Книжки квітня: новий "Декамерон", провінційний театр і елегантна їжачиха

Квітень видався насиченим. Млявий книжковий ярмарок "Медвін", зелений-перспективний Фестиваль молодих видавців і редакторів, 25-річчя "Бу-Ба-Бу", концерт зі свіжою програмою Андруховича і "Karbido", традиційний автопробіг братів Капранових.

Що не день - презентація. Щоправда, іноді халтурили - то презентують кількамісячної давності книжку Вольвача, то взагалі минулорічну поетичну збірку Неборака. Хоча було і гаряче - буквально щойно презентували той самий скандальний роман Ульяненка та колективну збірку "Декамерон". Це гарний зріз ситуації української літератури тут-і-тепер. Хоча "Декамерон" вкотре оголює колись озвучену гуртом "Radiohead" ситуацію "no alarms & no surprises".

Мюріель Барбері. "Елегантна їжачиха" (переклад Євгенії Кононенко, видавництво "Нора-Друк")

Мюріель Барбері сьогодні - ну дуже загадкова фігура французького літературного лісу. Живе в Японії та має купу табу - не ходить на світські тусовки, ніколи не виступає на телебаченні, забороняє ставити запитання про особисте життя, не любить надто філософські теми інтерв'ю.

Її роман "L'élégance de l'hérisson" - бестселер у Франції та інших країнах. По всьому світу продали більше 1 мільйона примірників.

Серця читачів у світі привабила історія мадам Мішель. Вона - вахтерка фешенебельного будинку в не менш фешенебельному шістнадцятому окрузі (à la Липки, тільки там живуть не лише нувориші, але й аристократи). Нічого особливого - всього-на-всього вахтерська квартирка, тєлєк, жирний кіт, пихаті багаті мешканці квартир.

Нічого особливого, крім вахтерки - вона інтелектуалка, багато читає, дивиться непросте кіно, тільки от її походження та соціальний статус заважають зайняти адекватне місце серед людей, які її оточують. Все змінюється з появою нового мешканця - японця-любителя російської літератури та "Реквієма" Моцарта.

Це справді вдалий роман. Компоненти: гарно розказані історії, нетипові персонажі, надзвичайна щирість, вкоріненість у загальнозрозумілий соціальний контекст, "закос" у східну естетику та звичні теми сучасних французьких інтелектуальних розмов.

"L'élégance de l'hérisson" означає "Елегантність їжака". Український переклад "Елегантна їжачиха" звучить ніби схоже. Але.

Естетика роману вкорінена у японське поняття краси, що ілюструється зокрема описом кадрів фільмів Ясудзіро Одзу. Всі перипетії - це насправді історії про камелії. Саме ці квіти, слідом за кадрами фільмів Одзу, стають метафорою краси як такої, прекрасних дрібниць, які роблять світ не таким нестерпним.

Крізь веселі та сумні пригоди пані Мішель постає центральна проблема - проблема краси та різноманітних варіацій її розуміння.

Зміна назви "Елегантність їжака" на назву "Елегантна їжачиха" зміщує акценти. Відтак погляд читача центрують на "їжачисі", тобто на постаті вахтерки мадам Мішель - але не на пошуках краси. Від камелій та абстракцій камеру сприйняття відводять у бік не надто щасливої жіночої долі.

Я би воліла, аби претензії до заголовку були єдиними. Проте текст грішить тими ж помилками, що й свіжий переклад "Хіросіма, любов моя". Якщо коротко - цей текст перекладено не зовсім українською мовою. Чи не на кожній сторінці можна знайти речення, що складаються з українських слів, але повністю зберегли французький синтаксис.

Декілька цитат з випадково відкритих сторінок:

Що ви читаєте? - питає мене Манюела, яка, задихана, приходить від дами де Броглі, чиє прийняття, яке та влаштовує цього вечора, доводить її до сухот (с.60) - фантастична будова речення.

Я щоразу ридала, ніби мокра Марія Магдалина (с.68) - що означає ця фраза? Щось дотичне до мокрої Марії Магдалини дав довідник народних прикмет, де говорять, що дуже добре, коли 4 серпня, в день цієї святої, випадають "великі сильні роси".

Сабіна Пальєр є дружиною великого діяча в індустрії виробництва зброї (с. 113) - чи в індустрії бувають діячі?

Пан Я-є-батьком-кретина (с. 117) - любов до конструкції із "є" зіграло з перекладачем симпатичний фонетичний жарт.

Жежен - це клошар (с.126) - напевно, слово "бомж" звучить недостатньо шляхетно. Хоча он на Радіо "Свобода" колись вжили миле "безхатченки".

У його дітей не було ні су (134) - "су" це як наша "копійка". Тут маємо конфлікт - з одного боку назви валюти не перекладають, але, з іншого боку, фразеологізм "n'avoir pas le sou" означає "бути бідним", "нічого не мати за душею".

І моє улюблене:

Музика - лише насолода для слуху, як гастрономія для палацу або малярство для очей (с.163) - є слово "palais", воно означає "палац", але також і "піднебіння". Тому-то і словосполучення із серії "avoir le palais fin" чи "flatter le palais" не мають нічого спільного з "палацом", але позначають винятково смакові відчуття.

Одним словом, рецептура провалу "Елегантної їжачихи" традиційна. Достатньо видавцеві купити права на гарний іноземний іншомовний роман, потім додати туди гарних намірів і самовпевненості перекладача, забезпечити відсутність уважного редактора - і вуаля!

"Елегантна їжачиха" - це літак, що так і не зміг злетіти, тобто відірватися від оригіналу.

Марина и Сергей Дяченко. Магия театра (видавництво "Фоліо")

Це збірка, куди увійшли п'ять оповідань і одна п'єса російською мовою. Їх об'єднує тема театру - в передмові автори розлого освічуються в коханні цьому виду мистецтва. Збірка авторська, тобто упорядниками виступили самі Дяченки.

Ось таке ефективне використання сировини. Тут все доволі традиційне та звичне - мова, сюжети, містичний присмак описаних історій. Сюди додайте нагадування про нагороду Єврокон-2005 на обкладинці з упізнаваною навколотеатральною роботою Сальвадора Далі.

На сторінках нічого надто несподіваного - театр, містика, дивні люди-персонажі. Зі смаколиків, які припали до душі, назву сюжетну лінію професійного актора, а найчастіше - акторки, що все життя грає в провінційному дитячому театрі ("Эмма и Сфинкс", "Театральный роман").

Прекрасна етична амбівалентність - відданість дітям чи крах надій, нестандартна кар'єра чи тотальна невдача без сподівань на творче зростання. Це ніби вирішувати - грати Білочку чи Гамлета.

Суто з жанрових причин з першого погляду увагу привертає п'єса "Останній Дон Кіхот". У ній немало від етики та естетики п'єс Григорія Горіна, що є зовсім не найгіршим варіантом. Дуже мило виглядає розв'язка у феміністичному ключі: жінка бере на свої плечі здійснення мрії надто слабкого духом чоловіка.

Загалом книжка написана добре - рука майстра. Хоча усі 6 текстів збірки дещо відгонять сентименталізмом, мильними операми та мелодрамами про кохання в стилі фільму "Москва слезам не верит".

Думаю, така книжка органічно читатиметься в дорозі, на дачі та під теплим картатим пледом.

Декамерон. Десять українських прозаїків останніх десяти років (видавництво "Клуб сімейного дозвілля")

Під схожою на обкладинку підручника палітуркою ховається збірка оповідань десятка більш чи менш знакових молодих сучасних українських авторів. Вкотре в пейзажі сучукрліту розцвіли малі прозові форми.

Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко, Сашко Ушкалов.

Приборкати це розмаїття вдалося Сергієві Жадану - упоряднику збірки.

До жанру оповідання минулого року вже звернулися Юрко Іздрик, Таня Малярчук і Олег Коцарев, крім того 111 зразків такої прози скоро підкине ще й Юрій Андрухович.

Характерно, що на території малих прозових форм українські автори почувають себе доволі впевнено. Як мінімум, тут більше не треба видавати розрізнені клапті прози за цілісний текст - особливість, якою закидали після книжки "Добло і Зло" Ірені Карпі, одній із учасниць проекту. Як і багатьом іншим.

Крім того, на відміну від жанру роману, в українській літературі жанри оповідання та повісті мають довшу історичну традицію - принаймні, так вважає Віктор Неборак.

У будь-якому разі "Декамерон" - це 10 хороших оповідань. На користь їм зіграла тематична необмеженість - у цілком американських літературних традиціях автори скинули з себе позицію деміурга-творця тексту, перетворившись на "conteur", "повествователя", оповідача.

На користь інтризі спрацював також зв'язок між інтертекстуальністю та злободенним українським контекстом. На цьому тлі слово "Декамерон", яким позначили історію Бокаччо про 10 молодих людей, які влаштували бенкет посеред чуми, може заграти новими гранями.

Дещо незвичною є повна суб'єктивність добірки. У післямові Жадан пояснює, що до збірки увійшли автори, "до яких прислухався упродовж останніх десяти років". Відтак цікавинкою стала відсутність єдиного формату - якщо вірити легенді, то авторам надали абсолютний тематичний карт-бланш.

Результат на виході доволі парадоксальний. З одного боку, маємо десяток абсолютно незалежних один від одного текстів, кожен з яких втілює авторську індивідуальність.

Практично некрофілійна сексуальність смерті бринить у рядках Софії Андрухович. Любко Дереш написав дещо голлівудську історію "Клубу молодих вдів". Анатолій Дністровий зачепився за вічні та злободенні водночас соціальні проблеми співіснування "нас" та "Іншого", тобто "Іншої". Сергій Жадан звично-ностальгійно описав життя в старому совковому готелі.

Ірена Карпа вже ніби традиційно зосередилась на історіях із власного дитинства. Світлана Пиркало зупинилася на Лондоні та його мешканцях. Світлана Поваляєва написала про атракціон "чортове колесо". Тарас Прохасько запропонував декілька есеїв, з яких звично можна зробити кілька оповідань. Наталка Сняданко описала колекцію пристрастей літньої німецької пари. Сашко Ушкалов натомість поділився історією безробітного панди в умовах світової кризи.

З іншого боку, тексти дивовижно тримаються купи - їх єднає з виду глибокий і дуже особистісний ліризм. Всі оповідання так чи інакше танцюють навколо теми кохання, взаємин, чоловічого та жіночого, спогадів, дитинства.

"Декамерон" мені найбільше нагадує кашу з сокири. В умовах відсутності свіжака від ключових гравців-зірок сучукрліту, цю книжку я б занесла до категорії "must have" чи принаймні "must read". Це гарний зріз ситуації української літератури тут-і-тепер. Хоча "Декамерон" вкотре оголює колись озвучену гуртом "Radiohead" ситуацію "no alarms & no surprises".