Один день з життя білоруської провінції

11531
11 листопада 2017

Білорусь я почала пізнавати з Воложина. На правду, це дивне місце для дослідження країни, особливо якщо ти тут вперше.

Воложин – містечко, розташоване в 75-и кілометрах від Мінську, є адміністративним центром Воложинського району та налічує близько 11-и тисяч населення. Місто засноване в XVII столітті й відоме єшивою, яка стала прототипом більшості литовських єшив світу.

Перше, що впадає в око ще дорогою з Мінську, – це небо. Воно надзвичайно широке і в той же час низьке. Тут такі хмари, які, здається, можна побачити тільки в мультиках, це надає пейзажу казковості. Усі три дні перебування в місті я не могла ним намилуватися.

Місцеві щиро не розуміли, що ж такого незвичайного там бачу і чому увесь час фотографую.

Саме місто спокійне, але в ньому не полишає відчуття тривоги та штучності через дуже повільний темп.

Воно оживає лише в четвер, коли діє базар та люди з найближчих сіл з’їжджаються, щоб купити всілякого потрібного, чого не купиш у своїх місцевих магазинах.

В усі інші дні люди нікуди не поспішають, але слідують точно роками напрацьованими маршрутами. У четвер – базар, раз на місяць забрати в аптеці ліки, що гарантує держава, з понеділка – робота, два дні вихідних, святкувати лише в офіційно загально визначені дати: так, день медика, який був у неділю, святкували трьома днями раніше.

Неймовірна чистота й охайність панує всюди в Білорусі, тож Воложин не став винятком. Дороги ідеальні, місцями зустрічаються невеличкі тріщини, але їх одразу ж приводять до ладу.

Фасади будинків відремонтовані та пофарбовані, самовільної надбудови балконів немає, тому будинки виглядають охайно.

Тут неможливо знайти зламаний паркан чи непідстрижену траву. Мене весь час не покидало відчуття, що я в якомусь старому радянському фільмі.

Все це можна охарактеризувати одним словом "порядок". Прогресивні білоруси одразу дратуються, коли ти про це заявляєш, мовляв – це дуже зручна показуха для влади, а пересічний народ надзвичайно пишається цим ідеальним порядком.

Центральна площа міста – це адміністративний центр, тут розміщується Держадміністрація та міська рада, біля яких, звичайно ж, дошка пошани.

Поряд – католицький собор та пам’ятник Папі Римському Франциску, а також універмаг, кінотеатр та райпо.

Усі бордюри та паркани на площі пофарбовані в яскраво-рожевий колір, і я досі не розумію, чому саме в нього.

Люди дуже різні. Мене постійно видавав мій український акцент, бо я дуже погано говорю російською, а подекуди й зовсім забуваю та українською звертаюся.

Тоді всі одразу цікавилися, звідки я, а коли дізнавалися, що ще й журналістка, то напружувалися. Коли це стало ясно, я почала уникати цього моменту.

Згадка про Україну тут викликає неабияке пожвавлення у місцевих. Мені здалося, що ситуація, що складається в нашій державі, є зручною для них. Це гарне виправдання їхнього цього ненависного "порядку".

Люди могли довго мені розповідати про бардак у державі та як тяжко їм живеться, але щойно чули, що я з України, то одразу заявляли: "Вы же с Украины. Но нет, у нас же, конечно, всьо харашо, пусть тяжело, пусть заплата маленькая и рубыль упал, зато стабильность и войны нету".

Також нікого не цікавить, як у нас справи в державі, бо всі самі знають: "Мы что, телевизора не смотрим, что вы нам наскажите".

Люди доброзичливо-стримані, вони допоможуть, але роблять це жаліючи, мовляв, ну ти з України, у вас там і так тяжко, допоможу тобі.

Одного разу, коли почули, що я з України, то накинулися з криками: "Донбас будет русским, поняла?! Твой Порошенко – убийца! Че приперлась к нам?".

