Володимир Діброва: пам'ятаю, як у школі батько читав мені "Горбоконика"

Переможець Книги року ВВС 2011 Володимир Діброва у цьогорічному конкурсі представлений книгою "Переказки", в якій аналізує казки. У розмові з ВВС Україна автор розповідає, чому він звертається до такого незвичного жанру і як змінила його життя попередня премія ВВС.

Насамперед пан Діброва розповідає про що його книжка.

Володимир Діброва: Казка у назві цієї книжки не обмежується фольклором. Це може бути й роман, і міф, і дума, і бувальщина – одне слово, будь-яка історія, розповідь чи сюжет. Кожен із розділів починається з переказу якогось твору, одразу ж перетікає у літературознавчий коментар, обростає псевдо-спогадами і, нарешті, виривається з-під контролю автора, щоб розпочати власне життям.

- У Вас досить незвичний жанр: аналіз казки. Що Вас наштохнуло на цю ідею?

- Мабуть, у кожної людини є потреба в осмисленні того, що відбувається з нею, і у висловленні думок, які при цьому накопичуються. Літератори для цього часто вдаються до публіцистики. І я у цьому – не виняток. Але я дуже швидко зрозумів, що повчальний тон, поза мудреця і тому подібне знаряддя публіциста – не для мене.

Все, що я маю сказати, мусить знайти форму образів. І автор мусить геть вийти із кадру. Й для цього казка є ідеальним жанром. Крім того, я мав прекрасні зразки і блискучих попередників. Назву лише кількох: Джон Берґер, Пітер Екройд, Мілан Кундера ну й, нарешті, Італо Кальвіно. Його "Італійські казки" завжди надихали мене.

- Хто Вам у дитинстві читав казки?

- Цього я вже не пам'ятаю. Це було давно, і усе пойнялося туманом. Пригадую лише, як вже у шкільні роки батько читав мені "Горбоконика" (я тоді лежав із грипом). Або баба влітку читала мені "Старосвітських поміщиків" і "Тараса Бульбу".

- Яку казку Ви любили слухати у дитинстві? Яка Вам подобається зараз?

- Наскільки пам'ятаю, в дитинстві я не дуже захоплювався казками. Звичайно, я читав їх власним дітям, весь класичний репертуар. Я навіть не можу виділити таких казок, які б мені не подобалися. Кожна на свій лад є безцінною. Кожна несе в собі зародки (ДНК) різних літературних жанрів. Ну от, наприклад (беру майже навмання), українська казка "Як Іван до сонця ходив".

- Як би Ви самі визначили її жанр?

- Це – класичний роман подорожей. Життя, як дорога, як сходження. Досягаючи мети, герой не лише одержує нагороду, але й формується та виконує свою життєву місію. На відміну від "нормального" життєвого плину, в якому більшість із нас навіть не підозрює, що у кожного є якась місія.

- Опишіть, яким Ви уявляєте свого читача: його стиль, звички, інтереси, вподобання.

- Наскільки я можу судити, на сьогодні я не маю широкої читацької аудиторії. Із тих, кого я знаю особисто, мене постійно читають (і пропагують) письменники Світлана Пиркало, Людмила Таран, Сергій Іванюк, Олексій Григоренко, якому я й присвячую "Переказки", і моя дружина (вона ж мій редактор).

Якщо ж змінити перспективу і спробувати накреслити, так би мовити, соціологічний портрет мого читача, то тут я здаюся. Я завжди думав, що моїм потенційним читачем мусила б бути "інтелігенція" різних віків та переконань (яким би розмитим не був цей термін). Але на наших очах це поняття швидко стало анахронізмом. Інше припущення: я завжди був переконаний, що моїм книжкам не повинен загрожувати мовний українсько-російський бар'єр (як на мене, абсолютно штучний і такий, що не відповідає реальності). Але, як бачимо, поки що про це казати зарано.

- Ви були переможцем Книги року Бі-Бі-Сі 2007 року. Вам ця премія допомогла у вашій творчості? Чи, може, навпаки?

- Дуже допомогла. І я надзвичайно вдячний Бі-Бі-Сі за цю нагороду. Визнання потрібно всім, навіть тим, хто й без того переповнений любов'ю до себе.

- Яку книжку Ви прочитали нещодавно?

- Останні півроку я безнастанно читаю, перечитую й слухаю в аудіо-записі роман Курта Воннегута "Бойня номер п'ять". Річ у тім, що Фундація імені Короля Юрія з Івано-Франківська запропонувала нам з дружиною зробити переклад цього твору. Це мусить бути одне з видань їхньої "Вавилонської бібліотеки". Ми погодилися і зараз працюємо над цим.

Вже існує російський (Р.Райт-Ковальова) та український (П.Соколовський) переклади "Бойні". Але, тільки живучи в Америці, можна оцінити все багацтво цього твору й побачити те, що для радянських перекладачів не могло не залишитися у "сліпій зоні". Чим більше ми працюємо над цим перекладом, тим більше розуміємо, що цей сплав сучасного і позачасового, універсального із суто американським, просто мусить, нарешті, стати частиною українського культурного простору. Ми всі від цього тільки виграємо.