Кадетський не горить: як живе і помирає найважливіша будівля Полтави

4119
29 травня 2017

Мистецькі платформи, культурні простори, освітні центри. Дедалі частіше в Україні вони з'являються в зовсім нетипових для цього місцях на заводах, у цехах, закинутих хатах чи кінотеатрах.

Спецпроект УП.Культури розповідає про такі місця в Україні.

Перша історія про Христанівку в Полтавській області, де сільський магазин стає бібліотекою і соціальним центром, а закинута школа новітнім освітнім простором.

Друга про кінотеатр у Лисичанську, частина якого перетворюється на Центр неформальної атлетичної культури. 

Третя – про Полтаву.

 Усі фото до тексту - Альона Вишницька

Якщо йти від від вокзалу до центру Полтави, то дорогою трапиться парк, ринок, торговий центр і турбомеханічний завод. Цей завод – комплекс споруд, який тягнеться на кілька кілометрів. Частина з них уже не працює.

Наприклад, цех – порожня коробка площею дві тисячі квадратних метрів. Зараз на ньому написано "Арт-платформа 11". Тут періодично організовують мистецькі події, концерти, фестивалі українських виробників чи їжі.

На травневі тут LandArtFestival. Це фестиваль сучасного мистецтва. Учасники намагаються осмислити простір, у якому живуть. Є зали для перформансів, лекцій, кінопоказів, сцена. Два квадратних кілометри для того, щоб говорити про ті місця, які їм найбільше болять.

Людей небагато – травневі, всі пороз’їжджалися або розважаються в центрі. Кількадесят людей ходять між інсталяціями.

Восьмирічний хлопчик сидить навприсядки біля пластикових стаканчиків. Вони наповнені по вінця синьою водою – десь темнішою, десь майже прозорою. Це інсталяція "Озеро". Хлопчик раз за разом вмочує палець у воду і дивиться, як вода скрапує на пісок.

 

Посеред цеху стоїть будинок. Це умовний макет Кадетського корпусу – найкрасивішої будівлі в Полтаві з двохсотрічною історією. У стінах макету висять фотографії – там усміхнені люди з віниками, з картинами, біля скульптур, фактурних стін. На підлозі лежить обвуглена дошка. Під склом – стогривнева купюра.

 

– Кадетський корпус тут головний – з нього все почалось, - пояснює Артур Ароян. Це невисокий чорнявих хлопець, організатор і архітектор. Він бігає між інсталяціями та намагається доробити те, що не встигли до відкриття.

 

Наприклад, треба розрулити з інсталяцією "Пастка". Це зелене відро, пронизане металевими пластинами. Щось схоже на пастку для мавпи – якщо всередині лежить горіх, то тварина тягнеться за ним, а витягнути руку вже не може. Мовляв, як деякі спраглі до влади.

 

Але в умовах виставки сучасного мистецтва спраглими виявилися не до горіха чи влади, а до металевих пластин – їх невідомі витягли з відра напередодні. Очевидно, здали на метал, сміється Артур. Він знайшов інші і тепер намагається наблизити реальність до тієї, що задумала авторка.

Метал у полтавському мистецтві люблять.

Без сміття

Метал у Кадетському корпусі витягають з даху та здають на металобрухт. Мистецтва там, крім як у самих стінах, більше немає.

Є найцентральніша, яка тільки може бути, локація. Кадетський корпус – частина круглої площі, яку відкрили у 1803 році. З неї починаються вісім основних міських вулиць. Тут були будинки губернаторів, генерал-губернатор, поштамт, будинок Дворянського зібрання. Кадетський з’явився у 1840 році.

Майже все залишилося стояти. Пошта залишилася поштою, Старогубернаторський будинкок став Управлінням боротьби з організованою злочинністю, а в Кадетському корпусі кілька років тому знайшли паркет. Точніше, відкопали.

У корпусі немає вікон і дверей. Де-не-де є залишки паркану – збоку, де зі стіни сиплеться цегла. Всередині тхне громадським туалетом і варто дивитися під ноги. Можна або у щось вступити, або перечепитися, або застрягти черевиком між дошками. Але це в перших кількох залах. Якщо йти далі – на другий поверх, третій, то сміття меншає і з’являється більше світла.

 

Три роки тому тут проводили мистецький фестиваль – Кадетаріум. Організацією теж займався Артур. Він учився на архітектурному – якраз неподалік. Спостерігати за тим, як  руйнується Кадетський, можна було ледь не щодня.

Інколи тут влаштовували підпільні виставки, фотографували – закинута будівля з такою історією має свій особливий шарм.

А потім почався Майдан і в студентів виникла ідея – поприбирати у спільному дворі.

 

– Просто була хвиля піднесення, і на цій хвилі ми кинули клич – давайте поприбираємо. Бо ж спільний двір, а тут наркомани всякі, бомжі-алкоголіки. І поприходило стільки людей, що вистачило не тільки на двір, а й  на будівлю,  розказує Артур.

Він піднімається по сходах на другий поверх. Перил немає, на стіні написано БОГ, світло падає зі стелі. Даху в центрі вже немає – вже кілька років, як згорів.

– А тут була церква, потім клуб училища. Воно все отам унизу обгоріло. Там чорні обвуглені колоди, які вже 11 років справно витримують людей, які по них ходять. Оце був балкон для поважних гостей – імператорська родина, князья. Коли була стеля, було набагато темніше, ясно шо. Бо була стеля і було відверто стрьомно, - показує Артур на залишки ліпнини з Леніним над сценою.

Там, де був балкон для поважних гостей, тепер ліс. Дерева виросли вже на кілька метрів.

 

– Це ж ми знайшли тут підлогу. Почали прибирати – і з’ясували, що вона є. І що вона ще нічо. Стільки радості було,  показує на підлогу в коридорі. Вона скрипить.

Потім поприбирали ще і ще. Сміття зникло, з’явився простір.

– Ну але простір треба чимось наповнювати. Ми вирішили мистецтвом. Все-таки ми ж архітектори, художники – у всіх безліч робіт. Є, так сказать, кістяк.

Картини, скульптури, бюсти – все, що було, згребли та повезли на тачках у Кадетський. І все це заповнило більшість приміщень. Так виник перший Кадетаріум – повноцінний мистецький фестиваль, на який прийшло півтори тисячі людей.

– Чим ще класна ця будівля, що сюди любу фігню принеси і прибий гвіздком – і буде нормальна виставка. В цеху таке не пройде. Там такий нейтральний простір, що фіг що виставиш. А тут можна написать якусь каляку – і воно буде органічним.

Фігню, звісно, фільтрували.

На другий фестиваль, за місяць, запросили духовий оркестр, провели рок-концерт, організували відеоперформанси, два театри, вуличний університет, виставки, літературні читання. Це був перший і єдиний в місті фестиваль такого масштабу. І в будівлі з двохсотрічною історією.

Щоб гарантувати безпеку, небезпечні місця загороджували – спеціальними конструкціями, стрічками і навіть експонатами. Але люди, звісно, пролазили. Відповідно, стало неможливо контролювати всіх на такій велетенській території. Зрештою, це стало причиною того, що фестиваль у Кадетському більше не повторювався.

 

Кадетський не горить

Тут є десять окремих входів та виходів. І п'ять автономних відсіків, які можуть існувати окремо. Зрештою, це одна з причин, чому Кадетський не горить. Артур розповідає, що його палять по кілька разів на рік. Крадуть двадцять років – стоїть.

– І, чесно кажучи, якби тут була охорона, я б узагалі не переживав за такий стан. Він не критичний. Кадетський не впаде. Просто з кожним роком все складніше щось із ним придумати. От у цьому проблема,  пояснює архітектор.

 

Кадетський – це пам’ятка національного значення. І офіційно вона належить місту. Кілька років тому в міському бюджеті вже закладали кошти для проекту консервації. Їх виділили, але потім перенаправили на інший проект. І нічого не вийшло.

