати на державному рівні, навіть прикриваючись законодавством про децентралізацію, будь-які осередки культури, що зберігають нашу колективну пам'ять, – злочин.

Але злочином можна вважати й те, в якому стані утримуються українські музеї та інші публічні інституції – від центру столиці до невеликих селищ.

Вони віддані на розсуд (а часто – на поталу) керівникам місцевих громад. А ті, не маючи жодних законодавчих зобов’язань, радше приймуть рішення на користь їхньої ліквідації із швидкими грошима від приватизації та реалізації культурних об’єктів в центрі населених пунктів, аніж на користь модернізації – з її "довгими" дивідендами у вигляді примноження якості людського капіталу.

Культурний ренесанс – це сьогодні нагальність для нашої країни.

Це інвестиція в довгу, задля того, аби українська культура довела, що саме вона є драйвером економіки.

Що саме вона здатна посприяти прогнозованому світовими економічними аналітиками зростанню ВВП від креативних індустрій, простимулювати прибуток від туризму та заохотити 20-мільйонну українську діаспору хоча б раз у житті здійснити культурне паломництво країною пращурів.

Дорогого вартують і репутаційні дивіденди: відчуття співпричетності до величної культури та історії – це найкращі ліки від сепаратизму та бажання шукати цивілізованості в інших світах.

Екстраполюючи на вірусне сьогодення, думаємо не лише про відсутність модернізованих культурних просторів, а й про відсутність елементарних цивілізованих зручностей: туалетів, можливості помити руки теплою водою з милом, вимушене (через байдужість, а не лише бідність) ігнорування елементарних санітарних норм.

Все це, звичайно, не призвело до появи коронавірусу, але явно сприятиме його поширенню.

А головне: тримає нашу публічну культуру в стійлі занедбаної архаїчності, до якого не хочуть наближатися ані українці, ані гості нашої країни.

Ми зобов'язані не лише забезпечити простори культури всім необхідним, щоб вони відповідали нормальним цивілізованим нормам, а й переосмислити їхню роль у сьогоднішньому світі.

Закривати на карантин українські музеї наразі не має практичного сенсу – оскільки в жодному з них, на жаль, просто не буває більше 200 відвідувачів водночас.

Музеї не встигають за новими вимогами до облаштування культурного простору – в якому, незважаючи на всі комп'ютери і смартфони, люди все одно збираються для того, щоб провести разом час, пізнаючи світ і своє місце в ньому.

Звичайно, ми поки не можемо дозволити собі гігантських культурно-історичних інсталяцій, на зразок паризького Музею на набережній Бранлі – що був створений за допомогою видатних політиків, інтелектуалів та сотень мільйонів євро з французького бюджету.

Однак величезні витрати зовсім не є запорукою відповідності культурних інститутів вимогам часу.

Наприклад, у нідерландському Гронінгені наприкінці минулого року відкрився десятиповерховий комплекс Forum – що виглядає як новенький універмаг, однак насправді є бібліотекою з розширеним публічним простором.

Тут практично нічого не можна купити – але можна ознайомитися зі спадщиною цивілізації людства, пройтися виставковими залами, зайти до музею коміксів, на кіносеанс або на лекцію.

 Музей на набережній Бранлі у Парижі. Фото quaibranly/twitter.com
 У одному із залів десятиповерхового комплексу Forum. Фото Oliver Balch/theguardian

У стислі терміни цей мультимедійний (здебільшого) комплекс став місцем тяжіння для найважливішої і найбільш вдячної аудиторії – дітей, які відриваються від самотності смартфонів і стають частиною суспільства.

Такого ефекту повинні прагнути і ми, коли займатимемося реновацією існуючих українських культурних просторів та будівництвом нових.

Необхідність самоізоляції через коронавірус в будь-якому випадку завершиться – і ми знов відчуємо потребу в людському теплі та передачі культурного досвіду поколінь.

Як тут не згадати недобудований за часів вже п’яти президентів Мистецький Арсенал.

Якщо в стислі терміни взятися за реалізацію цього проекту, то він міг би стати чудовим подарунком усім нам і нашій доволі дорослій країні з нагоди 30-річчя Незалежності вже в наступному році – стати першим видатним досягненням України в сфері культурного будівництва, резонансним у всьому світі.

