Жовтневий з'їзд освітян України: фахівці та експерти

4
25 жовтня 2011

Кожна країна якось та живе, але ж яка якість життя її громадян? Звісно, що вона не може не залежати від якостей її владних представників та населення в цілому. А визначальним у цьому плані є якість освіти, що відтворюється з року в рік у пересічній школі.

Українці все більше усвідомлюють не тільки, що країна надмірно просякнута бюрократизмом та формалізмом, а й те, що цим тримається панування чиновницького класу. Тому щодо освітньої площини виникає питанням: "На скільки з'їзд, котрий організовується чиновниками здатен до системного та неформального оновлення школи заради населення, а не збереження їх самих в нових умовах?"

Звісно, що відповідь лежить у площині ЯКОСТІ національних фахівців та експертів, а вже потім у здатності освітян базового рівня сприйняти нове. Наша проблема не у тім, що реформ може й не буде - їх можна провести й "зверху", а в тім, що успішних реформ без підтримки "знизу" не буває

Це як кажуть: "Будь-яка влада від Бога", але замовчують, що в одному випадку вона як благодать, а в іншому – як кара божа. Так і з реформами, що охоплять педагогів та учнів. Тут якраз варто згадати про рівень освіченості самих організаторів-освітян, бо як влучно зазначає Володимир Успенський: "Казалось бы, что может быть важнее умения отличать истинные высказывания от высказываний ложных? Однако еще более важным является умение отличать осмысленные высказывания от бессмысленных".

Ось, гарний приклад останнього, що прямо стосується нашої теми: "Например, выпускники с самыми высокими балами по физике и математике идут в классические университеты, на втором месте – инженерные университеты, и самые слабые идут на "физмат" в педуниверситеты. Из самого педагогического университета, еще до его окончания, масса ребят идет во внешний бизнес. И только лузеры, аутсайдеры идут в школу. То есть, два двойных негативных отбора: слабый абитуриент и отбор среди тех, кто самый слабый. И тут реформируй – не реформируй систему педобразования, если мы не сломаем два этих негативных барьера, ничего не произойдет. Поэтому разговоры о реформировании педобразования правильные, но бессмысленные" - Віктор Болотов.

І це є важливим, бо у нас поважні офіційні освітні фахівці нічого окрім радянської та пострадянської системи освіти не знають. "Не знають" не у плані поінформованості, а у сенсі відсутності практичного пізнання інших, ніж радянських освітніх принципів та критеріїв.

У той же час не тільки певні кола українських педагогів, й а багато учнів та студентів власним спинним мозком пізнали, як можна гарно жити не тільки без традиційних нам "супу та борщу", а й без шкільної практики типу "ведучий – ведені".

Порівняння тут просте: налягання на овочево-м’ясні відвари є основою харчування бідних, а тотальна класно-урочна школа є найдешевшою формою масової освіти. Але ж якісні речі дешевими не бувають. Питання у тім чи усвідомлює нація дві принципово протилежні площини дійсності: безглуздість подальшої підтримки радянського для покращення якості життя українського народу та кревну зацікавленість у збереженні пострадянської сутності з боку теперішніх українських чиновників?

Задля панорамного бачення майбутнього України ескізно поглянемо на два концептуального протилежні освітньо-цивілізаційні базиси.

1 базис. Для провладних інтересів авторитарного типу (від монарха до так званих лідерів) ідеальним типом школи є школа класно-урочна зі стабільним колективом учнів від початку до її завершення. Ідеальною навчально-виховною технологією є примусова діяльність у межах "ведучий – ведені": не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо. Ідеальним змістом є секуляризація (розділення на якомога більше часток) програмного матеріалу: вчити треба всього і потроху, бо саме так у голові не буде ясності, а тому потреба у ведучому завжди буде актуальною.

Відповідно і виховна робота повинна бути відділена від навчання, бо так не далеко й до самовиховання, котре може вийти з-під зовнішньо-примусового контролю.