Тепер проект коштує майже вдвічі дорожче. А кожен місяць відтермінування здорожчує вартість реконструкції. З інвесторами теж складно – їх має залучати розпорядник будівлі. А він, каже Артур, не залучає.

Зате під час перших прибирань у смітті відкопали сто гривень. Вони тепер лежать у Цеху – в павільйоні Кадетаріум, під склом. Це перша інвестиція в ремонт. Її бережуть.

Дах у Кадетському розкрадають на метал. Тому він тече, а на голову падає штукатурка. Підприємці, які за свої гроші закривали дірки на даху, вже цього не роблять – немає сенсу без охорони. А дах – занадто ласий шматок металу. Але це те головне, що оберігає будівлю від руйнування. Бо якщо є дах, то не страшні дощі, сніги, палюче сонце і мінусова температура. Зрештою, поки є дах – є паркет.

 

В одній із колишніх казарм світло з вікна падає на купу лайна.

– О, це визначне місце,  сміється Артур. – Отам на горі довгий час було гніздо голубів. І вони роками робили оту кучу. Потім вони полетіли, а гімно лишилось. Ще й вода капала. Ну, в общім, вийшов такий Тарковський.

Презент контініус

У Цеху жінка в червоному фартусі з написом "Наша Ряба" ходить між інсталяціями і намагається зрозуміти, про що це сучасне мистецтво. Читає описи на стінах. У неї тут інший Тарковський. Вона працює на ринку навпроти, зараз обідня перерва, вона вже поїла.

Навпроти макету Кадетського стоїть дерево з одноразовими пакетами, встромлене в білий стілець. Позаду – крихітна жовта коробка від телевізора і раритетний вентилятор. Він дме на пакети – і ті розвіюються на вітрі. Поряд стоїть лавка, накрита жовтим поролоном і затертим радянським покривалом – це ліжко. На бетонній підлозі розгорнуто  штучний газон і хаотично розкидана кора від дерева.

 

Сивий чоловік в окулярах ходить довкола і час від часу позирає на людей – як дивляться, що кажуть. Це Едуард Васильович. Він художник і вперше в житті підготував інсталяцію для мистецького фестивалю, який знайшов прихисток у цеху. Його робота називається "В очікуванні достатку". 

Раз за разом до художника підходять люди – розпитують, які смисли він вкладав у кору на землі, обговорюють взаємозв’язок політики та мистецтва. Припускають, що ця інсталяція насправді про комуналку. Едуард Васильович все слухає, з усім погоджується, нічого не відкидає. Бо всі мають право на власні, каже, версії, для цього мистецтво і придумали.

 

– Ну і шо це ти зробив, художнік? – з усмішкою питає його знайомий – такий же сивочолий митець. Кладе в кульок на дереві п’ять гривень – каже, не можу дивитись, як ти непонятно чого ждеш. Чого тут взагалі можна ждать.

– Та шо. Це презент контініус. Нічого більше,  відповідає.

У режимі презент контініус в іншій кімнаті, на другому поверсі, обговорюють Полтаву. Точніше, місця, які можна було би оживити за допомогою мистецтва. Наприклад, якщо на типовому радянському гуртожитку намалювати тарганів та мівіну на півстіни, то це передасть атмосферу місця. Хоча буде трошки лячно ходити поряд. Бібліотеку можна прикрасити ззовні макетами книжок, у музичній школі розмалювати нотами сходи.

– Якщо щось і змінювати, то в першу чергу Кадетський. Він найбільше болить, – озивається дівчина з останнього ряду. Ідею підхоплює ще кілька людей. Кадетський корпус вписують першим пунктом. 

 

У режимі презент контініус в ніч на 27 травня Кадетський корпус знову горить. Протягом двох годин його гасять двадцять п’ять пожежників і десять машин.

Артур пише у фейсбуці:

– Объясните кто-нибудь этим п..арасам, что он не сгорит полностью никогда!

У службі відзвітовуються: сигнал надійшов о другій ночі, пожежу загасили о 5:30, загиблих і травмованих немає, вогнем знищено 500 квадратних метрів даху.

Якраз там, де він ще був.

Альона Вишницька, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті