Тарас Прохасько: "Україна може перетворитись на Рим або Константинополь"
Він, за версією Іздрика та Андруховича - мандрівний біософ, бо не тільки філософ за світосприйняттям, а й біолог за освітою.
Нам вдалось поспілкуватись із ним на рідній йому франківщині підчас фестивалю українського формату "Потяг до Яремне", що додавало його образу гірської містичності та непоясненності.
- Тарасе, як вважаєш, що таке український формат?
- Із літературою все простіше. Те, що написане українською відноситься до української літератури і є, так чи інакше, українським форматом. Пишеш українською - автоматично стаєш українським автором. Це набагато простіше, ніж з кіно чи музикою. Визначити дуже легко.
- А як ви тоді ставитесь до колег, які пишуть в Україні російською і при цьому вважають себе українськими письменниками?
- Я не переймаюся проблемами таких сепаратистських думок. Поняття "українське" зараз розширилось до квазінаціональних речей-це є поверненням до часів середньовіччя, коли йшлося про інше, наприклад, про віросповідання.
Ми повернулися до давніших, барокових або навіть ґотичних часів, коли українське - це щось більше ніж національність, мова і, взагалі це поняття, що не пов'язане із національною ідеологією, сформованою в ХІХ столітті, тобто це якісь давніші категорії.
Я бачу в Україні дуже сильну тенденцію до формування такої спільноти, яка не об'єднана ні мовою, ні національністю, а чимось іншим, більшим, можливо землею.
- А що може дати таке об'єднання Україні?
- Я думаю, що тут ми маємо дуже великі можливості для створення чогось типу Риму пбо Константинополя. Україна майбутнього буде не українською, як її собі уявляють націоналісти. Вона буде чимось іншим. І це уже видно зі всього, що відбувається.
Тому можна сказати, що класичні патріоти потерпіли поразку. Їхня модель України не спрацювала і вони не змогли запропонувати іншої об'єднавчої стратегії.
- Виходить, що Тарас Прохасько не націоналіст?
- Ні, зовсім ні. Так є, але ніхто не казав, що мені це подобається. Мені б хотілося, щоб була вироблена певна стратегія, хоча б мовна. Така, як у Франції чи Швеції, де основою для отримання громадянства є вивчення мови і визнання культури цієї держави.
Але я є реалістом, і ророзумію, що це не є можливим зараз, та й чи потрібне? Просто українські ідеї в Україні зараз є радше приводом для спекуляцій, а не посилом до дій.
- Повернімось до літератури, бо наблизились на небезпечну відстань до політики. Чому ваші книжки так не схожі на те, що роблять навіть земляки з Івано-Франківська, не кажучи вже про віддаленіших?
- Я не знаю чому і це не кокетство. Мене завжди цікавила література, яка не пов'язна із текстуальною грою. Просто мені хотілося сказати щось важливе. Це може здатися банальним, але на цих банальностях тримається світ. Я хотів сказати те, що довгий час не давало мені спокою.
Вся моя література породилася з того, що я зустрічав людей, яким було погано в якомусь душевному сенсі. А я, натомість, почуваю себе дуже добре. І мені хотілося, пртнаймні кільком читачам розказати про те, що таке можливо.
Це не є, ні в якому разі, якась педагогіка чи ще щось таке. Я хотів поділитися тим механізмом, який я осягнув, можливо він комусь допоможе. Я бачив дуже багато людей, яких пнуло незрозуміло чому. Хотілося б, щоб такого не було.
- Як ви можете охарактеризувати "Станіславівський феномен" у наш час?
Дуже важливим є усвідомлення того, що це вже історичне явище, якого на сьогоднішній день немає. Це є частина історії української літератури, тобто так як ми говоримо про харківську школу 30-тих років або про неокласиків, так само варто сприймати і це. Він уже історія.
 |
| Тарас Прохасько. Фото автора |
Були певні передумови як то: історичне середовище Станіславова, яке вперше було виказане у вісімдесятих роках, з'явився журнал "Четвер", я би взагалі сказав, що той феномен є саме "Четвер", коли раптом з'явилась відвага робити безцензурні речі.
1989-го року вийшов перший номер, зробив його Юрко Іздрик, а потім вже долучились Андрухович, я. І ті автори, які були причетні до цього журналу, стали тим самим "станіславівським феноменом". І ті автори, які з'являються стогодні у тому ж Франківську, Софія Андрухович, Таня Малярчук, вже не мають до нього відношення. Та й ми, які мали - теж.
- І на останок, якби існувала премія Тараса Прохасько найукраїнському письменнику, кому б вона дісталася?
- Із першою номінацією простіше - це Богдан-Ігор Антонич. Хлопець десь із лемківщини, який мав таку мову, таку дивовижну поезію, це заслуговує на стільки премій, що їх стількох і немає.
Порівняти це з його сучасниками, його ровесниками з таких периферій, які писали якоюсь дрімучою мовою. Ще, може, вони поділили б цю премію зі Стефаником, бо він взагалі неперекладний - це просто атас, проза, аналогів якої важко знайти будь-де.
А з сучасників - це Юрій Андрухович. Він найбільше зробив для сучасної України. Можливо, є й інші, які пишуть краще, але за презентацію України в світі я віддав би цю премію саме йому.