А ще варто було би прокласти дороги до десятка знакових історичних та культурних об’єктів країни – замків, палаців, будиночків, хоча б фрагментарно відреставрувавши та музеєфікувавши їх.

Нові цивілізовані туристичні маршрути простимулюють і внутрішній туризм, і розвиток громад, і, можливо, шкільні екскурсійні мандри країною.

Крок 3. Створити візію країни і систему цінностей

До 2030 року ООН поставила перед усіма державами планети мету перейти на принципи сталого розвитку – і завдяки цьому подолати бідність, нерівність і відставання країн за цілою низкою ключових показників.

Принципи сталого розвитку – принципи в першу чергу етичні. А там, де йдеться про етичні цінності, йдеться про культуру.

Це завдання державної ваги, що стоїть і перед Україною – нагадаю, державою-засновницею ООН.

Для того, щоб допомогти нашій країні його вирішити, міжнародний економічно-гуманітарний форум Ukrainian ID цього року повністю присвятить свою роботу створенню стратегії сталого розвитку України.

Однак важливо не обмежуватися створенням одного документа – найголовніше, щоби ці етичні принципи були зрозумілі та схвалені суспільством, а потім втілювалися ним самим у життя.

На жаль, навіть економісти-реформатори зазначають, що поняття sustainability поки ще залишається забавкою багатих країн, які нібито можуть її собі дозволити, маючи вільні трильйони доларів.

Але це велика помилка: думати, ніби спочатку можна всіх нагодувати, а вже потім дбати про екологію, культуру та освіту.

Такий алгоритм не працює – адже ментально нездорове суспільство не може бути здоровим економічно.

Як казав Бісмарк, хто економить на школах, розорюється на тюрмах.

І тому саме сьогодні час збагнути, що для держави набагато ефективніше інвестувати в модернізацію гуманітарної сфери, аніж завтра витрачати чергові мільярди на кайданки, диспансери, сиротинці та лікування соціальних хвороб.

Найголовніші питання, що ми маємо задати собі, потребують культурного вирішення.

Чого ми прагнемо від свого майбутнього?

Якою хочемо бачити нашу країну через 5, 10 чи 15 років – незалежно від прізвища обраного нами державного менеджера?

Чи хочемо ми позбутися такого ганебного явища, як дитячі будинки, кількість котрих в Україні становить європейські рекорди?

Адже саме засобами культурного діалогу ми можемо впливати на тих батьків, що за слабкістю душі сьогодні залишають своїх дітей на поталу тяжкій долі.

Чи хочемо ми позбутися найвищого рівня ракових захворювань? Яким чином ми зможемо цього досягти?

Подальшим отруєнням рік, ґрунтів та повітря? Чи все ж таки гуманізацією економіки на користь головного бенефіціара – власного суспільства?

Чи й надалі ми закриватимемо очі на постійну прогресію кількості нарко-, алко- та тютюнозалежних підлітків? На поширення ВІЛ-епідемії?

Чи будемо боротися за інформаційну безпеку нашої країни не погрозами обмеження свобод власних громадян, а дієвим, ідейним протистоянням агресору?

Чи станемо виробляти культурний контент, що буде доносити глибинні цінності крізь часи та кордони?

Можливо, варто не лише концентрувати мега-електорат навколо "Битви екстрасенсів", а й спробувати інвестувати кошти та мізки в створення ціннісного культурного продукту, що мав би таку ж велику аудиторію?

І тут ми знову повертаємося до цілющої ролі нинішньої кризи.

Звичайно, вона лякає і значно ускладнює наше, і без того нелегке, існування.

Але саме зараз ми можемо навчитися таким найважливішим категоріям, як повага до особистості іншого, опора на знання, прагнення до прогресу замість затишного кульгання в звичній буденності.

А значить, навчитися культурі – яка і перетворить наше нове Середньовіччя на Нове Відродження.

Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Küsten-Pixel Fotografie/flickr.com

Вас також може зацікавити:

Кабмін призначив в. о. міністра культури

Навіщо культурі історії успіху

Культурна політика: по той бік фейків

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua