Історії маріупольців, які вижили. Записки із Запоріжжя

Запоріжжя – одне із перших пристановищ, куди потрапляють маріупольці після пекла у своєму рідному місті.

У Запоріжжі людям допомагають почати життя заново у прифронтовому місті.

"УП. Життя" зібрала історії маріупольців, яким вдалося вирватися від окупантів.

Був готель, тепер центр для переселенців

На залізничному вокзалі у Запоріжжі уже більше не чутно ні козацького маршу, ні гомону подорожуючих. При вході у місто – турнікет. Бійці територіальної оборони та правоохоронці просять показати документи. Перевіють кожного, особливо прискіпливо – чоловіків. За 30 кілометрів – ворожі блокпости, і саме це тримає все місто в постійній напрузі.

Поблизу Епіцентру, при виїзді з міста, розташований пункт реєстрації для всіх, хто виїхав із зони бойових дій. Під великим білим наметом цілодобово чергують волонтери. Є кухня, де можна відразу поїсти, гарячі страви, випити чаю, кави з солодощами. Поруч пункт реєстрації, де допомагають з поселенням. А в кінці намету склад одягу та іграшки для дітей. Вздовж намету столи та стільці.

Усе нагадує великий вулик, де кожного готові обігріти та нагодувати. На обличчях волонтерів різна мозаїка відчуттів від втоми та жалю, до усмішки і турботи. Сюди приїжджають із свіжими болючими спогадами, і багато, хто ще не отямився від пережитого. Серед тих, хто рятувався від окупантів – жінка, яка з ложки годувала 13-річного сина із інвалідністю. Вони вибралися із Маріуполя. Кілька діб родина просиділа в голоді.

Центр для переселенців нагадує великий вулик, де кожного готові обігріти та нагодувати

Загалом в Запоріжжі існує кілька центрів поселень переселенців. Одне із них облаштувала громадська асоціація промисловців і підприємців у приміщенні готелю:

"Зараз в нас проживає біля 200 осіб, і більша частина – це переселенці із Маріуполя. Ми надаємо медикаменти, одяг. За власні кошти сплачуємо комунальні послуги. Це колишнє приміщення готелю, а зараз прихисток для біженців.

У нас є свій перукар є пральна кімната, меценати допомагають із побутовою хімією та пральними порошками. Студенти – волонтери привозять нам хліб з місцевої пекарні. Всі, хто може, допомагає, і ми дуже вдячні", – розповідає Дмитро Білько.

Дмитро проводить екскурсію закладом і показує кухню. Пахне смачно. Тут повноцінне триразове харчування. Внизу приміщення є бомбосховище, з кількома кімнатами, запасами води, їжі туалет і кімната, де можна прийняти душ.

"Коли ми облаштовували сховище нас консультувала працівниця з Азовсталі. І ми зробили все за їхнім зразком, а то ще краще. Тут є дитячі ліжка, складений одяг а ще аварійний вихід для евакуації із сховища у випадку інтенсивних обстрілів", – додає Дмитро Білько.

Читайте також: Окупанти полонили 33 волонтерів та інкримінують їм "тероризм". Історії водіїв, які рятували людей у Маріуполі

"В салоні 16 тварин – і на буксирі автомобіль"

До нового життя: без дому, без роботи, без буденних ритмів не можуть звикнути маріупольці.

До війни Андрій був власником меблевого підприємства. Цій справі віддав половину свого життя.

"Я 20 років виготовляв меблі", – розповідає 48 річний чоловік.

Цех знаходився в центрі міста в старовинній історичній будівлі, що встояла у Другій Світовій війні, була реставрована. Однак росіяни повністю все зруйнували.

"Спершу я на машині об’їжджав знайомих, перевіряв, чи всі живі. Потім уже на велосипеді, ледь не потрапив під бомбардування. Бачив, як ракети потрапляли в будинки, в автомобілі. Ми з родиною намагались бути спокійними, ховались у сховище з нами була 15 річна донька. 15 квітня відкрили зелений коридор, і ми швидко загрузили автомобіль і тікали із міста. Виїжджали "весело", – із іронічною посмішкою говорить Андрій.

Мікроавтобус був забитий вщент – маріупольці забрали 16 тварин: 3 собаки, три кота 4 криси, миші, і кролик.

Андрій із собакою

"Дорога була важка, ночували в полі при мінус 9 градусах і позаду на буксирі тягнули автомобіль. Минули кілька ворожих блок – постів. На кожному стояли по дві години. Нам ще пощастило, бо тих, хто виїжджав уже після нас – забирали у фільтраційні табори", – пригадує Андрій.

Читайте також: "Передай своїм, що швидкі ми будемо розстрілювати". Як працювала екстренка в Маріуполі

Мріяв побачити нові тюльпани

А от Сергій Кесарев до війни дбав про озеленення власного міста, аби воно було квітучим та гарним. Він – директор зеленого будівництва Маріуполя. Проживав із родиною у давньому грецькому поселенні Сартана, поруч із стадіоном "Азовсталь". Цей район міста першим потрапив під роздачу ворожих снарядів.

"2 березня в наш будинок прилетів снаряд від граду. Ми спали: дружина із сином в кладовій, а я в кімнаті. Будинок затрусився, стіни рухались, вікна розсипались. Ми швидко перебігли в сусідній будинок в підвал. Дві доби нікуди не виходили. Не могли навіть просто на вулиці приготувати їжу. Через пару днів ми вирахували, що є певне затишшя із 12 дня до 13 години – мабуть у них була обідня перерва.

В 5 хвилинах від будинку стояв гаражний кооператив із нашими автівками. На третій день, в таку ось паузу, ми завели машину і перебралися в центр міста. Переїхали в підвал триповерхової будівлі школи мистецтв. Нас було 13 осіб, всі лежали спинки до спинки, тіснилися на холодній підлозі", – розповідає Сергій.

Сергій із сином

Харчувались маріупольці один раз в день. На ринку в березні в асортименті були лишень апельсини і квашені овочі.

"Наш раціон в підвалі складав зранку 2 печива. І якщо був шматок сиру, – це було в радість. Вже ближче кінця квітня запаси води закінчувались. Коли залишилось 5 літрів на 15 людей – ми установили норму – 150 грам води на кожного. Біля будівлі драм театру була вода в резервуарах, але принести її було дуже небезпечно. Коли хтось виходив за водою із сховища – всі молились, аби повернувся живим.

Я схуд на 16 кілограм, до невпізнанності. Нам банально хотілося їсти, і ми пішли записались, щоб отримати гуманітарну допомогу. Взяли, а там написано "Своих не бросаем" – від цієї фрази я крізь сльози сміявся, не міг прийти в себе. Адже немає жодного цілого будинку, стільки вбитих, бракує слів", – пригадує Сергій.

Читайте також: Діабет і стійкий запах плоті, що розкладається. Медичні хроніки людей, які вирвалися з окупації

З сусідніх будівель день за днем залишались лише обвуглені каркаси. Люди в підвалах мріяли про елементарні речі – вмитися, чистити зуби, і заснути на м’якому ліжку.

"В нашу будівлю було біля 10 прямих потраплянь. Ракета влучила в третій поверх, пробила всі перекриття і приземлилась в сховищі, але з іншої сторони. Там переховувалися 100 осіб. Вони вибігли всі у пилі, штукатурці. Обтрусили все і знову забігли назад. Встигли до прильоту ще одного снаряду. Інакше були б усі мертві", – додає чоловік.

Уже 19 квітня Сергій з родиною намагалися виїхати з міста. Ставало все нестерпніше.

"При виїзді росіяни нас повністю перевірили, тільки що в труси не заглянули, вивернули все – переглянули телефони, хотіли ноутбуки забрати. Через дві години таки відпустили. Ми заїхали у Володар, а там – жахливі випробування тільки починаються. Зустріли знайомих. Вони більше місяця не могли пройти фільтрацію. Що вдієш, тікати немає куди!", – розповідає Сергій.

Сім'я записалася на фільтрацію.

[L]

"Прийшли через тиждень, а нас немає у списку. Записуємося знову. Три тижні ще одного пекла, без їжі, спали в автомобілі. Потім сказали, що є можливість виїхати на Бердянськ. Заночували у знайомих, і знову спробували виїхати. Дивом ми вибрались до Запоріжжя.

Коли ми приїхали в Токмак, нарешті з’явився зв'язок, і ми побачили, що в цей час був зелений коридор для тих, хто хотів виїхати. Ми були останні в колоні. На блокпостах нам погрожували, що колону накриють, що всіх розстріляють, що місто Запоріжжя захоплять за одну ніч. Ми намагались не сперечатись, а робити все аби нас пропустили і ми не відстали від колони", – розповідає чоловік.

До Запоріжжя Сергій їхав на автівці, в якій було повністю розбите лобове скло. Напис "Діти".

Чоловік уже не вірить в те, що Маріуполь можна швидко відбудувати.

"В парку Веселка ми в листопаді посадили 2000 голландських тюльпанів. І мені дуже болить, чи вони зійшли. Вся зелена зона знищена. Пригадую, біля церкви, куди завозили допомогу – лежали чотири трупи. Це вважалось буденністю. Більше половини будинків в місті мають свої братські могили. І тим, хто покинув місто, ще довго доведеться жити з цією раною, з цим важким моральним і душевним болем", – розповідає Сергій.

Леся Кесарчук, спеціально для УП. Життя