Чому Стамбульська конвенція важлива для України?

Домашнє насильство, зґвалтування, домагання, калічення геніталій, примусові стерилізації, примусові аборти і навіть примусові шлюби, сталкінг… На початку 2000-х проблема насильства проти жінок та дівчат загострилась настільки, що європейські країни вирішили діяти.

Тож Радою Європи був розроблений документ, який визнавав насильство проти жінок та дівчат порушенням прав людини і формою дискримінації, та пропонував стратегії для викорінення цих явищ. Цей документ отримав назву "Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами".

Конвенція була відкрита для підписання європейськими країнами 11 травня 2011 року у Стамбулі (Туреччина). Відтоді Конвенцію почали називати скорочено "Стамбульська конвенція", аби у багатослів’ї назви не втрачати її суті. Зрештою, ціль була досягнута, адже зараз мало хто може безпомилково вимовити повну назву документа не підглядаючи в папірець, а от словосполучення Стамбульська конвенція є широковідомою у суспільстві та стала синонім захисту від насилля.

Стамбульська конвенція переслідує такі цілі:

• захист жінок від фізичного, сексуального, психологічного, економічного насильства;
• упередження та протидія домашньому насильству; гендерна рівність між жінками і чоловіками;
• протидія гендерно обумовленій дискримінації;
• захист та допомога всім жертвам насильства; міжнародне співробітництво і допомога організаціям, державним органам у їхній роботі з протидії насильства.

Читайте також: Україна після ратифікації Стамбульської конвенції: які законодавчі зміни необхідні надалі?

Домашнє насильство є одним із найбільш поширених негативних явищ у всьому світі. Тому розробка та підписання Стамбульської конвенції є необхідним стандартом безпеки, що полегшує життя і моральний стан тих осіб, які зазнають насильства в сім’ї.

Україна підписала Стамбульську конвенцію однією із перших. Але через деякі суспільні розбіжності ратифікувала її лише через 11 років – 20 червня 2022 року. Ця подія відбулася напередодні надання Україні статусу кандидата в члени Європейського Союзу.

Ратифікація Стамбульської конвенції має важливе значення для боротьби з гендерно обумовленою дискримінацією та насильством в Україні. Пропри це, ратифікація є радше символічним кроком для декларації європейських цінностей, адже національне законодавство з вимогами Стамбульської конвенції Україна почала гармонізувати ще з 2018 року.

Ключовим актом у цьому контексті є Закон України "Про запобігання та протидію домашньому насильству". Він набув чинності у січні 2018 року. Через рік відбулося удосконалення кримінального і кримінального процесуального кодексів. Отже, Українська правова система в цілому була готовою до потужних стандартів захисту прав жінок і дівчат від усіх проявів насильства за Стамбульською конвенцією. Хоча, звісно, досконалості меж немає.

Найгірші практики

Парадокс. Попри те, що Туреччина першою ратифікувала Стамбульську конвенцію навесні 2012 року, вона першою й вийшла із цієї Конвенції за указом Президента Туреччини від 20 березня 2021 року. Офіційна причина такої денонсації стала "підміна суті Конвенції та нормалізація гомосексуалізму", що йде у розріз з соціальними та сімейними цінностями, які "сповідуються" Туреччиною. Таку заяву оприлюднило управління Президента зі зв’язків з громадськістю.

Ключовими засадами, на яких ґрунтується Стамбульська конвенція, є принципи рівності між жінками і чоловіками та недискримінації за ознакою сексуальної орієнтації. Турецькі консерватори вважають, що ці принципи суперечать їхнім "традиційним цінностям".

При цьому керівництво державою стверджує, що вихід Туреччини із Конвенції жодним чином не свідчить про те, що країна поставить захист жінок під загрозу. Навпаки, вони проведуть реформи для того, аби боротися з насильством проти жінок. Турецька влада не веде статистики умисних гендерно обумовлених убивств, але тамтешні ЗМІ констатують, що останніми роками кількість вбивств жінок зросла.

Цей факт підтверджує і правозахисна організація Human Rights Watch. В одному зі свіжих звітів щодо Туреччини йдеться про те, що домашнє насильство і насильство проти жінок є значними проблеми. За повідомленнями жіночих правозахисних організацій, щороку від домашнього насильства там помирають сотні жінок.

Місцева громадська організація "Зупинімо феміцид" зазначила, що у 2020 році від домашнього та гендерно обумовленого насильства загинуло щонайменше 300 жінок та дівчат, і ця цифра може бути вищою.

За даними ВООЗ, 38% жінок у Туреччині піддаються насильству з боку партнера упродовж свого життя. У Європі цей показник складає 25%.

Є низка країн які підписали Конвенцію, проте досі її не ратифікували: Болгарія, Вірменія, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва та інші. Окремо слід зупинитися на прикладі Росії, як на найкричущішому.

Тоді коли країни цивілізованого світу рухаються у бік захисту жінок та дівчат від насильства, наші східні сусіди рухаються у зворотному напрямку. 2017 року російський президент декриміналізував побої в сім’ї та виключив відповідну статтю з Кримінального кодексу. Побої за тамтешнім законодавством – це діяння, які "завдали фізичного болю, але не потягнули наслідків". Якщо такі побої завдані вперше, то винний має понести не кримінальну відповідальність, а адміністративну. Санкція за це порушення – штраф 30 тис. рублів, арешт на 15 діб або виправні роботи.

Отже, домашнього насильства у Росії немає. Його немає на рівні кримінального законодавства, немає центрів, які б опікувалася жертвами насильства, правоохоронці не розуміють як розслідувати такі порушення, по телевізору про таку проблему не говорять, адже самої проблеми немає.

Читайте також: Стамбульська конвенція – це не документ про гендер

Тепер жертвам насильства захиститися вкрай складно. І якщо раніше за побої можна було загриміти у в’язницю на строк до двох років, то зараз кривдник відкупляється невеликим штрафом. Аби довести, що насильство відбувається систематично, а причиною виступає близька людина треба пройти усі кола пекла. Скидається на те, що такі зміни до законодавства лише підбадьорили насильників.

Офіційна статистика домашнього насильства у Росії покращується на очах: 2016 року було офіційно зареєстровано 65 543 випадків насильства щодо члена сім’ї (із них 76% стосувалися жінок і 15% дівчат), а упродовж 2017-2020 статистка таких злочинів миттєво скоротилася до 33 557 потерпілих у 2020 році (з них 69% жінок).

Сучасний контекст

Офіційні цифри насильства у світі вражають не менше. За даними ООН, у середньому від 736 до 852 млн жінок у віці від 15 років і старше, хоча б раз у житті зіштовхувалися з однією або декількома формами насильства. Це практично кожна третя жінка. Від 27 до 36% жінок (залежно від країни) у віці від 15 до 49 років; і від 26 до 34% жінок у віці від 15 років і старше зазнавали:

• фізичного та/або сексуального насильства з боку нинішнього або колишнього чоловіка або інтимного партнера чоловічої статті або
• сексуального насильства з боку сторонньої людини чи знайомого, друга, колеги, учителя, сусіда, родича або
• обох цих форм у сукупності хоча б раз у житті.

Насильство з боку інтимного партнера починається рано. За оцінками ВОЗ, 24% дівчат у віці 15-19 років зазнавали фізичного та/або сексуального насильства. А 16% підлітків жіночої статті і молодих жінок (у віці до 24 років) зазнавали такого насильства упродовж останніх 12 місяців.

Чверть жінок у віці від 15 до 49 років, які перебували у стосунках, хоча б раз у житті зазнавали фізичного та/або сексуального насильства зі сторони свого інтимного партнера. У всьому світі до 38% вбивств жінок відбувається їхніми інтимними партнерами.

Карантинні обмеження

Під час пандемії та в умовах самоізоляції, жінки стали ще більш уразливими до жорстокого поводження з боку партнерів. При цьому під час карантину соціальні та лікувальні послуги для жінок були обмеженими, системи охорони здоров’я переповнені пацієнтами з вірусом, а органи правопорядку і правосуддя реагували вкрай повільно.

Під час пандемії багато країн заявляло про ріст фактів домашнього насильства і насильства з боку інтимного партнера. "Жахливий глобальний сплеск" помітили в ООН, і закликали до "припинення вогню" домашнього насильства. Проте окрім закликів під час пандемії, по суті, руки міжнародних організацій зв’язані. Зарадити цій масштабній проблемі дієвими заходами в умовах самоізоляції вкрай складно.

І ще трохи статистики. У травні 2020 року Індія повідомила про вдвічі більшу ніж зазвичай кількість випадків домашнього насильства у перший же тиждень загальнонаціональних обмежень через COVID-19. У Франції кількість випадків зросла на третину за перший тиждень блокування країни.

Австралія повідомила, що кількість пошукових запитів в інтернеті стосовно підтримки жертв домашнього насильства зросла на 75%. Все більше телефонів довіри і притулків для жертв насильства у всьому світі повідомляли впродовж 2020-2021 років про збільшення кількості звернень за допомогою. У низці країн кількість повідомлень і викликів служб екстреної допомоги зросла на 25% з моменту вжиття заходів з соціального дистанціювання. І цей факт є вкрай тривожним.

Насильство під час війни

Міжнародне гуманітарне право категорично забороняє усі форми сексуального насильства проти жінок, а міжнародне кримінальне право передбачає індивідуальну відповідальність за сексуальні злочини. Попри це, сексуальне насильство є гострою проблемою під час воєнних конфліктів.

Наприкінці березня 2022 року російська армія покинула Київщину і залишила по собі сліди немислимих злочинів: масових вбивств, катувань, ґвалтувань. Таку жорстокість у російських солдатах викликала війна чи вона лише стала логічним продовженням тієї практики легітимізації насильства, яка упродовж багатьох поколінь існує в Росії? Таке насильство для них закономірність.

Насильство і жорстокість у росіянах виховують з пелюшок – ними пронизані всі сфери цивільного життя. З насильством зіштовхуються породіллі в лікарнях, жінки у сім’ях, сироти в дитячих будинках, діти у спортивних секціях і школах, літні люди в притулках для престарілих, підозрювані в СІЗО, засуджені у в’язницях. І зазвичай, це насильство залишається не покараним (а з 2017 року взагалі – декриміналізованим).

Насильство в російській армії – системна проблема, і її не вирішують, а приховують. Головний принцип організації армії – не дисципліна, а беззаперечне підпорядкування. Армія загарбника не переслідує мети виховати людей, які знають свої права та цінують один одного. Ні. Головна їхня мета створити солдат, які підкорятимуться і не ставитимуть зайвих питань. Абсолютна більшість воєнних злочинів у Росії не розслідуються. Про які воєнні злочини взагалі може йтися, якщо немає такої ціни, яку ця країна не готова платити за перемогу?

Рівень цинізму у цій країні вражає. Вони не лише виховують культ насильства, а й відверто заохочують його на найвищому рівні. У квітні російський президент присвоїв 64-й окремій мотострілецькій бригаді, яку підозрюють у скоєні воєнних злочинів у Київській області, – почесне звання "гвардійської" за "проявлення особовим складом масового героїзму, відваги, стійкості і мужності".

Російсько-українська війна

Випадки сексуального насильства під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну набули страхітливих масштабів. Ця тема є настільки чутливою, що її неправильна комунікація навіть призвела до втрати посади однією із високопосадовицей.

Зрештою, підбити підсумки і зробити висновки ми зможемо лише після того, коли буде винесений останній справедливий вирок у справі про зґвалтування під час війни.

За словами Генерального прокурора Ірини Венедіктової, російські військовослужбовці здійснювали сексуальне насильство відносно українських жінок і чоловіків, дітей і людей похилого віку. Правоохоронцями напрацьовується дієвий алгоритм, щоб допомогти жертвам і фізично, і морально, і юридично. Також за необхідності будуть застосовуватися міжнародні протоколи розслідування таких воєнних злочинів, а за потреби проводитимуть експертизу всіх вбитих жінок на предмет можливих зґвалтувань.

За словами Генпрокурора, статистика повідомлень про зґвалтування російськими військовослужбовцями щодня змінюється, але цифри не віддзеркалюють реальної картини, адже ті, хто зазнав такого страшного насилля, здебільшого статистикою бути не хочуть. Правоохоронці частіше дізнаються про випадки із відкритих джерел або від третіх осіб, а не від безпосередніх потерпілих.

