Стратегія довіри: як перевернути систему

Одна з найбільших поразок теперішньої української влади — це криза довіри. Відставка міністра економічного розвитку і торгівлі Абромавичуса, лист послів, перспектива дострокових виборів — усе це лише верхівка айсберга, в основі якого сплелись і надії Майдану, і європейські цінності — ті самі, за які стояв Майдан.

Згідно з ними підґрунтям влади сьогодні мала би бути довіра, прозорість і відповідальність. Точніше у зворотному порядку, бо довіра не може з’явитись із повітря.

Саме на відповідальності влади перед громадянами, а не перед родичами чи бізнес-партнерами та на прозорості й підзвітності її дій і виростає довіра — не до людей, які обіймають певні посади, а до інститутів влади.

Це довіра до того, що місце буде створювати людину, а не навпаки, і що зі зміною людей у владі залишиться спадковість політики або відбудеться її обґрунтоване й осмислене реформування.

Проте сьогодні реакція більшості політиків наочно демонструє, наскільки в країні за останні два роки не відбулись системні зміни. Корупція, кумівство та волюнтаризм, присмачені цілковитою зневагою до суспільства — нічого не нагадує?

НОВА СТАРА КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

Доволі чіткі симптоми цього з’явились ще у грудні 2014 року із представленням членів нового Кабміну, в складі якого гуманітарним віце-прем’єром і за сумісництвом міністром культури було призначено В’ячеслава Кириленка. Навряд чи у пост-Майданній Україні були політики, критиковані так послідовно, аргументовано, масово, а головне — безупинно, як Кириленко.

У грудні 2015 року активісти влаштували під стінами Верховної Ради акцію #безмінкульту, вимагаючи відставки міністра культури В’ячеслава Кириленка. Спеціально для пікету були розроблені плакати-колажі, які натякали на відкриття міністром виставки репродукцій класичних творів

Однак, зрештою, не в Кириленкові ж справа. Він просто як зачарований камінь із казки — куди не підеш, постійно на нього натикаєшся. Та й завдяки тому, що лідери думок незрідка виявляються або культурними діячами, або небайдужими до її розвитку людьми, тема "кириленка" перетворилась на популярний публічний мем.

Справа у системі, яка не лише дозволяє, а й заохочує і зневагу до публічної думки, і брак відповідальності, й відсутність послідовності у навіть напозір реформаторських кроках, і, найголовніше, — цілковитий брак бачення того, куди і навіщо ці реформи рухати.

Брак стратегічного бачення, яке лише загострює кризу, активно дебатується сьогодні в Європі у зв’язку з міграційною ситуацією та кризою європейських ліберальних цінностей. Водночас в Україні саме слово "стратегія" уже межує з пейоративною лексикою.

Представляючи нещодавно звіт Кабміну у частині "Нової культурної політики" (включно з Довгостроковою стратегією розвитку культури) перед Комітетом з питань культури та духовності ВР, міністр Кириленко виглядав розслаблено. Він розумів, що це чергова формальність, яка ні на що не впливає. Комітет ухвалив "взяти звіт до відома" — не схвалив, не відхилив, а так.

Так само формальністю є і сама ця всліпу схвалена Кабміном Стратегія: в Коаліційній угоді вона з’явилась виключно силами попереднього складу Уряду, а "багатоетапне громадське обговорення", яке декларує Мінкульт, є цілковитою фікцією.

Нинішній Мінкульт часто наголошує на тому, що всі важливі рішення в царині культури обговорюються із громадськістю. Що це не відповідає дійсності, підтвердила ситуація з Музеєм історичних коштовностей України і викликаний нею Всеукраїнський музейний страйк у листопаді 2015 року. Фото: prostir.museum

Рішучішою у своїх оцінках виявилась група Культура "Реанімайційного Пакету Реформ". Згідно з оцінками РПР, ця стратегія "консервує радянський принцип існування сфери культури, фіксує українську культуру як провінційну, таку, що продовжує існувати в межах дозволеної радянською системою фольклорно-етнографічної резервації; не відповідає на виклики сьогодення (зокрема ігнорує ситуацію окупації частини території країни); підтримує "інвестиції в стагнацію" (інвестування коштів у стримування розвитку)".

"Інвестиція у стагнацію" — це поняття з Довгострокової стратегії культури до 2025 року, над якою вже понад півтора року працюють експерти з "Альянсу культури" (об’єднання платформи "Культура-2025", групи Культура РПР та Конгресу активістів культури).

Воно доволі точно описує не лише ті тенденції, які простежуються в суспільстві впродовж останніх 20 років, а й те, що відбувається в культурі й ширше — в багатьох царинах врядування, протягом минулих двох років.

Коли незреформована система обертає всі ресурси — й обмежені кошти, і недостатню кількість фахівців, але також і купу енергії, ідей та дій з боку численних волонтерів — на максимальне стримування розвитку.

Кошти переважно і досі йдуть за радянским принципом рознарядки: не туди, де вони потрібні й зможуть підтримати зміни, а туди, куди ходили завжди, або куди заманулось, приміром, міністру.

Чудовим прикладом тут може бути нещодавна ініціатива Мінкульту — шефство українських міст і областей над містами й містечками прифронтової зони. Реальну потребу і численні волонтерські ініціативи держава "привласнює" і перетворює на знущання.

Доки Мінкульт розробляв свій план підтримки звільнених територій на сході, арт-активісти самі почали їздити туди з виступами й акціями і працювати з українцями, які через війну були змушені залишити свої домівки. Так, минулого року німецький режисер Георг Жено і драматург Наталя Ворожбит створили в Києві "Театр переселенця". Фото: depo.ua

І тепер поруч з проектами, скажімо, "Театру переселенця" чи поетичних читань і терапевтичних розмов Сергія Жадана будуть реалізовуватися почесні шаровари, а то, може, й репродукції класики знову розвішають. А головне — не тому, що хочуть, а бо мусять.

КУЛЬТУРА, ЯКА ГОВОРИТЬ МОВОЮ ХХІ СТОРІЧЧЯ

Наріжним каменем Стратегії-2025 є перевернути цю застарілу й знелюднену систему і поставити в її центр людину.

"Несторівська група" — український think-tank, який представив минулого року "Договір гідності заради сталого розвитку", називає це поверненням країни на траєкторію сталого розвитку.

В лютому 2015 року "Несторівська група" представила своє бачення змін для України на 2025 рік – "Договір гідності заради сталого розвитку". Фото: nestorgroup.org

Що це означає? Зокрема, що країна має знайти такий збалансований внутрішній шлях, на якому кризи будуть допомагати оновленню, а не провалювати суспільство в чергову яму, з якої виберуться не всі. Основою цього шляху є принцип відкритого доступу — коли ресурси і можливості, зокрема, можливості впливати на розвиток своєї країни, відкриті для всіх членів суспільства, а не лише для тих, хто сьогодні при владі.

Що це все означає для культури? Те, що не може більше бути освяченого радянською владою і закріпленого владою українською поділу на офіційну (бюджетну) і неофіційну (небюджетну) культуру. Це означає, що культура має бути жива і говорити з аудиторією мовою ХХІ сторіччя, навіть розповідаючи про сиву давнину.

Що культурних продуктів і явищ має бути багато та існувати вони мають повсюдно, а не лише у найбільших містах. І що кожне із них повинно мати шанс розвинутись і стати на ноги за підтримки публічних коштів — тобто коштів платників податків.

Це означає, що всі рішення щодо розподілу ресурсів мають ухвалюватись прозоро і публічно. Що доступ до ключових посад і позицій в культурі повинні мати найкращі, а не найгнучкіші й не більш "заслужені" (і перший крок до цього уже зроблено, якщо президент підпише таки багатостраждальний закон про конкурсне призначення керівників закладів культури).

За великим рахунком, це означає, що будь-хто, хто хоче відкрити в містечку теплу кав’ярню, яка буде збирати кошти на культурні проекти для громади, або створити новий театр, або мистецький центр для дітей-переселенців, або галерею, або великий міжнародний фестиваль, робитиме це в режимі безпеки і сприяння.

Це програмування ситуації, коли не лише для цього не треба буде занести хабара, вписатись у план управління культури, змагатись за оренду з комерційними проектами чи дружити з міністром культури та поділяти його чи її естетичні та ідеологічні уподобання.

Навпаки — коли сама система, яку ми називаємо "державою", створить рівні й різноманітні можливості для творчості та інновацій — фінансові (ґрантові), податкові, подекуди й організаційні. Коли держава припинить боротись із розвитком, а почне, нарешті, у нього інвестувати.

Подібна людиноорієнтована і відкрита система потребує відкритих і суспільноорієнтованих інституцій — музеїв, театрів, мультидисциплінарних хабів, великих і малих фестивалів, мистецьких центрів чи освітніх платформ тощо.

Проблема того, що в Україні катастрофічний брак інституцій, особливо не реліктів радянської системи, як-то, приміром, творчі спілки, деякі театри чи творчі колективи, а інституцій нового часу, піднімалась неодноразово. Брак інституцій призводить до втрати пам’яті, коли ініціативи, що працювали виключно на волонтерській енергії, йдуть у небуття разом із втомою цих самих волонтерів.

Однак, що таке суспільноорієнтована інституція? На найбазовішому рівні це інституція, яка працює для і заради своєї аудиторії, а не планів, показників, рознарядок від Мінкульту чи управління культури, чи навіть касових зборів.

Це інституція, частиною філософії якої є розуміння важливої максими: культура — це єдиний знаний спосіб для людини стати людиною і лишатися нею, а тому культура — це середовище порозуміння з реальністю та створення нових реальностей. І мистецтво тут — мова, яка дозволяє зрозуміти незрозуміле, впустити всередину неприйнятне і травматичне, пережити те, що, здається, не можна пережити.

Така інституція, вільна від ідеологічного тиску чи замовлення, така, яка існує у середовищі сприяння, а не залякування (зокрема, постійного залякування фінансовими зловживаннями, як існують теперішні бюджетні інституції), зможе не лише стимулювати інновації, а й перетворитись на їхню невід’ємну частину.

ЯК ЗМІНИТИ СИСТЕМУ

Третім ключовим пріоритетом розвитку, про який ідеться у Стратегії Альянсу Культури, є розвиток особистості через освіту.

Суспільство вільних людей може бути лише суспільством освічених людей, людей, здатних критично мислити, розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні відповідальні рішення. Засади критичного мислення, емпатії, творчості, розуміння інших, відмінних від себе культур і традицій, — усе це закладається з дитинства завдяки увазі до гуманітарних дисциплін і відповідним, вільним і творчим, методам їхнього викладання.

Тільке креативні й освічені громадяни можуть розрізняти маніпуляції та пропаганду й ухвалювати самостійні рішення. Фото: thefine7.com

Можливість багато читати, бачити вживу мистецькі проекти (і то не лише класичні), чути музику і розуміти, як вона змінюється з часом, не лише допомагає порозумітись зі своїм часом та іншими людьми, які теж є його частиною. Уміння вчитись і створювати починається в дитинстві, але може і має лишатись на все життя — у цікавості, спразі змін, бажанні вчитись щодня й відкривате нове.

Освіта не як накопичення знання, а як створення досвідів і пошук розв’язань різноманітних питань — як творче і критичне мислення — також є підвалинами для створення суспільства миру і порозуміння. А це, певно, має бути чільним суспільним пріоритетом на довгі роки.

А як же перетворити ці пріоритети та ідеї на реальність? Стратегія Альянсу Культури закладає напрямки руху та ключові точки, де мають відбутися зміни. Однак у незвичний для українського суспільства загалом і культурного середовища зокрема спосіб не дає детальних і покрокових інструкцій до щастя.

У подібний спосіб, приміром, нещодавно українські університети отримали автономію, з якою не дуже знають, що робити. Або українські театри та музеї, які щойно (майже) отримали можливість мати нові ідеї та нову кров завдяки закону про конкурсний відбір керівників і контрактну систему для акторів. Однак частина творчих колективів і досі перебуває в паніці.

Українському суспільству час виходити за межі патерналістської моделі стосунків з власною державою: коли держава в особі політиків та інститутів урядування сприймається як такий собі татко, який не дає вмерти з голоду, але тільки за умови гарної та чемної поведінки.

Стратегія культури-2025 заохочує бути вільними і використовувати державу і всі її інститути урядування — від президента, парламенту та Уряду до місцевої влади — як інструмент для створення такої країни, якою вона нехай ідеалістично, але вбачалась пізньої осені 2013 року. Це стратегія побудови довіри — одне до одного і до влади, яка є частиною суспільства.

Шлях не буде швидким, але щораніше ми на нього станемо й усвідомимо, що не можна лише розвалити одне погане міністерство (нехай, до прикладу, це буде Міністерство культури), бо треба змінювати всю систему, то раніше ми зможемо побачити перші результати цих змін.

І культура тут може бути корисною лінзою, яка у напозір простих і дотичних до кожного ситуаціях дозволяє побачити глибші проблеми і більш творчі та сучасні шляхи їхнього розв’язання.

***

Публічне обговорення Довгострокової стратегії розвитку культури до 2025 року від Альянсу культури відбудеться 22 лютого о 16:00 у приміщенні та за підтримки Національного художнього музею України. Реєстрація обов’язкова.