Так за що ж ми воюємо?

2909
11 травня 2017

В останні два-три роки від наших можновладців, культурних очільників та нардепів усіх кольорів ми дуже часто чуємо фразу Вінстона Черчилля, якою він відповів на пропозицію скоротити бюджетні видатки на культуру та освіту в розпал Другої світової війни – "Так за що ж ми тоді, власне, воюємо?"

Сьогоднішні українські можновладці люблять повторювати це питання знаменитого британського прем’єра під телевізійними софітами, намагаючись виглядати такими собі черчиллями місцевого масштабу.

Але виходить у них досить погано. Бо після Другої світової Британія впродовж кількох десятиліть стала світовим культурним лідером та однією з найбільш економічно потужних держав планети. А от Україна впевнено демонструє рух у протилежний бік. І мова не лише про ту війну, що почалася у 2014-му – справжня війна розгорілася набагато раніше.

Друга світова, в якій Україну з двох боків нищили дві найстрашніші тоталітарні імперії ХХ століття, вбила 8,5 мільйонів наших громадян. Але за часи української незалежності – за ці 26 років – наше населення скоротилося вже на 10 мільйонів. І цей трагічний процес розгорнувся не після військової агресії Росії, він триває з 1992-го. То де ж ішла і йде ця війна? І хто оголосив її українцям?

Проект будівництва на вулиці Бульварно-Кудрявській, на колишній території Сінного ринку

Війна йде прямо на вулицях наших міст і сіл. І ведуть її проти українців наші ж співвітчизники.  

Наш ворог намагається побороти український народ різними засобами. Він як ніхто розуміється на військових стратегіях. Він як ніхто інший розуміє, що країна без культури – це лише територія, а територію легко загарбати.

Тож ми вже програємо одержимому ворогу. Його головний інструмент: жадібні, байдужі й корумповані українські чиновники, які добровільно стають виконавцями хижого плану – свідомо чи несвідомо. Щоденно, із року в рік, через нехлюйство і корумпованість чиновників, а також власну відстороненість, ми втрачаємо шанс на перемогу в цій давній гібридній війні.

На мирній території ми втрачаємо важливі історичні пазли не завдяки гарячій зброї ворога, а завдяки холоднокровній байдужості влади й небажанню бачити скарб у культурному потенціалі власної країни.

Ми втрачаємо дітей, цілі покоління наших людей – лише тому, що комусь невигідно інвестувати в культуру й освіту, у всебічний розвиток дітлахів, а значить, у майбутнє.

А декому вигідно маніпулювати неосвіченою електоральною масою, роками вирощеною для примноження надприбутків шкідливих індустрій – споживання дешевого пива, цигарок та усіляких "лохотронів". Наших можновладців аж ніяк не лякають рейтинги власної держави серед європейських країн: першість по дитячому алкоголізму, приросту наркоманії, ВІЛ-інфікованих та інші страшні цифри.

Показовою на цьому фоні виглядає боротьба Міністерства культури із самою культурою. Однією рукою воно намагається нищити тисячі бібліотек, ампутувати позашкільну мистецьку освіту, музеї та заповідники. Іншою – скорочувати буферні зони навколо пам’яток ЮНЕСКО, дозволяти розорювати заповідні землі, кришувати чорних археологів та роздавати дозволи на забудову в охоронних зонах. І все це безкарно!

Наприклад, зараз запеклі бої точаться у самому центр Києва, біля Львівської площі, на місці Сінного ринку – де замість знищеної історичної будівлі мають з’явитися півтора десятка багатоквартирних будинків.

Чи це можна назвати війною? Беззаперечно – бо на наших очах вбивають нашу історію. Адже шанси на те, що вишукані будиночки XIX-XX століть, які зосереджені в цьому місці Києва і створюють його культурно насичений ландшафт, витримають сусідство із цим архітектурним ґвалтуванням, є надто низькими.

Наталія Заболотна, громадський діяч, президент ГО Art Ukraine Foundation, спеціально для УП,Культура

powered by lun.ua