Хоча в переважній більшості, вони живуть у своєму маленькому світі, де панують стабільність і порядок, і взагалі не звертають уваги на оточуючий світ.

Один хлопець вирішив зі мною познайомитися. На мою відповідь, що я з Києва, сказав: "А, русская".

Дозволити собі говорити правду можуть люди досить поважного віку.

Наприклад, Віра, 90 років. Працювала в паспортному столі, була молодшою лейтенанткою в міліції.

Більше року тому пані Віра дізналася, що місце розстрілу євреїв збираються забудувати. Вона розказала про це євреям-паломникам, що приїхали у Воложин. Провели розкопки і знайшли людські рештки, будівництво відмінили, а на тому місці встановили меморіал та висадили дерева, тож тепер там парк.

Після того до Віри Іванівни прийшли з ідеологічного відділу та почали розпитувати, що та як і з метою пристрашити. На що вона сказала: "Я подумала, почему я не могу сказать правду, это государство мне ничего не дало, и я ему ничего не должна. Батьку забили за советскую власть и теперь хотите, чтобы я врала. Каждый человек хочет жить, что ж он виноват, что он еврей".

Ідемо до того парку, щоб роздивитися. Він знаходиться ближче до околиці міста, тому встигаємо побачити інші райони Воложина, міст, монумент, який просто так не видно, й багато житлових будинків.

Місцеві зовсім не знають, що є меморіал, який встановлено на місці розстрілу євреїв. Але коли кажеш, що шукаєш новий парк, то всі одразу вказують куди.

На самому монументі не зазначено ніякої інформації, а просто вказано, що тут були закатовані люди без жодних дат чи пояснень.

Присідаємо, щоб перепочити та усвідомити масштаби трагедії на цьому місці.
З нами хочуть активно познайомитися двоє чоловіків, що будують паркан для лісництва. Вмовляють підійти поговорити з ними, але, зрештою, один підходить сам – це молодий замурзаний хлопець. Видно, що він тяжко працює щодня, крім того, від нього тхне вчорашнім алкоголем.

Розповідає, що уже 5 років живе у Воложині, а приїхав із сусіднього села.

Пропонує показати музей, який не є офіційним. Журналістська цікавість бере гору. Музей прямо розташований у приміщенні лісництва та займає дві маленькі кімнати. Нас туди впускає бухгалтерка лісництва по секрету і щоб ніхто не знав, бо раптом що.

Взагалі люди в Білорусі живуть під лозунгом "как бы чего не вышло", тому краще нічого не робити.

Сенсів у музеї мало, на стінах висять опудала тварин, їхні щелепи, роги. В іншій кімнаті робочий стіл з усією радянською символікою. Мені особисто цікавою була сама будівля, вона стара та історична.

Останнє, що треба було відчути для повноти картини міста, – це нічне життя.

Як стверджують жителі, є дві точки збору: для молоді до 25 років – це кінотеатр "Юність" і для відвідувачів 25+ діє ресторан-бар-кафе "Царскій двор".

Наш вибір був очевидним, бо вже важко затусуватися серед підлітків. Кафе не було переповнене, за столиками компанії пили пиво та розмовляли. Коли звучала музика, їм подобалося масово виходити танцювати. Найбільшу кількість людей танцпол збирав під "Между нами тает лед" та "На лабутенах".

Для мене той бар не викликав жодних здивувань, бо я була в такому 13 років тому, в селі, де народилася, тільки репертуар тоді був іншим.

До готелю поверталися на початку першої ночі, на вулиці не було ні душі, лише ліхтарі щедро освітлювали пусті й дуже чисті вулиці.

Мені пощастило з людьми, які складали мені компанію – це були білоруські журналісти, а увесь день я провела в компанії білоруського фотографа Тані, чиї фото й ілюструють мою розповідь.

Ірина Земляна, медіа-експертка Інституту Масової інформації, секретариня Комісії з журналістської етики, спеціально для УП.Життя 

powered by lun.ua