Географія любові

3456
24 липня 2017

Україна ще так мало знає сама себе. А між тим, у кожному регіоні можна знайти свої відкриття. І фестивалі, котрі щороку з’являються у різних куточках, допомагають прокласти карту, приїхати кудись, де ти ще не був. От, наприклад, 18-19 серпня в Ізюмі (Харківська область) – другий всеукраїнський фестиваль "Дорога на Схід".

Хто й що там буде – можна почитати за лінкома сьогодні його ініціатор і організатор Сергій Жадан – спеціально для УП.Культура – розповідає про географію любові. Білі плями. Карти історії.

Зі шкільних років не люблю історичні карти. Добре пам’ятаю це печальне відчуття – коли шукаєш там бодай щось, пов’язане з місцем, де народився, й не знаходиш нічого, крім білих плям.

І добре, коли б ішлося лише про карти радянські – для радянських істориків історія в принципі починалася зі Смольного, і наш український Схід для них існував виключно в контексті історії РСДРП.

Але з картами західними не краще! Скільки разів доводилось натрапляти в історичних музеях Європи на давні зображення континенту й учергове не мати за що зачепитися оком на північ від Криму та Чорного моря.

Відразу ж виникало враження, що ти народився на земельному майданчику, який неправильно приватизували, через що він навіки зник із усіх можливих реєстрів і переписів. Відчуття не дуже комфортне, слід сказати.

До того ж цілком не відповідає тому, з чим ти виростав і жив. Адже ти не жив у білій плямі – ти жив серед живих і мертвих, серед їхніх історій, серед їхньої історії.

Але ось це постійне трактування українського Сходу, як несподіваної порожнини на дбайливо заповненій Господом шахівниці, чесно кажучи, щоразу напружує.

І вже бог із ними, з сусідами. Північні в переважній своїй більшості справді вірять, що це саме вони нас усіх вигадали, західні про нас узагалі нічого не знають, крім того, що ми, скоріш за все, росіяни, просто чомусь цього не визнаємо. Але постійно чути від братів-українців стандартний стереотипний набір уявлень про схід своєї країни – куди невтішніше.

Ну справді, що зазвичай говорять про Схід, якщо відкинути політику? Промисловість, совок. Але це вже політика. Ну або мертва промисловість. Але це теж, здається, політика. Біла пляма, кажучи коротко. Територія, не означена на карті. Дике поле.

І ось ти живеш ціле життя з розумінням того, що весь твій світ, все, що ти так любиш і що є для тебе таким важливим, для когось є виключно територією мертвої промисловості. І сказати з цього приводу хочеться, скажімо, таке:

Все своє життя я прожив на Сході. Не від’їжджаючи від кордону далі, аніж на 50 км. Себто, кордон для мене особисто ніколи не був абстракцією – він був цілком конкретною реальністю, що починалась зовсім поруч, окреслюючи наш обрій і відділяючи його від чогось зовсім іншого.

Я звик до того, що Лівий берег є територією чудес і загадок, прихованих слідів і невідчитаних свідчень. Але звик і до того, що далеко не всіма ці свідчення та сліди пізнаються й відчитуються.

Очевидно мені особисто завжди щастило на людей, які хотіли й уміли відчитувати й пізнавати. Таких людей на Сході справді багато й вони пояснять вам, що говорити про цю територію можна й варто з любов’ю та увагою, оскільки тут більш ніж достатньо місць, здатних викликати увагу та любов.

Історія тут, можливо, справді не така зрима й присутня, як на Заході. Проте, маючи добре серце й уважне око, ти розрізняєш її сліди в довколишніх ландшафтах, відчуваєш її присутність в усіх цих давніх могилах та похованнях, в усіх цих кам’яних бабах та рештках історичних шляхів, що кимось дбайливо протоптувались серед усієї цієї нібито порожнечі.

Ріки й мости, міста й старі укріплення, узвишшя й долини – історія нашого Сходу нагадує книгу, яку не читають лише тому, що вона традиційно стоїть на дальній полиці. Проте варто її таки дістати й почати читати, як відчуваєш, чого саме ти себе позбавляв, і як мало ти знаєш про близьке та очевидне.

Постійно це чую від багатьох друзів-істориків – тих, хто роками копає по всій Слобожанщині – в лісах та полях, над річищами і при озерах. Ось вони дійсно можуть щось додати про суб’єктивність історичних карт та примарність історії як такої, в якості доказів розповідаючи про розкопані ними городища та поселення.

До чого я веду? Ми, східняки, живемо з нашою історією, живемо з нашими краєвидами. З нашими ріками і деревами. Для нас це все сповнене сенсу й відлуння, ми чуємо ці голоси й радо ними ділимося. Було б у співрозмовника бажання слухати й розуміти.

Схід України проступає на картах як певна туманність, наповнена голосами та свідченнями. Проте аж ніяк не як біла пляма. Біла пляма – це щось холодне й однорідне. Лівий берег натомість – це життя й сонце.

Можете приїхати й самі переконатися. Скажімо, в серпні до нас на фестиваль, який ми робимо на Ізюмщині. Якщо ви тут ніколи не були, дуже раджу знайти пару днів і на власні очі побачити місце, де закінчується Слобожанщина й починається, власне, Донбас. Певен, що ви багато чого для себе зрозумієте – і в своїй країні і в собі самому.  

Сергій Жадан, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua