Мати все, окрім найголовнішого

Рецензія на книжку Люко Дашвар "Мати все". 

- Не покидай!.. - благає головна героїня свого чоловіка, впавши на коліна.

У багатьох сучасних українських книжок є дві основні проблеми: їх невеликий розмір, що говорить про деяку несерйозність, та зовнішній вигляд. З "Мати все" історія інша - гарна дівчина з привабливими ніжками простягає руки, звертаючи на себе увагу відвідувачів книгарень, та й 300 сторінок роману обіцяють бути цікавими, бо ж які наклади!

- Беру! - посміхаючись, кажу консультанту.

Як виявилося, це була моя остання посмішка до того моменту, як я прочитав книгу.

[L]Отже, маємо на руках четвертий твір Ірини Чернової, в якій описуються взаємовідносини членів родини медиків, забезпечених грошима. Чи наявність грошей автоматично означає наявність щастя? Чи настільки міцні сімейні узи, чи це лише примарна близькість? І чи є межа в самопожертві заради кохання? Саме на такі питання наштовхує чергова книга авторки під псевдонімом Люко Дашвар.

Не можу не погодитися із тим, що роман читається легко. Завдяки виваженому, перевіреному досвідом стилю письма відчувається гармонія сюжету із формою, адже немає жодних зайвих деталей чи описів. Можливо, це через те, що книга описує серйозний проміжок часу, і має на меті розкрити відразу декілька ліній життя, тому тут було б зайвим занадто "графоманити".

Цікаво також те, що книжка має чітко визначений сюжет, де у кожного є власна мотивація до дій. Це вам не постмодернізм, в жанрі якого людина визначається з наступними діями після щоразу все довших довільних роздумів, а ти після прочитання лише спантеличено чухаєш потилицю і повертаєшся до раптово більш зрозумілого реального світу.

Та навіть легкість подачі й сюжет не змушують мене відмовитися від звичного "Хух" після закінчення книги. Я відкладаю роман в сторону - нащо мені ця історія? Кожен, майже кожен герой цієї історії буквально гниє зсередини. Всі ці люди приречені через власну пиху, самолюбство та спосіб мислення на крах своїх планів. Я уникаю в особистому житті таких людей, то чому мені раптом мають стати цікавими їх долі, переживання, роздуми? Навіть не дивлячись на те, що авторка занурює нас у душі своїх героїв, і читач волею-неволею починає співпереживати їм, це ще не робить його солідарним з ними.

Але давайте по порядку.

1) Впродовж книги головна героїня заради свого кохання декілька разів йде на неприйнятні для жінки вчинки. Шалена сила кохання, скажете ви? А як же клепка в голові, як же самоповага? Шановні наші жінки, кохані, дбайливі, ніжні, ви - наша опора і наш стимул жити далі і робити світ кращим. Усі наші заслуги досягаються лише завдяки тому, що ви поряд з нами. Ви самі це прекрасно знаєте, а тому поважаєте себе і не даєте образити. То що ж змушує заслужену жінку-лікаря ставати на коліна перед дезінфікатором і молити про прощення (див. епіграф)?

2) По сюжету мати намагається зробити щасливим свого сина, але завдяки лікарському досвіду впевнена, що краще за нього знає, як це зробити. Це - прояв всепоглинаючого кохання чи власна неможливість дати сину самому обирати свій шлях? В будь-якому разі, де це бачено, щоб людину робили щасливою завдяки пігулкам? Кожен раз, як я читав прояви такого "кохання", я відчував огиду і ненависть до героїні роману, яка до того ж ще й лікар. Чи правильно з точки зору письменництва викликати у читача такі емоції?

3) Але напевне найголовнішу роль у сюжеті книги відіграє родинні історія та прізвище. Саме через останнє і матір і донька врешті-решт втрачають свою індивідуальність, ідентичність. В книзі навіть є таке речення, яке загалом визначає мотивацію головних героїнь: "Систематичне підтвердження значущості власної фамілії". І саме через останню отримуємо такий логічний кінець.

Який же висновок можна зробити від прочитання цієї книги? Що ми є самі ковалі свого щастя? Але явно це не доводиться, а навпаки, спростовується! Усі головні герої не відчувають потреби в їжі, одягу, грошах, самореалізації, але хіба ж, обравши "власний" шлях, вони щасливі?

Цікаво, що в пошуку відповіді на це питання на звороті книги я знайшов анотацію самої авторки:

- Як і всі мої книги, вона про любов, про життя.

Чому ж я побачив діаметрально протилежну картину?

Коли ми визначаємося, ким ми хочемо стати, в нас завжди мають бути кумири, ідоли. Не для наслідування, але щоб знати, куди йти і до чого прагнути. І от я питаю себе - чи хотів би я написати таку книгу? Та відповідь лише фатально однозначна.

І наостанок: чи заслуговує ця книга на звання української книги року? Однозначно, так. Це якісний твір професійного письменника, який може перевершити багато інших книжок. А от чи варта ця книга Пулітцерівської премії чи топ-10 Нью-Йорк Таймс - навряд чи. Бо надто мало в ній справжніх любові та життя.