Ідеальною метою є постійна передача формальних знань, а не формування вміння їх застосовувати задля розвитку особистості, бо так підопічні замість пошуку авторитета зможуть жити своїм власним розумом. Ідеальною формою навчально-виховної роботи є постійне відтворення запропонованих зразків - максимально ідентичне для всіх копіювання.

Апофеозом емоційної радості від школи повинен стати день її закінчення. Ідеальною формою шкільного менеджменту є ведення книги внутрішньо шкільного контролю, тобто запису відвіданих уроків вчителів дирекцією школи. Ідеальним методом інспектування діяльності школи є не атестація рівня освітньої компетентності учнів як і не їх анкетування, які предмети, гуртки, студії тощо вони люблять і чому, а перевірка протоколів різноманітних засідань педагогів та перелік наказів адміністрації.

Ідеальним правовим інструментом організації внутрішнього життя школи є накази, щоб вряди годи не проросли пагони самоврядної партнерської співпраці. Ідеальними неформальними проявами людяності має бути практика закривання очей на списування, блат, протекціонізм, куріння та випивки педагогів у стінах школи тощо. Тому-то для випускників, звиклих до списування та "малювання" оцінок, ЗНО є не більш, ніж "гадання на хрестиках". І так думають не тільки школярі, а й багато освітніх "фахівців".

У такій системі не будівля школи є найкращим архітектурним об’єктом мікрорайону, не педагоги є найкраще матеріально забезпеченими, не вони є найповажнішими професіоналами чи експертами в очах чиновників чи представників силових структур, не шкільний транспорт є найпривабливішим у громаді та пріоритетним у кошторисах державних витрат… цей ряд продовжувати й продовжувати.

І все це не попри те, що все населення проходить через школу, а саме задля того, щоб все населення пропустити якраз через таку "школу". Інакше саме існування авторитарної влади постане під великий знак питання.

Автор був вимушений дещо вище взяти слово школа в лапки. Але попри всі складнощі народна ініціатива народжує й інші типи шкіл. У тому числі й на нашому як радянському, так і пострадянському просторі – це школи педагогів-новаторів. Гіркота тільки від того, що у нас щодо авторської школи як у колишньому Радянському Союзі щодо Бродського – тут його садять за грати як нероба, а там він отримує Нобелівську премію за літературу.

Так і педагоги-новатори замість отримувати премії вимушені боротися за унікальність своєї школи, бо наше чиновництво "бере реванш за роки перебудови". Саме за тодішньої свободи від пресу чиновництва почали з’являтися по-справжньому інноваційні ліцеї та гімназії, колегіуми та заклади зі своїм неповторним обличчям. Тепер же на всіх знову накинули уніфіковане "Положення" про загальноосвітній середній (скоріше усереднений) заклад, тільки й того, що з різними назвами.

Ось приклад "ефективності" від прямолобого чиновницького рішення, зрозумілий всім. Мова про виплати на народжену дитину: "Вот рожу третьего, и проживем как-нибудь... — такую фразу услышала я в полупустой маршрутке от неопрятной женщины с округлившимся животом. Обращалась она, скорее всего, к мужу или сожителю, которому "после вчерашнего" было, ну очень плохо. До такой степени, что в руках у грязненького и пропитого мужичка красовалась бутылка пива.

У той же час світ щодо цієї проблеми знає принципово інший та значно кращий експертний підхід, про що дещо нижче.

2 базис. У суспільстві, де влада є пронародною (як проста бабця казала – там роблять так, щоб людям було добре), поєднуються зусилля влади та громади для творення концептуально адекватної, тобто пронародної школи. До речі, в українській електронній версії правопису слово "пронародне" підкреслюється як хибне. Звісно, по-справжньому демократична країна має добре сформовані такі соціальні пласти як середній клас та громадські організації, вільну пресу та незалежний суд тощо. Але ж не з неба все це падає, а є наслідком пристойного рівня освіченості як трудового населення, так і його державних керманичів. Там не дивина, що іноземною володіють не тільки міністри, директори закладів, спортивні тренери, журналісти, а й таксисти та продавчині.

Якщо у короткому викладі, то пронародна школа – це школа особистісно-орієнтована та гарно фінансована. Основою такої школи є формула за якою не людина для держави, а держава для людини. Останнє означає, що чиновник має бути не володарем життя мільйонів, не їхнім начальником, а найманим громадою менеджером задля організації її гідного життя. Що ж до ризиків, котрі йдуть від політиків дуже доречно зауважує Андрій Ілларіонов: "Уряди проблем не вирішують. Вони їх створюють. Чим більше людського потенціалу бере участь у розв’язуванні проблем, тим легше здолати труднощі".

Відповідно до цієї суспільно-активної концепції пронародної влади організовується і шкільне життя.

Одним з прикладів може бути досвід фінської системи шкільної освіти, про який можна почитати у

Jean-Pierre Terrail, чи Rémi Castérès, або Jean-Michel Turrel чи російською ось тут.

Звісно, розумні люди не кинуться сліпо повторювати чужі напрацювання. Інші умови, інший людський менталітет потребують не копіювання, а творчого підходу. От, тільки тут є сильна заковика: з якого дива чиновники, що звикли бути одноосібними "хазяями життя мільйонів" забажають для себе нової ролі найманого суспільством менеджера?

Як наш методист замість вимог показати йому протоколи засідань, замість вказувати вчителю, що вішати на стінах кабінету чи які готувати тематичні папки, розпікати за проведений урок тощо, виставить у мережі розклад своїх уроків чи розклад персональних консультацій по розв’язуванню тих чи інших складних учнівських задач та вправ для профільних йому вчителів громади?

Та й де керівник освітнього відомства знайде адекватного тому виконавця за ті гроші, що передбачаються теперішніми посадовими окладами?

Через призму саме таких двох точок зору не складно зробити прогноз щодо наслідків роботи з’їзду:

- за варіанту, коли його метою будуть намагання вдосконалити наявну пострадянську

систему спрацює те, на що свого часу вказував Іван Вакарчук: "Покращення поганого робить стан справ ще гіршим".

- за варіанту розбудови нової, пронародної школи, де "рівний доступ до якісної освіти" матиме прагматично більші, ніж риторичні виміри потрібно дещо інше. Щоправда це ДЕЩО є майже неможливим для влади авторитарного типу – потрібно віднайти серед "зерен та полови" не тільки справжніх професіоналів, а й по-справжньому сучасних експертів, що пишуться без "лапок".

Якщо ж наше сприйняття освітньої дійсності так і обмежиться радянськими (пострадянськими) зразками, то життя рано чи пізно саме поставить "лапки" там, де історично їм і передбачено бути.

А тепер приклад організації по-справжньому професійного підходу до проблеми низької народжуваності. У пронародних країнах зазвичай гальмують народжуваність від тих, хто не здатен заробляти на життя. Народжуваність там підтримується від суспільно продуктивних сімей – бонусом до зарплати працюючому (не плутати з колишньою радянською каральною практикою відрахувань із заробітньої платні неодруженим чоловікам).

Таким чином держава мінімізує поширення бідності і нація з року в рік стає як більш здоровою, так і краще освіченою. Система, яка не ставить акцент на відповідальність, саморуйнується, бо надто багато стає паразитів, котрі споживають як здорові (почитаймо в Інтернеті про аналогії з життям мурашок та історією імперій).

Тільки у системі освітньо-продуктивного та відповідального характеру суб'єкти звикають цінити як свій труд, так і працю оточуючих. У такій системі освіти люди не впадають в ілюзії щодо виховання розмовами про чесноти. У тім-то і відмінність між справжнім експертом та дилетантом від справи.

Кожен з них стоїть по різні боки "лінії" сподівань на вихованість своїх підопічних - перший сподівається на ефект "солоного огірка" від позитивно продуктивної діяльності самих школярів, а другий - на "полум'яне" слово поводиря.

За пройдешних радянських часів сподівалися лише на останнє, а тому й "маємо що маємо", у тому числі швидкий крах самої системи "полум'яного серця та слова". Чи ж варто таке намагатись зберігати? Чи не краще почати звільнятися від цієї пострадянської "валізи без ручки" і почати саме з ОСВІТИ?

powered by lun.ua