Павіч і Карпати

"Ми стали блукаючими писарями, і наші пера та
каламарі мандрували через води та кордони держав".

"Хазарський словник", Мілорад Павіч

Ви, мабуть, ще не знаєте. Якось в Болгарії, під час відпочинку біля Албени, ми з Лесею сиділи на старому пірсі. Сюди ми дісталися, щоб повечеряти подалі від очей туристів і побути на самоті. Вода тут була зовсім близько під ногами, і море, як велика розумна риба, лоскотало нас за п'яти.

Я взяв стегно смаженої курки і необережно відкусив шматок м'яса. Хруснула кістка птиці, і я пригадав, що так само хруснула кістка смаженого молодого барана, яким на Перевалі пригощав мене вуйко Дезьо.

Та гостина запам'яталась мені тим, що я пообіцяв Дезийдерію Васильовичу привезти йому почитати "Хазарський словник" Мілорада Павіча. А незабаром трапилася така нагода. Згодом, про книгу я забув, але одного разу вуйко повернув її мені.

Я налаштувався послухати його враження, і, щоб заохотити розмову, почав її сам. Я розповів вуйкові, що маю мрію побачити в друці щось на кшталт українського "хазарського словника", що я вірю в те, що він пишеться. Але тут все має правильно скластись.

Український "хазарський словник" складеться з написаного "на манжетах", на пачках цигарок, на зворотних сторонах етикеток від пляшок з під пива. Його сюжети зберуться в буреломах Карпат, на перекатах Південного Бугу. Він буде писатись крейдою, зібраною в каньйонах Поділля, його теми випитуватимуть у шуму нічного моря і читатимуть в сюжетах малюнків на стінах Чуфут-Кале. В ньому повинен бути відблиск багать наших пращурів, збережений у поліському бурштині.

А досі його немає, тому що він не пишеться на "навороченому" ноутбуці, з "паленим" Windows, в квартирі з пластиковими вікнами і видом на глянцевий білборд з його різноманітними сюжетами і одноманітною нудьгою та пихою.

Я дуже швидко спинився, бо відчув, що хоч мої слова і цікавлять вуйка, і він помітно з ними погоджується, але в нього є щось важливіше. Так і сталось. Передаючи "Хазарський словник" мені в руки, Дезийдерій Васильович не просто сказав, а сформулював як засторогу: "Цю книгу не можна читати на ніч. Її потрібно читати вдень і взимку".

Спантеличений, я бовкнув: "Правильно, коли менше роботи".

"Ні, - заперечив вуйко. - В зимі - коротші дні". Я зрозумів, що не потрапляю в настрій Дезийдерія Васильовича, тому замовк, а він продовжив: "Ця книга зроблена так, що вона ще жива. Вона ще жадібна, хоч автор її і дописав. Тому, коли ти її відкриваєш, то ще невідомо, хто кому віддає: вона - тобі, чи ти - їй".

Від несподіванки я навіть не зміг приховати свій переляк. Але вуйко мене заспокоїв: "Ти не переживай. Від того, що ти почнеш жити в цій книзі, тебе менше не стане, а швидше навпаки. І ти такий не один. Там - гарне товариство".

І, коли вуйко Дезьо сказав мені ці слова, за парканом почав гавкати сусідський собака, ніби дорогою пройшов хтось сторонній. Та роздивитись подорожнього я не встиг.

Тієї ж миті з-під пірсу вискочив з гавкотом якийсь невідомий пес, кинувся до мирних чайок і відразу затих, щойно я кинув йому кістку від смаженої курки.

Ми з Лесею пригадали вчорашню поїздку до Софії, відвідини собору Олександра Невського. Відтак, я природним чином перевів бесіду до Кирила і Мефодія, алфавіту. Далі асоціативний ряд знову повернув мене до "Хазарського словника", до келії, ґрат на вікні і глечика за ними, який потрібно доправити до келії через грати. Тому я розповів Лесі, як несподівано, але точно книгу охарактеризував Дезийдерій Васильович.

В мене давно було таке відчуття, що досить прочитати кілька слів, навіть на різних сторінках, як ти зі спостерігача стаєш учасником оповіді і дійства. Книга вбирає тебе в себе, а головне, що виникає абсолютно розпізнаване відчуття участі у дії, а не спогляданні.

Пройшло ще багато часу перш ніж я наважився спитати у вуйка Дезя, чому "Хазарський словник" не можна читати на ніч. Але несподівано для мене, без якихось попередніх нагадувань про що йде мова, Дезийдерій Васильович охоче мені пояснив: "Справа в тому, що ця книга розрізняє читача, і, відтак, існує для кожного в певній унікальній версії. Вночі, коли всі хочуть спати, а індивідуальні особливості розмиті містерією сну, книга не може віднайти читачу потрібний відповідник. Тому можлива підміна версій. Найпростішим наслідком цього може стати те, що людина побачить не свій сон. Але не виключено, що помилка буде значнішою, і читач змушений буде прожити наступним не свій день. А це вже зле".

Коли мені здалося, що я отримав вичерпне пояснення, вуйко Дезьо несподівано додав: "Але гірше буває, коли людина вночі сконцентрована і саме вирішила попрацювати. В такій ситуації книга миттєво розпізнає виразно об'явлену натуру і перебирає її до себе, доповнюючи інші, які вже взяла у неволю. В цьому випадку людина наступні кілька днів буде безпритульна, аж поки не випросить у книги свою натуру назад. Так люди стають заручниками "Хазарського словника".

Про мої особливі взаємини з цією книгою Леся знала. Вона тижнями не чіпала його, коли він лежав непорушним коло ліжка. Через деякий час вона перекладала його з-під ніг на вікно, але вже по суботах витирала з нього пилюку. Вона не дивувалась, коли виявляла його в себе під подушкою, бо я його там забував, читаючи книгу вдень, лежачи на ліжку.

Ця книга її увагу теж привернула, але по-своєму. При цьому "Хазарський словник" міг зникнути кудись на рік і ніхто про нього не згадував, аж виявлялось, що він дивним чином потрапив в стару коробку з-під літнього взуття і там благополучно перезимував серед спогадів про мандри минулого літа.

Тому, вислухавши мене, Леся сказала: "А ти коли будеш читати його знову, то зверни увагу на те, де і як стоять слова. А вже наступного разу перевір, чи всі вони на місцях. І якщо це не так, то це означатиме, що ще хтось інший за цей час читав книгу і байдуже де: в Чернівцях, в Белграді чи київському метро".

Я погодився з її розгадкою, тому що сам жодного разу, при потребі знайти цитату, не міг цього зробити. Завжди потрібно було перечитувати майже половину книги, а потрібна цитата виявлялась в найнесподіванішому місці.

Але я помітив, що ці фрагменти оповіді фіксуються на визначених місцях тексту не тоді, коли ти їх запам'ятав, а тоді, коли вони запам'ятали тебе. Відтак сам текст доправляє, веде тебе до потрібного місця. Ото ж, ти потрапляєш у пам'ять книги.

Щойно я це зрозумів, то мені стало ясно, чому іноді буває моторошно, коли читаєш "Хазарський словник": ти підсвідомо починаєш шукати своє місце в його пам'яті і не знаходиш його.

І, раптом, я усвідомлюю, що поки тебе буде цікавити ЦЕ, то книга ніколи не стане твоєю, ти завжди будеш її наймитом.

А доти, у неї єдиний господар - р.Б. Мілорад. Хай на лоні праведників оселить Господь його душу.