"Милиці для родини". Чому центри підтримки сім’ї треба створити по всій Україні

Померла мама чи тато, захворіла на рак дружина, дитина отримала інвалідність, втратив роботу чоловік, почалась війна, дались взнаки травми дитинства – є безліч причин, здатних підкосити будь-яку родину.

Діти страждають, батьки розгублені, а від держінституцій повноцінної допомоги чекати не доводиться.

Сім’я залишається наодинці зі своїми проблемами і страхами.

За стратегією деінституціалізації, по всій Україні з часом повинні створити центри підтримки родини, щоб допомогти сім'ї й попередити потрапляння дітей в інтернати.

Як працюють два такі заклади міжнародної організації "СОС. Дитячі містечка" у Луганській області, спостерігала "Українська правда. Життя".

Соцпедагог Олена проводить індивідуальне заняття з хлопчиком, який має вади мовленнєвого розвитку. Фото автора

БАТЬКИ МОЖУТЬ НЕ УСВІДОМЛЮВАТИ, ЩО У НИХ ПРОБЛЕМИ

Під опікою організації у Луганській області близько 450 дітей.

Проект піклується про них з різних причин: кризові сім’ї, переселенці, самотні мами, багатодітні, прийомні родини – усі, кому потрібно підставити плече і де необхідна допомога дітям: найперше психологічна.

Родини можуть приходити сюди самі – "сарафанне радіо", або їх скеровують інші фонди чи держінституції.

Команда в Сєвєродонецьку працює з лютого 2017 року і займається 150 малюками та їхніми родинами.

Здебільшого клієнтами центру стають самотні мами або опікуни: бабуся, наприклад.

Спеціалісти працюють з різними родинами. Є такі, де батьки не вміють додати 2+2. Буквально. Або не знають, як виглядає трикутник чи квадрат.

Групове заняття з дітьми у Сєвєродонецьку. Фото автора

Наприклад, зараз центр працює з мамою, яка після 9 класу одразу завагітніла. Нікуди вчитися не пішла, шкільні знання не застосовувала. От і забулися. У неї троє дітей.

Такі батьки разом з дітьми і соцпедагогом вчать фігури і числа.

– Родини часто не помічають проблем, бо не знають, як має бути. Дитина не говорить до 3 років та їсть лише пюре? Дитині 5, а вона досі у памперсі? Хіба має бути інакше? – розповідає Світлана Тунтуєва, начальниця підрозділу сімейних форм виховання в регіоні.

Батьки не мали позитивного прикладу в минулому, тому проектують своє неблагополучне дитинство на дітей, щиро думаючи, що так і має бути.

Тому здебільшого до "СОС. Дитячі містечка" приходять педагогічно запущені діти.

Буває так, що вдома у них немає жодної іграшки. Ігрову кімнату центру вони сприймають як щось фантастичне.

На занятті з соцпедагогом діти виготовляють рукавички-листівки мамам. Фото автора

У цій кімнаті соцпедагог працює з дітьми у групах, а малюки 1,5-2,5 років займаються разом з мамами. Олена Жеребятьєва на практиці їх вчить, як розвивати і виховувати дітей.

– Через свої низькі знання батьки думають, що якщо дитині наступного року в школу, а вона не вміє тримати ручку в руках і думає, що корова – це дика тварина, це нормально, – розповідає соцпедагог.

До того ж, батьки часто думають, що це у дитини проблеми, не у них.

Тоді спеціалісти пояснюють: "Якщо хочете змін у дитині, варто змінюватись самим".

Заохотити батьків до змін непросто. У більшості – низька мотивація.

– Це природно. Ти сяк-так влаштувався, а тут приходить соцпрацівник і каже, що тобі треба до психолога, соцпедагога, а ще освітній рівень низький. Ні фіга собі, скільки роботи! – пояснює Тунтуєва.

Коли родини починають працювати над собою – "втягуються". Кожній створюють індивідуальний план занять. Тут є соцпрацівники, соцпедагоги, дефектологи, психологи і психотерапевти.

