"Хлопчики, я до кущів зайду, а ви стрільніть". Баба Марія

8751
8 червня 2017

Зайцеве, Майорськ, Жованка, Микитівка, Бахмутка…

Можу закластися, що до війни мало хто з вас знав, де це, мало хто чув про ці містечка. А тепер ми вчимо географію країни за брифінгами представників штабу АТО. А дехто за GPS-навігатором.

На узбіччя не виїжджати. Вимкнути фари. Зменшити швидкість. Відео-реєстратор вимкнути. Фото і відео-зйомка заборонені. Приготувати документи.

Зайцеве, Майорськ, Жованка, Микитівка, Бахмутка…

Це взагалі-то Горлівка, її околиці. Горлівка нам непідконтрольна. Ось той найбільший терикон, що за кілометр від КПВВ, вже не наш. Найвища точка, домінуюча висота…

Тому Жованки вже майже немає, тому Бахмутка – селище, в якому найбільше загиблих серед цивільних.

– Скільки вам років?

– 78.

– І як ви кожного дня ту воду носите на п’ятий поверх?

– А що робити? Все таскаю, що треба. Дід, як дитина. І мию його, а іноді і годую з ложки…

Баба Марія починає плакати.

ЇЇ квартира на п’ятому поверсі п’ятиповерхівки, що стоїть просто на КПВВ. Світла та води вже багато місяців немає, тепла взимку теж не було.

Квартира баби Марії на п’ятому поверсі п’ятиповерхівки, що стоїть просто на КПВВ

Дах будинку побитий весь, то ж зі стелі з осені до літа тече постійно, але це нічого, каже баба Марія, бо ж тоді можна поставити миски та набирати воду, аби помитися – менше води носити руками на п’ятий поверх.

Їй телефонували минулого тижня, запрошували працювати на зборі врожаю суниці. Попри вік, ще два роки тому вона хапалася за будь-яку роботу, бо пенсія – мінімалка і її ніколи не вистачало.

Напередодні війни купила пральну машину-автомат. Так і не встигла в ній випрати бодай кофтинку. За це їй дуже прикро, бо ж важкою працею заробила на цю машину, аби полегшити собі життя.

Та за останні два роки дуже здала баба Марія. Показує ноги – від нервувань відкрилися рани, на ліки грошей немає:

– Знаєш, дитинко, мажу чим знайду: ось олію настояла на чистотілі. То було волонтери якусь мазь привезли – було краще, ніж олія, менше свербіти стало…

Діду ліки потрібні. Ну, теж волонтери допомагають, а то й сама купую пігулки, як пенсію отримаю.

У діда Віктора ще до війни щось сталося з головою. Лікарі сказали вікове. В діда змішалися часи, дійсність й вигадка, майже зовсім відмовила короткострокова пам’ять. З війною все погіршилося, але він завжди у гуморі. Запропонував самогону нам налити.

Давай, налий, – сумно всміхається баба Марія. – Де ж ти той самогон візьмеш, в нас його сто років, як не було!

Дід не здається – всміхається та обіцяє щось показати.

– Пішла на КПВВ й кажу їм: "Хлопчики, я до кущів зайду, а ви стрільніть. Одна куля, хлопці, ніхто й не взнає" Вони мене прогнали. А я вийшла на балкон, подивилася: а якщо не вб'юся та буду лежача..?

А ну, дитинко, подивись, оці пігулки як йому давати? Казали, що 2 штуки на тиждень… Та то ж ніби замало? А я не прочитаю вже ту інструкцію…

– Та ні, все правильно, це сечогінне, частіше не можна. 

Лікарні в Майорську нема. Місцевим допомагають військові медики – відомий Хотабич з командою.

"Карітас" привозив набір з продуктами та миючими засобами від проекту "Папа для України".

Баба Марія вдячна, та просить ще ліків діду, та мазь для ніг собі. Ми обіцяємо включити їх з дідом у списки потребуючих медичної допомоги.

Хоча вікна й пробиті, але в квартирі майже нема чим дихати від плісняви та вологих речей, які баба Марія тільки зараз, як дощі минуть, збирається сушити у дворі.  

Хоча вікна й пробиті, але в квартирі майже нема чим дихати від плісняви та вологих речей, які баба Марія тільки зараз, як дощі минуть, збирається сушити у дворі

Вже на вулиці показує згарище:

– Оце тут сараї були. В мене хороший був сарай. А тепер розбомбили, то нема де зберігати консервацію на зиму, овочі. Син каже, новий збудуємо. Та що його будувати, як знову розбомблять…

Старший син Марії помер ще 10 років тому. А молодший живе у Бахмуті з дружиною, дочкою та онуками в маленькій квартирі.

– Де нам з дідом там місце? – зітхає стара. Мені старший син постійно сниться. Кажу йому: "Забери мене, сину, до себе, бо вже не можу так жити", а потім думаю собі – а дід на кого залишиться..?

Обіймаю Марію Денисівну, вона починає плакати.

– Ну, біжи вже, дитинко, твої вже їхати збираються. Не забудьте про ліки, якщо можливість буде.

Вона, мабуть, була дуже красивою в молодості, думаю, дивлячись на неї з вікна автівки.

Ірина Перкова, "Карітас Маріуполь", спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua