Лариса Денисенко: Українці нехтують своєю спостережливістю

49
19 листопада 2012

Лариса Денисенко - володарка літературних нагород, адвокат, правозахисник та телеведуча.

Її новий роман "Відлуння: від загиблого діда до померлого", що увійшов до довгого списку Книги року ВВС, за словами самої письменниці, розповідає про взаємозв’язок поколінь, важливість порозуміння, емоційну гойдалку "каяття - прощення" та любов до людей.

- Як до вас прийшла ідея твору? Що надихнуло до написання?

- Надихнув мій колега, німецький адвокат, котрий воював на території Польщі та України в 40-х роках минулого сторіччя під час Другої світової війни. Надихнув своєю відвертістю, відкритістю під час нашого спільного перегляду кінострічки "Список Шиндлера", після того, як я допомагала носовичком витирати сльози з його щік, бо він не здатний був зарадити собі, в нього протез із гаком замість правої руки.

Після того, як і він, і я дозволили так само як сльозам вилитися всім нашим емоціям, я зрозуміла, що позбутися ненависті до "ворога" цілком можливо, хоча і не легко. Треба зробити крок ближче до людини і навчитися слухати позицію іншого, особливо тоді, коли цей інший відкривається перед тобою.

- У вашому творі минуле переплітається з сучасним головних героїв. На вашу думку, чи потрібно відпускати своє минуле?

- Людина, котра не знає і нехтує своїм минулим, минулим своєї родини, минулим епохи, замість очей, на мій погляд, має провалля. Звичайно, минуле треба відпускати, як і щастя, це – енергетичні птахи, вони, зрештою, й самі надовго не затримуються, але відпустити ти зможеш тільки тоді, коли віднайдеш.

- Чи маємо ми бути відповідальними за вчинки наших батьків і дідів?

- Дай Бог, щоб нам вистачило сміливості та сумлінності відповідати за себе. Але я вірю в те, що позитивна чи негативна енергетика, котру залишили по собі наші предки, позначатиметься на нашому житті, житті інших людей. Не дарма кажуть про те, що гідне життя - це запорука того, що в твоєї дитини буде легка й щаслива доля, та й з чистою совістю краще жити, навіть із запраною.

Не будеш тримати совість у чистоті сам – прати її не перепрати прийдешнім поколінням, або викинути на смітник. Так мені здається.

- Говорячи словами героя вашої книжки: "Українці – дивні рослини… Більше за все нагадують вербові гілки… Гнуться, стеляться, можуть і погладити, і висікти…". Яких рис, на вашу думку, українцям бракує?

- Важко сказати, чого бракує українцям. Зрештою, не забувайте, що дану "ботанічну кваліфікацію" створив для українців мій герой, нацист за своїми переконаннями.

Мені здається, що українці – спостережлива нація, котра нехтує своїми спостереженнями, тобто ховає їх у спогади, мрії, і дуже рідко втілює у життя, розвиває. Ще нам бракує оптимізму, бо важко швидко перемкнутися з "уміння виживати" на "вміння жити, і жити добре!" Але це доведеться зробити, щоб рухатися уперед, розвиватися.

Якщо моє покоління цього зробити не здатне або не хоче, це завдання залишається нащадкам. Головне - знову не заховатися у спогади, сни та мрії. Бо ми до цих схованок так тяжіємо.

 Фото Олени Ведмідь 

- За словами однієї з героїнь роману "робота позбавляє мрій", а що можна сказати стосовно роботи письменника? Чи можна її взагалі назвати роботою?

- Напевне, можна назвати це роботою, бо ти втомлюєшся та отримуєш задоволення. Але за такими показниками цілком можна назвати письменництво й сексом.

Це спосіб мислення, спілкування, творення світу або світів. Хоча, саме так можна означити, наприклад, й фізику. Це можливість краще відчути себе та спробувати поділитися тим, що є важливим для тебе, з іншими. Напевне – зупинюсь на цьому визначенні.

Фото Світлани Скрябіної 

- "Митці або врятують цей світ, або зґвалтують", - каже один з ваших героїв. Яку роль відіграє митець у сучасному світі?

- Митець подібний на люстро. Хтось бачить у ньому своє віддзеркалення, і задоволений. Дехто бачить щось спотворене, і обурюється. А хтось, як Аліса, пролізає в це Задзеркалля - тоді починаються пригоди. Дуже часто так вчиняє й сам митець. Митець, на мій погляд, дає додаткову можливість людям краще роздивитися себе.

- Як ви уявляєте свого читача: які його звички, інтереси, вподобання?

- Це, певне, люди такої самої як у мене групи гумору, толерантності та чутливості.

Фото Олени Ведмідь 

- Яку останню книжку ви прочитали?

-  "Від хаосу до стабільності" Миколи Рябчука. Хроніка авторитарної консолідації. Хоча це не можна назвати читанням, це спілкування з людиною, котру ти розумієш, поважаєш та радієш з того, що така людина є.



powered by lun.ua