Як Харків стає містом, яке дійсно належить усім

4300
21 жовтня 2017

Ми з чоловіком їдемо до Історичного музею, на площі перед яким має відбутися наша акція на честь Міжнародного дня камінг-ауту, "Харків для всіх".

Там його гурт, Alcohol Ukulele, гратиме разом із ЛГБТ-хором Dorothie’s friends.

Такі наші традиційні сімейні цінності – підтримувати чергові кампанії одне одного.

Мені дзвонить приятелька-журналістка: "Вань, уже знаєш, що надійшло повідомлення про нібито замінування і вся площа очеплена кордоном Нацгвардії і поліції? Не пускають нікого".

Вся площа була очеплена кордоном Нацгвардії і поліції

Дозволяю собі секунду слабкості й після очевидного "твою ж мать" думаю: "Господи, дякую, зараз усе відмінимо, і всі будуть цілі".

Моя власна безпека – питання іронічне ще з осені 2013, як у багатьох.

Але є люди, яких я гукаю, і за яких, відповідно, боюся.

Тому цілих три хвилини я думаю "Слава богу".

Паркуємось, і коротка розслабленість змінюється гіперактивністю. Площа справді очеплена нацгвардійцями і поліцією в два ряди, патрулювання посилене, стоїть важка техніка (кілька машин із КУНГами).

Ми розкидані з різних сторін площі, маленькими купками, у мене розривається телефон від дзвінків журналістів і потенційних учасників: "Де збираємось? Як попасти? Куди переносимо? Який план?"

А мені треба знайти Аню Шаригіну, ключову організаторку, і разом зрозуміти, який тепер план.

Анна Шаригіна, ключова організаторка акції "Харків для всіх"

Поліція чи то просить, чи то дає команду – зібрати всіх в одному місці: "Організований прохід через кордон, пропустимо лише один раз, тільки ваших учасників". Відкритість vs безпека.

Веду людей до місця збору. Пропускають, зрештою, групками, а згодом як повезе – когось без питань, за кимось доводиться виходити. Контроль ніби надійний, та логіка пропуску не до кінця зрозуміла.

Згодом побачу над натовпом на підвищенні двох уже відомих нам агресорів.

На заувагу моїх коліжанок поліція зреагує, "бійці" щезнуть.

Лишиться один "азовець", який з помітною нудьгою транслюватиме акцію в "перископ", наводячи камеру на мого чоловіка: "Щас я вам покажу, как п**ры пляшут".

Підбираю ще кількох напівзнайомих учасників, заходжу всередину очеплення, під скляну стіну Історичного музею.

Всередині тепло і дивно.

У той вечір відчуваю тільки "тепло", а на ранок придавлює важким почуттям гетто.

Десь сто п’ятдесят участників і участниць, десятки три журналістів і журналісток, та понад дві сотні поліцейських. Кордон. Очеплення. Камінг-аут.

Всередині очеплення, під скляною стіною Історичного музею

"Це вияв безперечної довіри"

Ранкові рефлексії важкі.

"Для мене камінг-аут – це вияв безумовної довіри до оточуючих людей і вираз потреби у фізичній та емоційній безпеці для ЛГБТ-спільноти", – ділиться наступного дня Василь Маліков, викладач ХПІ. Свій камінг-аут Вася зробив ще десять років тому.

Я знаю: ми зробили щось дуже важливе. Ми почали прибирати соціальні кордони і дали можливість різним людям побачити й відчути одне одного.

Дали гетеросексуальним та цисгендерним людям можливість публічно сказати людям з іншими орієнтаціями та самоідентифікаціями: "Ей, ми поруч! Ви не сам на сам зі своєю боротьбою за права. Нам так само болить і наше з вами місто – воно для всіх".

"Почуття підтримки літало в повітрі. Найтепліше й прекрасніше було те, скільки сімей, пар, мислячих людей було там. Підтримка відчувалась надзвичайна, і радість переповнювала", – напише мені наступного дня Надя Чернигіна, одна зі співорганізаторок акції.

Ми зібрали на акції сотні дві притомних людей, Київ-Прайд, каже Аня Шаригіна, починався з меншої кількості, харківський Майдан у певні дні бував меншим.

