Павлик
А тепер в шкільних документах третьої Могилів-Подільської школи він - Кравчук Павло Миколайович. Це дідусь його там так записав. І добре йому. Наче він вже інший, не той що був колись, в тому нестерпному житті.
Найщасливіший час в житті Павлика був тоді, коли він жив в бабусі Насті. Які вона смачні борщики варила, а варенички, а сирнички!..
Мало не щовечора, коли вони з дідусем Толею сідають обидва за вечерю в своїй хатині з пресплит, Павлик невтомно розповідає йому про ту бабусину смакоту.
Чого вона так рано пішла зі світу, яка нужда, яке несказанне горе положило її в могилу, він ще достеменно не знає. Дідусь Толя обіцяє розповісти йому про це згодом, коли він стане дорослим, бо дітям таке говорити не можна.
Найбільше в світі Павлик боїться, щоб його дідусь Толя не вмер. Бо тоді Павлик залишиться в цій хатинці один, як палець. Ой, як це ж страшно бути самому!.. Але дідусь Толя обіцяє не вмирати, поки Павлик не виросте, не вивчиться, не заведе сім'ю в хаті, яку вони ще мають збудувати на цій своїй фермерській землі.
Як і дорослі, є й діти всякі. Деякі прозиваються з нього, називають бомжем, кажуть, що від нього смердить. А оце недавно одна однокласниця як порснула йому прямо в очі з балончика дезадорантом - щоб не смердів -, то очі мало не повипікала.
Тоді дідусь Толя пішов до директора Бронницької школи і став просити його, щоб Павлика прийняв на навчання. Там діти сільські, не в кожного ванна з гарячим душем є, там сміятися не будуть, що його дідусь Толя щотижня, як маленького, в кориті купає.
Але бронницький директор відмовив, не прийняв Павлика до своєї школи. Може побоявся, що то син позбавлених батьківських прав наркоманів, навіщо йому такий учень?..
Втім, може то й добре, може ще й в цій, могилів-подільській, все ще налагодиться. Його вже більше поважати стали. Особливо тоді, коли побачили, що на фізкультурі він рекордсмен, а російську мову, українську, зарубіжну літературу знає чи не найкраще в усіх шостих класах. От лиш трішки підтягне математику, англійську, а там ще побачимо!..
Та що ти їм докажеш, вони мають батьків, а він - круглий сирота при живих мамі і татові...
Дідусь Толя
Рішення Могилів-Подільської міської ради від 31.10.2002 року: "Призначити опікуном над неповнолітнім Дугієм Робертом Миколайовичем його дідуся Кравчука Анатолія Дмитровича, 1949 року народження".
- З першою дружиною ми прожили дуже мало. І залишив я з нею дочку. На той час був ще досить молодий, щоб зрозуміти, що дитину з нею не можна було залишати. Стала випивати, були й інші недоліки... До тих пір поки не одружився вдруге - часто їздив в Хмельницький до своєї дитини, - розповідає дідусь Павлика.
- Я бачив, що моя перша дружина не належним чином виховує нашу дитину. Але не міг нічого вдіяти тому, що в мене житла не було. Жив в приймах у другої дружини. Через два роки, нашого спільного життя з нею я поїхав в Хмельницький і спитав свою дочку чи вона згідна зі мною жити в Могилеві-Подільському. Згодилася. Приїжджаю додому, розказую, що моя дочка хоче зі мною жити, чи можна її привезти сюди? Рая погодилася. І моя дитина приїхала в Могилів.
Тут вона 2 роки ходила до школи. Ми жили разом. Я був дуже щасливим. І потім... Негативні вчинки своєї матері, які вона бачила, не пройшли безслідно... Втекла в Хмельницький. Минуло всього два тижні, дзвонить моя перша дружина: "Толя, приїдь і забери Діану назад в Могилів, бо я з нею витримати не можу".
І я їй відповів, що в кішки-мишки гратися не буду!.. Так дитя наше залишилося з нею вдруге.
... Їй ще два роки бути в тюрмі. Листа прислала: "Тату, пришли два блоки сигарет, чаю". Павлик її любить і водночас боїться. Що нас чекає, коли вона повернеться? Я як міг боровся за неї.
Якось повіз її в Почаївську лавру. Була велика надія, що мене і її захистить преподобний Йов. В його печеру залізають по одинці, без взуття і верхнього одягу. Вистояв чергу, дійшов аж до неї, але не поліз всередину, побоявся, що дочка вкраде в цей час моє взуття і одяг і проп'є. Так ми з нею без покровительства преподобного Йова і вернулися додому.Друга моя дружина - лікар, педіатр. Ми з нею жили душа в душу 18 років. Все було прекрасно. Одна біда - не було дітей. І коли її дочка вступила в університет, вийшла заміж - я відчув, що в нас в сім'ї стався злам.
Стаю перед жінкою на коліна і благаю: "Рая, роди нам дитя". Вона послухала мене. Пройшла медогляд, провели з нею якійсь процедури, мене перевірили. Одним словом, проходить певний час і вона завагітніла. Ми дуже раділи, що в нас буде дитя.
Я думав: мені подобається жінка, я їй подобаюся, а спільна дитина ще більш зміцнить нашу любов.
І ось через два тижні вона приходить з лікарні і каже: "Біда - позаматкова вагітність. Все. У нас життя нема".
Минув деякий час. Вона розказує: "Толя, такі є здорові, розумні діти, яких покинули батьки...". Тоді я запропонував - візьмімо чуже! І будемо мати дитину. А вона: "Родити я вже не буду, бо стара, а чужого не хочу".
Минає ще півроку і мені з Хмельницького телефонує моєї першої дружини сестра: "Толя, твоя жінка п'є, твоя дочка - наркоманка, а хлопчикові її два роки. Якщо ти його не забереш, то ми не знаємо куди те дитя подіти".
А Рая лежить на дивані і цю розмову чує. Поклав трубку і кажу: "Рая, треба мого внука забрати до нас". Вона промовила у відповідь одне-єдине слово: "В інтернат".
Більше в той вечір ніхто нічого не говорив. Вранці мовчки пішла на роботу. А я поїхав в Хмельницький. Знайшов там свою дочку. Забрав свого внука і привіз його в село до своєї мами. А через два тижні, там, в Хмельницьку, померла моя перша дружина...
І так він прожив в селі два з половиною роки. Я часто приїздив до мами і до свого внука. Зі мною приїздила туди і Рая. Але жодного разу вона не сказала, що давай заберемо дитину до нас. Хоч мама скаржилася: "Толя, мені важко, дитину треба готувати до школи, вчити, а я ж стара". І коли йому виповнилося 5 років, я сам привіз в Могилів внука. Рая відкрила нам двері: "Заходь, Павлику, заходь". Я ліг на ліжко, там де спав зазвичай, і він зі мною.
Так ми прожили рік. А вона готувалася їхати за кордон, вивчала португальську мову. Коли треба було Павлика лікувати, то не відмовляла. Через рік поїхала в Анголу, на роботу. І ми залишилися вдвох в її хаті. А у 2005 році дочка її подає на мене в суд.
Суд виносить рішення - виселити нас з Павликом з її хати. В 2006 році Рая приїздить у відпустку з Анголи і бере участь в моєму виселенні. Отримав я від Раї тоді півтори тисячі доларів розвідних. Самоскид, п'ять вантажників і вона... Всі мої речі повантажила на цю машину. А на той час я вже мав паспорт на забудову на фермерській землі. Вони висипали на ній мої речі і поїхали.
Позичив намет. І аж до зими ми жили в тім наметі, я будував хату. А зимою одна старенька жіночка нас запросила до себе перезимувати. То ми з 2006 на 2007 рік зимували в чужій хаті. А 2007 року, весною, вже поселилися в своїй.
Що то в нас за хата? Турбаза розпродувала своє майно - літні домики барачного типу, для туристів. Мені такий домик продали за півтори тисячі гривень. За тиждень я його розібрав. Склав на нашій землі. Стінки домика з ДВП, товщиною 5 міліметрів. Зимою звечора в нас температура двадцять градусів, а вранці - два. Отож треба будувати якусь гарну хату. Але за що?!..
Знає про нашу біду вже не перший мер, багато депутатів, але допомоги ми так і не дочекалися.
Я маю 3,7 гектара землі для ведення фермерського господарства. Боже, скільки пережив за них! Мені тут завидники вирубали чотириста кущів винограду!.. Про це писала могилів-подільська преса і показувало телебачення.
Дочка перший раз відсиділа в тюрмі і пожила в нас з півроку. А потім дуже почала рватися в Хмельницький, бо в неї там чоловік. Я їй дозволив поїхати. Поїхала. І хлопчика забрала. Павлик з ними щось зо три дні промучився. Потім я його забрав... Ну немає там батьківських почуттів!..
Виховувався я безбожником, а тепер з Павликом ходимо до церкви. І живу іншим життям. Мені головне виховати дитину так, щоб вона була з Богом, чесна і розумна.
Живу надією, що Бог пошле мені дружину, бо це ноша дуже важка для мене одного.
 |