Катерина Бабкіна: Література не мусить винести мозок
Прозовий дебют української поетеси Катерини Бабкіної із лаконічною назвою "Соня", який цього року бере участь у конкурсі Книга року ВВС, вже наробив певного галасу на літературних сайтах та у соцмережах.
І в той час, як одні жорстоко критикують книжку про поневіряння молодої дівчини, яка достеменно не знає, від кого завагітніла, інші бачать у ній справжній прорив української сучасної літератури.
Сама авторка стримано реагує на критику і каже в інтерв'ю ВВС Україна, що її персонаж - абсолютно реальний.
- Вам, як і багатьом іншим сучасним українським письменникам, вже закинули, що ви зосередилися більше на деталях, а сюжету у книзі нібито немає. Все ж, про що вона?
- Так, я розумію про що ви зараз говорите, про це написано в одній рецензії - Тетяни Трофименко. Але є багато рецензій, і автори деяких - більш авторитетні і досвідчені люди. Тож, не дивлячись на всю мою любов до Тетяни Трофименко, я вважаю, що з сюжетом, навіть із сюжетами, все гаразд.
А щодо того, про що книжка, - мені дуже подобається інтродакшн від видавництва: це історія про любов, молодість, гомосексуалістів, євреїв, мусульман, Аллаха, кордони, контрабандистів, вагітність, інцест, вічне життя, чудеса. Про пошук себе, про щоденні вибори у житті – не про вибори партії чи президента, а про вибори, котрі ми чинимо щодня кожною своєю дією, думкою, емоцією, яку ми собі дозволяємо.
- До якого жанру Ви би все це віднесли?
- Якщо ми мусимо визначитись з якихось існуючих жанрів, то це…
- Чому існуючих? Можна і власний придумати.
- Це роман-тревелог всередині себе. Він написаний насамперед для людей, які готові уявляти, вірити і розуміти. Він написаний для людей дуже відкритих для світу, які приймають, бажано з позитивом, абсолютно усі речі, які трапляються з ними, чи можуть трапитися.
Абсолютно усі пригоди чи їх відсутність, абсолютно усі проблеми, абсолютно усі страхи. І вміють, чи хочуть, чи вчаться у цьому всьому знаходити красу і іноді навіть привід для щастя.
- Книжка виглядає на тлі багатьох інших сучасних творів дуже позитивною. Це було якесь навмисне ваше намагання?
- Це не навмисне намагання. Але насправді книжка, якщо взятися до сюжету, а не до стилістики, назагал про страшні речі. Всуціль про втрати і вміння з ними миритися. Всуціль про якісь нездоланні обставини, проблеми і необхідність з ними жити. Я намагалася збалансувати це стилістикою.
І те саме я зараз роблю з наступним романом, тому що він набагато чорніший і жорсткіший ще. Там присутня вже гранична необхідність витягнути текст стилістикою хоча би до того, аби читач не хотів повіситися в якісь кульмінаційні моменти. Це для мене важлива задача.
Тому що література не мусить винести мозок і змусити страждати ще більше. Література повинна змусити думати.
- Отже, буде наступний роман. До цього ви вже були відомі своєю поезією серед читачів. Чому ви вирішили перейти на прозу?
- Я не бачу різниці. Писання – це спосіб взаємодії зі світом, який в якихось людей прошитий за замовчанням. Хтось веслує, хтось робить табуретки. Хтось малює, хтось шиє, хтось професійно великими кількостями вирощує дітей. Хтось садить картоплю, культивує рослини. В когось бувають руки, які можна поставити на рану, і зупиниться кров. А хтось може писати.
Я поки що не дійшла до розуміння різниці – тобто різниця між поезією і прозою чисто технічна. Тому я не зовсім переходила - просто виникла історія, яка не влізла у вірш. І я розповіла її таким чином.
- Знову ж таки до тієї сальної рецензії. Цитата: "Персонажі Бабкіної – лялькові, вигадані, вона легко їх заміняє, розставляє як в іграшковому будиночку. Однак на сенс оповіді це ніяк не впливає". Ваша Соня існує у реальному житті?
- Звісно ж. Вона має дуже реальний прототип. Реальніший, ніж може здатись. Цей прототип варить варення і мав роман з чоловіком, який міг виявитися її батьком, а міг і не виявитися. І теж переживав якусь кількість речей, які траплялися з Сонею.
Дівчинка, яка їздить на ВАЗі, це я - п'ять років тому. І перехід на човні через озеро Скадар – це абсолютно реальна історія. І, як не прикро це визнавати, цигани Лікаренки теж справжні.
[L]Взагалі ці історії певною мірою настільки ж вигадані, наскільки і справжні.
Є такий дядечко Роберт Макі, який колись сказав, що люди більш охоче повірять у будь-яку нісенітницю і фантазію, ніж в те, що дійсно сталося з вашим сусідом. Тому що всім людям хочеться, щоб світ виявився ширшим і більшим, ніж вони думають.
І у цьому сенсі необхідно і вигідно вигадувати. Про персонажа на папері неможливо розповісти зовсім все - яке в нього волосся, як він дихає, як він пахне, як він ставиться до певної людини, яку він бачить у метро.
Усе життя, яке зумовлює його реакції на події та його вчинки - це нудно. Читачеві потрібно розповідати історії. Історії, котрі матимуть за підставу ту інформацію, яку ти хочеш донести, але це мають бути сюжетні історії.
А чому це все абсолютно справжнє і абсолютно живе? Тому що коли ти пишеш будь-що, ти переживаєш за кожного героя. Не в сенсі переживаєш за нього – переживаєш замість нього. Кожну його емоцію, кожну його репліку - настільки глибоко, що у тебе навіть ті самі хімічні реакції відбуваються в організмі. І тому, безумовно, це є правдою, тому що хтось це пережив.
- Героїню звуть Соня, і вона іноді справді здається такою трохи сонною. У цьому можна простежити аналогію з українським суспільством, яке у такому дещо "коконному" стані. Це лише інтерпретація, чи так було задумано?
- Я думаю, так і є. Особливо зараз, коли більшість молоді – це люди, в принципі, досить активні, досить ідейні, - і досить красиві, але більшість з них злегка прибиті чимось і не можуть випустити цю свою силу, не можуть діяти, не можуть говорити на повну силу.
Тих, хто може, реально є одиниці. А основна кількість людей – вони вже класні, якісні, розумні, але ще не мали цього поштовху життя, сміливості ухвалювати рішення, робити вибір. Соня – це метафора саме такого випадку. Коли стається якась лажа, з якою не ясно, що робити, вона засинає.
- В усіх незрозумілих ситуаціях лягай спати…
- Так, це також абсолютно точна алюзія до цього інтернет-гумору.
 |
- У вашій книзі присутні багато відсилань до інших творів. Ви, напевно, теж чимось надихались, пишучи цю книгу.
- Там дуже багато таких відсилань. Вони виключно навмисні, і в мене хороша історія про те, чому так. Це абсолютно свідомо. Коли мені було років 10 або 12 років, я перечитувала Набокова. Вперше я його читала взагалі у несвідомому віці. І я прочитала в одному з його романів фразу: "Именем моим названа нет, не река, а бабочка в Южной Африке".
Так ось, ця "бабочка в Южной Африке" тоді, у 10 років, мене переповнила якимось нелюдським кайфом, тому що це була розлапкована цитата, і я її впізнала. Це речення, отже, автор написав саме для мене, бо ж це саме я цитую напам'ять: "Древний я отрыл храм из-под песка, именем моим названа река, и в стране озер пять больших племен слушались меня, чтили мой закон…" і так до самого кінця цього фантастиного тексту Гумільова.
Тоді я й зрозуміла, який це кайф, коли ти відчуваєш себе вибраним, ти розумієш, що, можливо, ти один з певної кількості людей, має в голові те саме, що й автор. Це можливість просто так, на рівному місці зробити читачеві дуже приємно. А людям потрібно робити приємно.
- Які саме книги вам останнім часом зробили приємно?
- На жаль, читаю я мало. І поки що все моє читання зосереджене не на новинках, якихось актуальних, цікавих речах, а на ліквідації пробілів в освіті. Обираючи наступну книжку, яку прочитати, я найчастіше відкриваю якісь рейтинги ВВС із серії "100 книжок, які повинен прочитати кожен", бачу, що прочитала 47, і просто качаю 48-у.
Багато читаю нон-фікшену. Зараз читаю, наприклад, книгу, яка називається "Вампіри і вовкулаки" - про витоки легенд і образів цих потвор в різних культурах.
А перед тим я перечитувала "Книгу вигаданих створінь" Хорхе Луїса Борхеса у співавторстві з Маргаритою Герреро. Це теж прекрасна книжка.
Я дуже пізно прочитала книжку "Ворошиловград" Сергія Жадана, напевне, півроку тому. У літаку в Нью-Йорк я її відкрила і не закрила, поки не закінчила. Мені було приємно.
Ще я прочитала "Фрекен Сміллу і її почуття снігу" Пітера Хега, і вона мене також дуже вразила.
І тепер я маю нарешті законну підставу порекомендувати дуже класну книжку Йонаса Хасена Хімілі, шведського автора, бо нарешті вийшов її український переклад. Вона називається "Монтекор – унікальний тигр".