Кацап як дзеркало українського самовизначення

Скандал довкола роману Василя Шкляра "Чорний ворон" струснув не тільки культурні прошарки, але й широкі верстви суспільства. Роман дехто називав ксенофобським і автор відмовився отримати за нього Шевченківську премію, доки міністром культури в Україні є "українофоб" Дмитро Табачник.

Після цього розгорілися дискусії, чи є визначення "кацапи, жиди, косоглазі", якими щедро змащена книга, ксенофобськими нападами, чи суто художніми засобами, що правдиво відображають погляди та вокабуляр історичних осіб, видатних діячів антирадянського повстання 20-х років минулого століття.

Суспільні дебати переросли в поділ на ворожі табори за категоріями "свій" - "чужий", себто "справжній українець" - чи запроданець тих самих "жидо-кацапів". Відтак, доки фактів удару по інших народах та країнах не спостерігається, на нашому внутрішньому "полі бою" роман Шкляра зробив неабиякий розтин національного самовизначення.

Літературний історичний твір перетворився на привід уголос з'ясувати свої політичні уподобання, рівень громадської свідомості та оцінку сьогоденної ситуації в Україні. Щось подібне відбувалося при обговоренні героїзації Степана Бандери, тільки цього разу з тиканням пальцем у "ворогів".

Прикметно, що найзапекліші дебати розгорнулись у віртуальному просторі: у соціальних мережах, на форумах та блогах - а вже потім виплеснулись у медіа-простір.

Саме в жж-блозі вперше було оголошено, що деякі діячі, зокрема директор видавництва "Фоліо" Олександр Красовицький, відкрито виступили проти нагородження роману національною премією. На їхнє переконання, ця нагорода стане фактичним визнанням виголошеної в романі неполіткоректності у вигляді "кацапюг" та "кацападл" на рівні держави і плювком в обличчя всьому політкоректному світові.

"Я не проти існування роману як такого, - наголосив пан Красовицький. - Але я проти надання йому офіційного визнання, яким держава виразить свою підтримку ксенофобії".

Точки зору розділились і щодо самого автора: від думки, що Шкляр - "національний герой" до твердження, що автор - "розпалювач міжнаціональної ворожнечі", який закриває Україні шлях до Євросоюзу.

Навіть ті, хто вважає роман однією з важливих подій української літератури і закликає збирати кошти на його скорішу екранізацію, мають до автора претензії, не пов'язані з літературою. Так, колега по "цеху", Юрій Андрухович наголосив, що Шкляр відмовився від премії не в той спосіб, як треба. Форма відмови, де Шкляр звертається до президента Віктора Януковича у термінах "шановний пане Президент", "засвідчую Вам свою повагу" здалася Андруховичу надто компліментарною для "верховного табачника", "зека та душителя всього українського" . Брак політкоректності для одних видається надлишковою, майже холуйською політкоректністю іншим.

У чому я точно погоджуюся з Юрієм Андруховичем, то це в тому, що пишатися премією Шевченка справді не варто. Крім того, що вона є рудиментом "совка" і "смердить", як вважає письменник, у теперішній Україні ця нагорода для твору є майже визнанням його регресивності та низької художності.

Коли у телеефірі "Великої політики" Євгена Кисельова пройшло жваве обговорення твору Шкляра, стало зрозуміло: культурна подія переросла в політичну. Ті, хто виступав, чітко розділилися на прихильників та опонентів Шкляра та його твору, що певною мірою відображує розкол усього суспільства. На підтримку автора виступали ті, хто вважає себе українськими націоналістами, опонентами були представники владної партії. Втім, опоненти несподівано виступили врівноваженіше та конструктивніше за прихильників, дискусія вийшла безглуздою, з переходом на особистості, зі взаємними обвинуваченнями.

Як на мене, слова директора "Фоліо" Красовицього, який першим назвав роман Шкляра ксенофобським, звучали на ток-шоу досить раціонально. Що б сказали українці, якби головну літературну премію Росії дали за роман, у якому йдеться про хохлів, поданих у найкращих радянських традиціях змальовування ворогів, де б їх ганьбили, шили в дурні та показували сволотою?

З боку прихильників Шкляра виступала скандально відома діячка від партії "Свобода" Ірина Фаріон. Доводячи свій фах мовознавця, вона не добирала висловлювань, не тримала емоцій, не дотримувалась логіки дискусії й створила на шоу атмосферу базарної сварки. Її виступ нагадав істину: є такі друзі, з якими й вороги не потрібні. Від нього може скластися враження, що типовий українській націоналіст - це істеричний неадекватний крикун.

Сергій Поярков навіть зауважив: "В Україні є дві біди: це люди, що не люблять Україну, як Табачник, і люди, що люблять Україну, як Ірина Фаріон". Судячи з вибору гостей шоу на підтримку книги Шкляра, пан Кисельов не дуже співчуває українським націоналістам... Роману "Чорний ворон" був зроблений справжній чорний піар.

Ті, хто роману не читав, після такого розбору мали б бути налаштовані упереджено щодо твору. Я, наприклад, була. Тому, беручись за книгу, яка стала приводом жорстоких бійок, чекала знайти політичний есей зі слабким художнім втіленням. На щастя, втілення виявилось пристойним, а роман світлим. Але, на подив, казковим.

Ця казковість, на мою думку, знімає з роману звинувачення у ксенофобії, залишає його в сфері художньої вигадки, робить "Чорного ворона" легендарним міфом на кшталт давньогрецького Одісея чи англійського Робін Гуда, гідним внеском до національної культури, до творчих засобів формування самосвідомості. І аж ніяк не історичним документом чи каменем розбрату зі світовою спільнотою.

"Кацапи", які так не сподобалися політкорректним критикам, виглядають у творі штучними та карикатурними, вигаданими колективною підсвідомістю персонажами, українці - епічними героями божественного походження. Я не проти такого підходу, але маю сумніви, щодо однозначного зв'язку з реальністю. Ви бачили колись живих кацапів, чи хоча б намальованих з натури?

Такі повнометражні зображення цього етнічного виду дає твір "Кацапи" Леся Подерв'янського. Якщо його звинуватити у ксенофобії, бо тоді ксенофобією слід визнати саме життя. Розмови кацапів там подані майже документально, в книзі немає жодної фантазії. П'єса Подерв'янскього є відображенням реальності, українці в ній не позитивні герої, не кращі за кацапів, хоч і значно суворіші, щойно з тюрми. Показово, що п'єси Подерв'янського користуються серед самих "кацапів" неабияким успіхом і викликають у них гомеричний сміх, бо це справді буває смішно - іноді подивитися на себе в дзеркало.

А "Чорний ворон" для "кацапів" дзеркалом не є аж ніяк, а, повторюся, хіба що карикатурою. Тому, я гадаю, і здійнявся такий галас, бо карикатура - то образливо.

Чи треба нам зараз звертати увагу на такі тонкощі? В сучасній невеселій ситуації з українофобськими настроями в Україні, які підтримуються на владному рівні, нам, можливо, не завадить ін'єкція ксенофобії. Коли йдеться про підняття національної самосвідомості, може варто відкласти на потім дипломатичні реверанси, шлях до Європи? Хоча особисто мені не хотілося б відкладати, а хотілося б поєднати гарне й корисне, зібрати разом троянди й виноград, роман Шкляра та зростання доходів середнього українця. Я б хотіла залишатись врівноваженою, як пан Красовицький, чи холоднокровною, мов Лесь Подерв'янський, при тому, що романтика "Чорного ворона" стукає в моє серце.

Між іншим, мій чоловік сприйняв неадекватність "захисників" роману Шкляра на ток-шоу Кисельова як особистий програш. Він росіянин за національністю, але прожив усе життя в Україні і пройнявся національною ідеєю до такої глибини, що може натовкти пику найкращому другу, який буде оспорювати первинність української мови чи героїзм Бандери.

"Як дивно, що ти український націоналіст, навіть крутіший за мене", - зауважила я не без подиву. "Я не український націоналіст, я український патріот. Не кажи, що не відчуваєш різниці", - відповів він.

Я відчуваю. Різниця така, як між віруючим та фанатиком. Як між сміхом над справжнім кацапом та боротьбою з кацапом вигаданим. Як між радістю від чудового роману "Чорний ворон" про історію боротьби за незалежність України, що сприяє нашому самовизначенню, і сприйняттям роману як чергової підстави для непорозуміння серед самих українців.