Леся Воронина: дитячий письменник - це діагноз

Леся Воронина вважає, що у дитячого письменника має бути особливе сприйняття світу і подій, які у ньому відбуваються. Письменниця запрошує усіх бажаючих доєднатися до пригод дівчинки Олі та її кота Гарбузика у фантастичній повісті "Планета Смугастих Равликів".

- Напевно, ви вже здогадалися, що я дуже люблю равликів. Те, що книжка зветься "Планета смугастих равликів", невипадково. Для мене це дуже загадкові створіння. І мої равлики не земні, вони походять із далекої-далекої планети.

Книжка складається з трьох невеличких повістей і починається з того, як одного дощового недільного ранку дівчинка Оля вийшла на вулицю зі своїм дресированим котом Гарбузиком. Дівчинка сіла на дитячому майданчику на лавочці і раптом почула дивний звук – ніби луснула петарда.

Вона підвела голову і побачила, що навпроти неї стоїть хлопчик, одягнений у блискучий сріблястий комбінезон, а на голові в нього скафандр, схожий на трилітровий слоїк.

Наступна розповідь про те, як мою героїню разом з її татом - видатним ученим і винахідником - захоплюють космічні пацюки на чолі із володарем планети Морок страшним Крашем, який виявився… А втім – це секрет.

І врешті, головна історія книжки – мандрівка Олі і Гарбузика на Планету Смугастих Равликів, де має відбутися щорічний міжгалактичний карнавал...

Коли я писала "Планету Смугастих Равликів", то мені найбільше хотілося, як і в кожній моїй книжці, зацікавити дитину настільки, щоб вона від початку до кінця не могла відірватися від цієї фантастичної історії і, може, навіть забула погратися в комп’ютерну гру. Гадаю, що в цьому мені дуже допомогла Катя Білетіна – блискуча молода художниця, яка намалювала ілюстрації до цієї книжки. Я її дуже люблю і думаю, що це особливий дар – малювати для дітей.

- Чи легко бути дитячим письменником?

- Я думаю, що це просто діагноз – дитячий письменник. Тут не вибираєш. Хоча є люди, які думають, що писати для дітей можна, трошки посюсюкавши і трошки додавши сиропу до банальних історій.

На щастя, зараз в Україні з’являється дедалі більше талановитих молодих письменників. Є , звичайно, дуже гарні письменники старшого покоління. Але мене страшенно тішить те, що для українських дітей починають писати молоді люди, які добре знають світову літературу, які можуть читати в оригіналі багатющу англомовну дитячу літературу, читати чудових скандинавів.

Думаю, що це дуже добрий знак – те, що в нашій дитячій літературі з’являються нові імена. Бо часто, коли я виступаю перед дітками у школі, виявляється, що вони переконані, що всі українські письменники давно вже почили в Бозі.

Недавно вчителька, представляючи мене школярам так і сказала: "Діти, сьогодні ви зустрінетесь з ЖИВОЮ(!) дитячою письменницею Лесею Ворониною!" (сміється). Діти дуже зраділи, ну і здивувалися спочатку. Адже більшість із того, що вони читають за програмою, і справді видається їм мертвотним, застарілим і страшенно далеким від їхнього реального життя та інтересів…

- "Планета Смугастих Равликів" прекрасно ілюстрована. Ви працювали у тандемі з Катериною Білетіною. Як часто авторське бачення своїх героїв і ситуацій збігається з тим, що художник намалював на папері?

- А ви знаєте, якийсь фокус відбувається. Якщо мені картинка подобається, то я починаю розуміти, що мої герої могли б виглядати саме так. Але кілька разів у моєму житті траплялося, що я категорично не сприймала ілюстрації до своїх книжок. Але це не стосується ні Катерини Штанко, ні Каті Білетіної, ні Олега Петренка-Заневського чи Сергія Храпова. Певно, між автором і художником має бути якась суголосність у сприйнятті персонажів і подій, що відбуваються у творі... Не може художник гарно намалювати, якщо йому книжка не подобається.

- Скільки часу ви витрачаєте на те, щоб придумати цікаві, "смачні" слова для своїх книг? Ви вже згадували про Грушоноса, хльосиків, лоптеменю, перевертайчиків та пришелепків…

- Хтось давно в "босоногому дитинстві" у нас у дворі дражнився: "Ти – лоптеменя!". Але звідки вони беруться… Звідки беруться перевертайчики, хльосики та грушоноси? Не знаю. От, наприклад, зараз Катя Штанко закінчила малювати ілюстрації до моєї казки "Слон на ім’я Ґудзик", яка має вийти у "Видавництві Старого Лева", і там є дуже хитрі й небезпечні створіння - заманюки. І Катя Штанко намалювала моїх заманюк такими кумедними, що я в них просто закохалася!

- Розкажіть про радіопостановки своїх творів.

- Мені запропонували написати серіал для Першого каналу Національного радіо. Спочатку там звучали пригодницькі історії з книжки "Таємниця Пурпурової Планети", потім записали "Таємне Товариство Боягузів", а зараз щочетверга в ефірі лунає ще не надруковане "Таємне Товариство Брехунів" із карколомними й небезпечними пригодами, де мої герої відчайдушно змагаються із синьомордами та їхніми агентами.

На жаль, звучання чергової серії часом переноситься, бо їх "перекриває" трансляція засідань Верховної Ради. Мої синьоморди не можуть потрапити в ефір через інших синьоморд (сміється)...

- Як часто вдається зустрічатися з маленькими читачами? Про що ви з ними говорите?

- Зараз, коли мені запропонували створити і очолити видавництво "Прудкий Равлик", у мене зовсім мало часу. А запрошують постійно, і це приємно. Відчуваєш, коли запрошують для галочки, а коли й справді читали твої книжки і хочуть познайомитися з автором. Тоді телефонують день у день і дістають тебе з-під землі.

А я вважаю, що випендрюватися, відмовлятися і грати роль видатної зірки не можна. На жаль, у наших дітей саме у школі виробляють стабільне негативне ставлення і навіть відразу до літератури, зокрема, до української, і до читання загалом.

Тож письменникам обов’язково треба зустрічатися з дітьми, треба показувати, що серед дорослих також бувають люди, які розуміють проблеми дітей, а не дають вказівки про те: "штотакоєхарашо, і штотакоєплохо".

Мені здається, що найбільша вада нашої системи виховання це те, що дитина весь час почувається винною і має виправдовуватись. Згадайте свої дитячі й шкільні роки і, напевно, ви зі мною погодитесь. У дитини весь час виробляють комплекс провини.

Ти щось недоробив, недовчив, недовиконав… Тому зустрічатися треба. Ось зараз мене запросили виступити у Тернополі й у Львові, кличуть до Маріуполя. Не знаю, чи вийде, але б я дуже хотіла туди поїхати.

- Чи мріяли написати щось на кшталт українського Карлсона або Гаррі Поттера?

- Ніколи в житті не можна написати щось путнє "на кшталт" бо це буде банальне наслідування. А от написати щось настільки ж цікаве, живе й захопливе – хотілося б дуже. Я зовсім недавно повернулася з Бразилії, де гостювала у дивовижної письменниці Віри Вовк, яка у свої 86 років зберегла абсолютно молоде сприйняття життя і світу.

Я щаслива, що побачила цю фантастичну країну, людей, які вміють просто радіти життю і так щиро й сердечно ставитись до всіх, хто їх оточує. Дуже хочу про це написати.

А вертаючись з Бразилії, тиждень прожила у друзів у невеличкому містечку Амерсфорті, зовсім поруч з Амстердамом. Восьмирічна дочка моїх друзів Маріон почала захоплено розповідати про свою улюблену книжку "Мінус", яку написала блискуча голландська письменниця Анні Шмідт.

І тепер наше видавництво "Прудкий равлик" веде переговори щодо видання в Україні творів Анні Шмідт. Дуже хочеться, щоб наші діти читали найкращу сучасну світову літературу. І щоб нашу, українську, також перекладали іншими мовами і видавали в різних країнах. Бо як іще світ дізнається про нас щось хороше і зможе нас полюбити?

Фото grani-t.com.ua, litakcent.com