Ситуація до вторгнення

Примітно, що Україна є країною із низьким рівнем зареєстрованих випадків домашнього насильства. Проте за останні роки навіть ці показники є вищими за середньоєвропейські. Це аж ніяк не свідчить про низький рівень насильства в українських сім’ях, а якраз про те, що українські жінки досі соромляться розповідати правду про проблеми у сім’ї та звертатися за допомогою до державних органів.

За даними Нацполіції України, 2021 року в Україні офіційно зафіксовано 326 тис. звернень у поліцію через домашнє насильство. Це на 56% більше, ніж 2020 року – тоді таких звернень було 209 тис. Крім того, 2021 року правоохоронці склали на 10% більше адміністративних протоколів, ухвалили на 19% більше термінових заборонних розпоряджень щодо кривдників, на 11% зросла кількість кривдників, які перебувають на обліку. При цьому у Нацполіції зазначають, що в українському суспільстві останніми роками формується стійка тенденція не замовчувати про домашнє насильство, а рівень свідомості та поінформованості громадян зростають.

Таку ж динаміку засвідчують у правозахисних організаціях. На Національну гарячу лінію з упередження домашнього насильства, торгівлі людьми і гендерної дискримінації правозахисної організації "Ла Страда Україна" 2021 року звернулося близько 120 тис. осіб: 37 918 звернень надійшло від дорослих, 77 396 звернень – від дітей. 83% дорослих – це жінки, які потребували консультацій про заходи щодо запобігання фізичному насильству, психологічному та економічному тиску.

Кожен другий звертався за консультацією про запобігання психологічному насильству або жорстокому поводженню (52%); кожен третій звертався за порадою щодо запобігання прямому фізичному насильству (32%); кожен сьомий – економічному насильству (15%); одному із сотні була потрібна консультація щодо запобігання сексуальному насильству. Також організацією було зафіксовано те, що 17% тих, хто звернувся за консультацією складали чоловіки.

Усі дороги ведуть до Конвенції

Отже, як бачимо, усі дороги ведуть до Стамбульської конвенції. Як відзначають правозахисники, цей міжнародний договір визнає насильство над жінками та дівчатами порушенням прав людини і дискримінацією, тому його ратифікація надзвичайно важлива, особливо в умовах війни. Крім того, Стамбульська конвенція зобов’язує створити правову базу для боротьби з різними проявами насильства.

Як згадувалося вище, упродовж 2017-2018 років Кримінальний кодекс України було посилено статтями щодо насильства. Зокрема, КК України було доповнено статтею 126-1 "Домашнє насильство" (умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах), статтею 151-2 "Примушування до шлюбу", статтею 134 "Незаконне проведення аборту або стерилізації". Окрім того, була запроваджена концепція "добровільної згоди" на статеві зносини та розмежовано зґвалтування з іншими формами сексуального насильства.

Утім, в Україні наразі не криміналізовані такі діяння як:

• переслідування (умисна поведінка, яка полягає в повторному здійсненні загрозливої поведінки, спрямованої на іншу особу, що змушує його чи її боятися за свою безпеку);
• сексуальне домагання (будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру, метою або наслідком якої є порушення гідності особи);
• каліцтво жіночих геніталій (видалення, інфібуляція або здійснення будь-якого іншого каліцтва в цілому або частково великих статевих губ, малих статевих губ або клітора).

Також Україні слід пройти чималий шлях для розробки належної інфраструктури задля захисту жінок від насильства (йдеться про притулки, центри допомоги, гарячі лінії та інше). Важливо пам’ятати й про те, що Стамбульська конвенція захищає дітей, які часто стають свідками насильства у сім’ї, а й чоловіків, які не так часто, як жінки, проте також можуть піддаватися домашньому насильству.

Отже, домашнє насильство перестало бути проблемою за "чотирма стінами". І у цьому чи не найголовніше досягнення Стамбульської конвенції. Адже щоб побороти проблему, для початку треба знати її в обличчя.

Тетяна Андріанова, CEO "Октава Капітал", керуючий партнер Nota Group, голова комітету корпоративної безпеки групи компаній "Октава", голова комітету гендерної політики Національної асоціації адвокатів України, член правління Асоціації професіоналів корпоративної безпеки України, координатор Women in Security при ASIS Ukraine, адвокат, спеціально для УП. Життя