Сім'я приходить у центр 1-2 рази на тиждень, але будь-коли може проконсультуватися з "своїм" соцпрацівником.

Сім'я постійно на зв'язку зі "своїм" соцпрацівником. Коридор центру у Сєвєродонецьку. Фото автора

Після перших 3 місяців комісія переглядає: досягнула родина успіхів чи ні. І вирішує: чи план залишається таким же, чи його потрібно скоригувати, чи сім’ю уже можна "виводити" з проекту.

Зміни не приходять швидко. Соцпрацівниця Катя опікується однією родиною з травня. Лише нещодавно алкозалежна мама сказала, що готова працювати з психологом.

Весь цей час з її донечкою займалися психолог і соцпедагог.

– У житті дитини все було так сумно і сіро, що вона не мала звідки черпати позитивний приклад, була дуже замкнута, – пригадує Катя. З родиною працюватимуть і надалі.

ТРИ ПРИЧИНИ НЕ ЗАБИРАТИ ДІТЕЙ ВІД БАТЬКІВ

Після таких історій мимоволі виникне питання: а не краще забрати дитину від такої родини?

Ні, і на це є три вагомі причини:

Є випадки, коли жінку позбавили прав на трьох дітей, а вона народила четверту.

Через відсутність підтримки ця мама стоїть у черзі на те, що її позбавили прав ще й на цього малюка.

– Ми не наберемо стільки прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу… Криза в Україні, й Луганській області зокрема, показує, що збільшується кількість дітей, від яких відмовляються батьки і яких вилучають з родин, і дуже повільно йде процес навчання і створення прийомних сімей, – розповідає Тунтуєва.

У них можуть бути важкі травми, пережиті ще в дитинстві, чи неблагополучна родина. Тому вони просто не знають, що може бути інакше.

Після вилучення дитини, у всіх членів сім’ї зникає шанс стати повноцінною і щасливою сім'єю.

– Коли дитину забирають з сім’ї – це для неї травма на все життя, і все її майбутнє буде навколо цієї травми будуватися, – розповідає Світлана.

За її словами, батьки для такої дитини обростатимуть міфами, ідеалізуватимуться, їй буде дуже важко зростати:

– Тому завдання соцпрацівника – стати милицями для родини, які на певний час допомогли б сім’ї вистояти, видужати й піти далі.

ПОЗНАЙОМИТИ БАТЬКІВ З НИМИ САМИМИ

– Уявіть: ви зустрічаєте друга на пероні, якого не бачили кілька років. Які емоції ви відчуваєте і що робите? – починає групове заняття з мамами у Старобільську психолог Тетяна Федотова.

Почергово вони називають радість, хвилювання, тривогу, страх… З дій: гризти нігті, постійно дивитися за годинник тощо.

Емоції і дії психолог просить назвати, коли під’їжджає потяг і виходить друг, а потім – коли товариш від’їжджає.

Спектр емоцій і дій – полярний у всіх випадках: від радості до розчарування, від активного стрибання до ступору.

– Такими різними є й емоції наших дітей, – пояснює мамам Тетяна. – У ситуації радості та тривоги ми можемо бачити одні й ті ж реакції. Кожен може переживати ті ж ситуації по-різному. Наприклад, ви маєте кудись їхати, а перед виходом дитина каже: "Мені треба в туалет".

Психолог допомагає батькам краще зрозуміти себе, щоб вони краще розуміли своїх дітей. Фото автора

– О… – реагують кілька мам.

– До цього треба ставитися нормально, – продовжує Федотова. – Це сигнал від дитини: "Зверніть на мене увагу! Допоможіть! Мені потрібна зараз турбота і підтримка".

Дитина не хоче досадити дорослому, бо ще цього не вміє. Вона як маленький інопланетянин – лише вчиться жити в цьому світі.

– Хочете я вас познайомлю з вами? – усміхається психолог.

І дає завдання: розділити аркуш паперу на дві колонки. У лівій – написати у стовпчик свої якості: позитивні і негативні. А у другій – записати протилежні до написаних риси: добрий/ злий.

– Якщо у вас є позитивні риси, то мають бути і негативні. І навпаки, – пояснює психолог. – Завдяки цьому людина розуміє, що таке добро і зло. Ви прописали два своїх полюси. Один ви розумієте і усвідомлюєте, а другий у вас є.

Кожен зачитує свій список, під час якого мами обговорюють свої почуття. Тетяна знайомить батьків з ними самими, щоб вони краще розуміли дітей.

– Ми ні в якому разі не повинні казати дитині: "Ти вчинив погано, ти не моя дитина, я тебе цьому не вчила". Ми живемо з різними емоціями і намагаємося зрозуміти: "Чому я так реагую?".

Психолог пригадує, як сама рік тому виконала цю вправу. І побачила у протилежному стовпчику "зла":

– Ходила потім у думала: "Як так? Я – зла? Не може бути!". А потім зрозуміла, що це нормально, я маю право злитись. Якийсь замок з дверей злетів, відчула себе вільною.

"МЕНЕ НІХТО НЕ РОЗУМІЄ"

Мами у групі активно беруть участь у занятті, діляться своїми думками і переживаннями, хоча коли вони тільки прийшли в проект, були нестабільними і закритими: "Горе тільки моє", "Мене ніхто не розуміє".

Групове заняття мам і дітей у Старобільську. Фото автора

Більшість із них – люди, які втекли від війни. У центрі вони вчаться говорити про свої проблеми і відновлюються психологічно.

– Коли я переїхала сюди з Луганська, це було настільки морально важко. Незнайома місцевість, нікого знайомого. Я загубилася, залишилася без роботи, виявилося, що навколо – вакуум, – розповідає дружина військового Настя. До війни сім’я жила в Луганську.

Коли Настя дізналася про центр, не дуже вірила, що допоможе, але пішла.

На перших заняттях часто плакала. Як й інші мами.

– Поступово з’явилася впевненість, нехай не у майбутньому, а в теперішньому. Стало набагато легше, з’явилося коло спілкування, місто уже не таке чуже і вороже.

На перші заняття Настя приводила чоловіка, який потім сказав: "Більше не піду. З мене Таня таке витягує, що мені соромно".

А ось дитина на заняття не ходить – біжить. Родина живе за 6 км від центру, то 14-річний син пішки у суботу ходить.

Заняття з соцпедагогом у Сєвєродонецьку. Фото автора

Йому так подобається, що встає без будильника, хоча в школу його розбудити важко.

Хоча спочатку і йому було складно. Через переживання весь минулий рік хворів. За рік занять все налагодилося.

Покращилися і стосунки в родині. На занятті з психологом син сказав: "Пишаюся своїми батьками, вони поважають мої кордони, люблять мене і підтримують. Я став себе чесніше оцінювати, розумію, коли починаю лінуватися".

Настя завдяки центру закінчила курси перукарів, клієнти приходять до неї додому, наразі шукає приміщення для перукарні в селі.

ВПЕВНЕНІСТЬ ХОЧА Б У ТЕПЕРІШНЬОМУ

За словами Тетяни, 99% сімей потрапили в старобільський центр через втрату: дому, роботи, близької людини, стосунків.

Був тато, який не міг сам впоратися зі смертю дружини від раку.

Хотів віддати маленьку доньку в інтернат. Уже знайшов місце, розказав дитині, як добре там буде.

Коли про цього тата дізналися у центрі, поїхали до нього.

– Дівчинка дуже прив’язана до тата, і для неї це була б повторна травма. Ми попрацювали з татом, і він сказав: "Я вам так дякую, бо з боку держслужб постійно був тиск, і не було підтримки", – пригадує Федотова.

У Старобільську було багато випадків, коли родини приходили в проект на межі розлучення. Завдяки груповим заняттям і психологу вдалося врятувати більше десятка сімей.

Соцпедагог працює з дітьми на груповому занятті в Старобільську. Фото автора

– Буквально через деякий час бачимо бебі-бум! Вчора були в стані розлучення, а через рік – плід любові з’являється, – сміється психолог.

Руслан з Анною – розлучена пара з трьома дітьми. Прийшли сюди минулого тижня, щоб їм допомогли зберегти родину.

– Коли ти вдома, здається, що твоя проблема – тільки твоя. А тут прийшли, послухали – через одного те саме. І варіанти нам дають вирішення тих чи інших питань. Вдома приходимо, намагаємося застосовувати: "А пам’ятаєш, нам казали…", – усміхається Руслан.

– Вдома так не відкриєшся, як тут. Поки що. Вибач, – сміється до чоловіка Анна.

Спеціалісти "СОС" працювали з батьками і в передсуїцидальних станах. Жінка евакуювалася з окупованих територій з трирічною донькою. Познайомились з чоловіком, створили родину, народилась ще одна донечка.

Але через задавнену травму жінка прийшла в центр зі словами: "Я вже навіть знаю дерево, на якому повішаюсь". А в неї – двоє малих дітей.

Мамі допомогли, зараз вона здорова і активна, з дітьми все гаразд.

У Старобільську "СОС.Дитячі містечка" – єдина організація, яка так підтримує родину.

Під їхньою опікою – 200 дітей.

Центри Сєвєродонецька і Старобільська опікуються 350 дітьми та їхніми родинами. Фото автора

З ЯКИМИ ДИТЯЧИМИ ПРОБЛЕМАМИ ПРАЦЮЮТЬ ПСИХОЛОГИ

У Сєвєродонецьку і Старобільську для дітей також є групові заняття з психологом.

Вони потребують допомоги у проблемах, які багатьом дорослим можуть здатися дурницями: "Не хочу вчитися", "Не можу знайти друзів", "Не можу знайти спільної мови з вчителем", "Мене не розуміють батьки".

Оскільки у регіоні багато сімей-переселенців, у дітей є спільні проблеми: адаптація до нового, однолітків.

– Для них це шокова ситуація: втратили дім, а тут ще й нові однолітки. Довгий час їм було дуже важко зав’язувати з ними стосунки.

Діті-переселенці не розуміли, чому вони повинні зав'язувати стосунки з однолітками. Вони думали, що повернуться додому до друзів. Фото автора

Вони думали, що цього не треба робити, що вони повернуться до друзів додому. У них високий рівень тривоги, багато страхів. З такими ж проблемами приходять і батьки, – розповідає психолог.

ПСИХОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЄЮ, А ДЕ ГРОШІ ВЗЯТИ?

Звісно, лише психологічної роботи для "витягування" родини недостатньо.

Для дітей тут є заняття з предметів початкової школи, математики, іноземної. Цьогоріч буде ще українська мова та історія, щоб підготувати випускників до ЗНО.

Батьки скаржаться на безробіття, яке багатьох здатне в депресію увігнати.

Тому центр допомагає і тут: на тренінгу їх вчили розпоряджатися грошима і як можна заробити, організували заняття з комп’ютерної грамотності дітям і планують такі ж уроки для батьків.

– У 90% дітей вдома немає комп’ютера. А в школі це треба навіть для домашніх занять якихось. Батькам комп'ютер потрібен елементарно для того, щоб шукати роботу. Зараз більшість вакансій саме на сайтах, – пояснює соцпрацівниця Ольга.

[L]Також "СОС" скеровує своїх клієнтів на грантові програми від різних партнерських організацій.

Там вони можуть пройти курси швачок, токаря, перукаря, і мати "живі" гроші.

За час роботи двох центрів не було жодного випадку, коли дитину забрали від мами.

Як правило, коли сім’ю підтримають і виведуть на самостійний рівень, вона не "скочується" назад.

– Я сама з цього регіону, – розповідає соцпрацівниця Катя. – До війни тут не було багато організацій, які могли надавати психолого-педагогічну допомогу. А проблеми були. Просто зараз є куди звертатись, тому люди почали приходити за допомогою.

Ірина Андрейців, УП

З етичних міркувань імена героїв змінені

Титульне фото: altanaka/Depositphotos