Ми зібрали на акції сотні дві притомних людей, Київ-Прайд починався з меншої кількості

Ми зробили купу приємних відкриттів – нас підтримало так багато людей, від яких ми цього не чекали. Тут і жінка з дитиною в слінгу, і відомі хакрівські інтелектуалки, колишні фронтовики і релігійні люди, і навіть ті, кого я б радше зарахувала до "правих".

Ми переконалися в адекватності десятків друзів, з якими пройшли Революцію, проходимо війну, робимо культурні та соціальні проекти, які допомагають Україні відкривати Україну. Ми обіймалися і були одне одному раді, нам снилися яскраві теплі сни. "Був дух КиївПрайду", – говорить Надя.

Водночас складно позбутися відчуття внутрішнього оксюморону, вимушеного протиріччя.

Ми говоримо про можливість відкрито говорити про те, ким ти є і кого ти любиш, – і ми робимо це знову за закритими дверима, хоч і на площі. За подвійним поліцейським кордоном.

Ми хочемо спонукати людей зробити крок – наважитись говорити про себе вільно.

Для цього до акції записуємо кілька роликів, у яких різні люди розповідають про те, чому їм важливо було зробити свій камінг-аут і повторювати.

Та ми все ще не впевнені у безпеці. У тому, що навіть за наявності поліцейських автобусів, люди, які зроблять сьогодні свій камінг-аут, безпечно дістануться дому.

Проводжаючи учасників акції, Аня трохи нервово жартує: "Розходьтеся, демонструючи власну гетеросексуальність". Це лише нервовий жарт, але я розумію, чому і згадують його потім також – трохи нервово.

Ми весь час балансуємо між безпекою і свободою, легкістю, правдою.

"Ми сідали в ці автобуси під спалахами фотоапаратів і світлом камер, і я впіймала себе на тому, що нахилила голову, – зізнається мені потім Настя.

Не тому, що мені соромно за те, що я тут була, а тому зі сторони це виглядає так, ніби ми щось натворили".

"Дєткі в клєткє?" – питаю я.

"Угу", – киває вона.

Ми весь час балансуємо між безпекою і свободою, легкістю, правдою

Утім, Надя говорить інше: ти так сильно не переживай, з КиївПрайдом теж так було – спочатку розбиті голови, потім суворе очеплення, а останнього року вже й очеплення не таким міцним кільцем, і "рейтери" вже не такі сміливі.

Говорить – дивись, ті люди, за очепленням, вони відчули, що безкарність уже не пройде.

"Вони з чимось незгодні? –запитує. – А ми теж незгодні! Нас багато і буде більше, бо люди не боятимуться говорити.

Я дивилася в очі людей "за периметром" – і мені не було страшно. Не тільки тому, що поліція була поруч, а тому, що була ця підтримка дуже різних людей".

Я дивлюся на неї — і не можу не посміхатися.

Та, продовжують булькати мої рефлексії, ми робимо цю акцію, в тому числі, задля того, щоб створити хвилю обговорення в медіа – та ранковий гугл приносить переважно заголовки "ЛГБТ-акцію замінували", "В Харкові замінували", "Замінували…"

Музикантів чути погано – ми не наважуємося принести на акцію звукопідсилення. Бо досвід минулого разу вчив нас, що можливо ми навіть не встигнемо розпакуватись.

Тут, певно, варто зробити флешбек.

"Слава нації!"

17 травня 2017 року було другим моїм соціально найстрашнішим днем життя в Харкові.

Першим – 1 березня 2014, коли штурмували обладміністрацію, в якій тоді сиділа коордрада Євромайдану разом із активістами та активістками.

Тоді далеко не тільки звезений з білгородів та ростових звіринець, а й пристойні на вигляд мешканки та мешканці Харкова били юних майданівців ногами, плювали їм в обличчя, називали тварюками.

Тоді мене змусили на хвилину засумніватися, чи хочу я жити в цьому місті, чи це місто моє.

Чи зможу я заходити в одні й ті самі магазини з жіночками в фальшивому леопарді (чомусь саме цей леопард стоїть мені в очах досі), які дозволили собі говорити моїм знайомим і незнайомим друзям "ви – виродки".

17 травня 2017 мене хотіли змусити засумніватися ширше: чи моя це країна. Чи є мені у ній місце.

Тоді, в міжнародний день боротьби з гомофобією та трансфобією, активістки й активісти ЛГБТ-руху мали провести перфоманс під Палацом одружень, зімітувавши шлюбну церемонію за участю пари жінок.

На жаль, відбувся інший "перфоманс".

Десятки зо три молодиків, озброєних телескопічними кийками, газовими балончиками, важким взуттям та "великим натхненням".

В міжнародний день боротьби з гомофобією та трансфобією відбувся інший "перфоманс"

Та сама звіряча глуха агресія, що й на штурмі ХОДА.

Ті самі плювки, удари, приниження.

Та сама нездатність і неготовність слухати й чути.

За триста метрів від обладміністрації, де ми вже проходили подібне, але – з одним принциповим нюансом: цього разу моїх друзів били з гаслами "Слава Україні!" та "Слава нації!"

І вперше в житті, почувши "Слава Україні!", я відійшла вбік.

Це був один з найстрашніших моментів мого життя.

У мене намагалися відібрати право на мою Україну.

Це вже потім, наступного ранку, ми зрозуміємо, що ці тридцять молодиків не репрезентативні не лише для Харкова, але й для ширшого представництва правих кіл.

Дехто з харківських правих потім у соцмережах засудить це побиття, посвариться з колишніми своїми.

Втім, через кілька місяців я з’ясую, що це був не вияв прийняття рівності ЛГБТ, а наслідки епохи карної психіатрії: "Бити не можна, треба лікувати".

Журналісти й активісти потім розкажуть, що впізнають на фото і відео хлопців ніби з юного крила "Азову" й молодої ультри (ультрас – футбольні фанати – ред.].

А от "золоті яблучка пабліситі" збирав якраз місцевий ПС – те, що від нього лишилося. "Ми зупинили дегенерацію нації!" – гордо писав на своїй сторінці Юрій Лихота, нинішній голова "Правого сектору" в Харкові.

Цікаво, що дехто з активістів упізнавав серед нападників і представників так званого "Оплоту". А жіночка, котра кричала про руйнування традиційних цінностей, – взагалі відома героїня багатьох мітингів в підтримку як не "рускаво міра", так діючого харківського мера.

Відома героїня багатьох мітингів в підтримку як не "рускаво міра", так діючого харківського мера
Знову вона на задньому плані під час зриву акції до міжнародного дня боротьби з гомофобією та трансфобією

Чотири місяці по тому, вже на брифінгу перед акцією "Харків для всіх", я запитую Юрія, який вочевидь прийшов нас трошки "шугнути": чому разом із "рускім міром" їм, так би мовити "не зашквармо", а з тими, хто підтримує права людини, – не по дорозі.

Юрій наявність "Оплоту" заперечує, на запитанні про любительку "руского міра" губиться.

На тому ж таки брифінгу Лихота недвозначно натякає, що, мовляв, доки ви говорите про ваші права за закритими стінами, ми (молодці такі! — авт.) вас не чіпаємо.

А от коли виходите на вулиці, то ми вже, мовляв, залишаємо за собою право реагувати доступними способами.

Я дякую за прямолінійність.

Ввечері напередодні акції читаємо з чоловіком пост Олега Каданова, харківського музиканта, відомого своїми правими поглядами, в якому він насміхається над українським журналістом із кримськотатарським прізвищем. Мовляв, як ти можеш називати себе "українським" і взагалі не лізь у наші українські справи.

Я знову чую в вухах "Слава нації!" і забиваюсь під ковдру. Ховаюся у свою шафу, у небажання хоча б кілька годин знати і чути, що в одному зі мною культурному просторі (буквально – одному) живуть люди, які, здається, от-от заговорять про "Україну – для українців". Для "правильних" українців.

Я знову чую в вухах "Слава нації!" і забиваюсь під ковдру

Час виходити з шафи

Наступного дня я вилізу з-під ковдри, вийду з шафи, візьму в рюкзак аптечку і пляшки з молоком і содовим розчином і поїду на Історичний музей, до своїх старих і нових друзів. Пляшки, на щастя, не знадобляться.

Камінг-аут у вільному перекладі з англійської це, власне, і є вихід з шафи. Сьогодні так називають відверте визнання людиною своєї сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Я не буду говорити, ніби я знаю, як це. Ніби я справді можу уявити, як це – прийти до батьків, чи дітей, чи на роботу і сказати: "Я – лесбійка", "Я – гей" або "Я – готуюся до транс-переходу".

Даша, диригентка ЛГБТ-хору, знає. За кілька тижнів до акції їй подзвонила мама, побачивши її фото на Київ-Прайді.

"Я так розумію, у мене більше немає дочки", – сказала мама. Мама, якій в 14-му довелося тікати з Донецька і яка начебто мала би знати, що відбувається, коли в людську голову вдувають безглузді міфи.

Я не знаю, як це – втратити батьків через те, кого ти любиш. Та я непогано знаю, як це – коли ти "не такий", ти не вписуєшся в шаблон, в прокрустове ложе чужих обмежених в часі цінностей. Цінностей, що зміняться раніше, ніж ми встигнемо остаточно посивіти.

В десять я отримала по обличчю за "этот твой укрАинский", бо була єдиною україномовною дитиною в класі.

У тридцять три – віртуальних ляпасів за те, що наважилась говорити про те, що ніхто не має права вважати людину більшим чи меншим українцем на підставі того, якою мовою вона говорить.

Років до тридцяти проживши у "світі рожевих поні", де немає гомофобії, ксенофобії, де всі люди рівні, а "феміністки божевільні, бо де ж в Україні проблема домашнього насильства", сьогодні я не те щоб боюся – я приглядаюся.

Я приглядаюся з намаганням зрозуміти – чи це лише поза часу, проблема росту – національного становлення, чи й справді я переоцінила адекватність українського суспільства і якщо так, то що далі?

 Я не знаю, як це – втратити батьків через те, кого ти любиш. Та я непогано знаю, як це – коли ти "не такий", ти не вписуєшся в шаблон

Кожного дня я виходжу з шафи власних ілюзій.

Та водночас і кожного дня бачу, як ми намагаємось змінюватись. Намагаємось розуміти.

Ввечері після акції я розповідаю Даші, як одного разу говорила з чоловіком років шістдесяти – здається, будівельним майстром. Через пару днів після нападу на акцію в день протидії гомофобії він підійшов до мене у ЛітМузеї, щоб сказати: "Я бачив як на вас нападали, а ви ще намагалися з ними говорити.

Це жахливо, що це за люди. Але… Але я не розумію, що не так із правами ЛГБТ?"

Ми починаємо говорити. Спочатку він, звичайно, апелює до сексу: "От я не можу дивитись, як ото чоловік з чоловіком…" – "А де ви таке дивитесь?" – "Ну як… Ну в кіно" – "Так не дивіться. І взагалі, а приберіть з цієї картини секс".

Дивується — як це, прибрати секс?

Ну як, кажу, ну от живуть собі люди й живуть, інколи уже не сплять разом, ну знаєте, як у всіх шлюбах буває. Всміхається.

А от, кажу, якщо, не дай бог, ваша дружина захворіє, ви зможете прийти до неї в лікарню і навіть у реанімацію – "Ой, а це ж Він – до Нього – не може?!" – сам закінчує і полотніє чоловік.

Я збираюся розповісти, як далі ми з цим чоловіком говорили про неможливість для геїв і лесбійок успадкувати за своїм партнером чи партнеркою майно ("ооой, а це ж усе життя разом заробляли!" – знову сам розуміє мій співрозмовник), бути разом похованими і таке інше.

Даша закурює. Вона знає, про що я кажу. Але це вже її історія.

Щоб просто – бути

Даша говорить: "Так дивно усвідомлювати, що я живу в країні, в котрій тисячам людей потрібна величезна сміливість для того, щоб просто бути. Бути собою, бути чесними.

Страшно розуміти, що ця чесність може бути небезпечною.

Страшно бачити, що в моєму місті, моїй країні є люди, котрі можуть безкарно відбирати моє право бути побаченою і почутою в публічному просторі, прикриваючись українською культурою, традиціями.

Вчорашня акція була страшенно важливою і потрібною. Вона була потрібна мені, всім, хто стояли поруч і підтримували. Ті, хто стояли за спинами поліцейських, вигукуючи образи, вже не почували такої впевненості у своїй перевазі.

Вона була потрібна всьому місту, як нагадування про те, що Харків дійсно належить усім. Незалежно від віку, статі, національності, релігійної приналежності, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та будь-яких інших ідентифікацій.

Це місто – наше. І ніхто не може відняти в іншого право вільно ходити по його вулицях".

Іванна Скиба-Якубова, одна зі співорганізаторок акції "Харків для всіх", спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua