Наші страхи

65
8 грудня 2011

Ці роздуми навіяні попередньою статтею іншого автора на цю тему. Ні, все в ній вірно і правильно, от тільки спрощено якось, видається.

Хоча можна звичайно скористатися і тими методами, які пропонуються там. Але навіть тоді бажано ще додатково "нагородити" себе чимсь, якось маленькою радістю за якийсь найменший успіх, за вчинок.

Крім того, треба розуміти, що дуже часто страхи мають під собою реальну основу – так страх висоти часто несе в собі охоронну, інстинктивну функцію, яку бажано розуміти.

Тоді, коли людині доводиться виконувати монтажні роботи на висоті, вона остерігається, що щось з обладнання може випадково потягти її за собою, що огорожа надто широка і ненавмисно зігнувшись, можна пролетіти поміж її прутами, що можна задивитися чи просто помилитися.

Також страх висоти може виникнути, якщо дно монтажної корзини зварене з окремих елементів, через що якийсь з інструментів може впасти, прослизнувши поміж ними. І мимовільно потягнувшись за ним, можеш несподівано втратити рівновагу.

Усі ці можливі небезпеки мозок прораховує автоматично і швидко, через що й продукує страх, покликаний заздалегідь уберегти від кожної з них. А якщо підйом на висоту здійснюється металевою драбиною, то найперше лякають вже цілком реальні фізіологічні речі.

Боїшся, що рука зісковзне, бо спітніє (зокрема від того ж страху), що втомляться ноги, що зісковзне носок. Все, що не має великого значення на землі, набуває надзвичайного сенсу тоді, коли від нього залежить усе твоє життя.

Значно зростає ціна помилки, а тому й зростає величина емоційного напруження, покликаного від неї уберегти – страху.

Але, для прикладу, страхувальний монтерський пояс з карабіном хоч і ускладнює пересування, але здебільшого цей фізіологічний страх висоти дещо знімає, убезпечуючи від значної частини цих ризиків.

Аналогічно й інші страхи людини у переважній більшості:

а) мають під собою реальну причину;

б) полягають в недовірі самому собі, своїй здатності передбачати небезпеку і адекватно й вчасно на неї реагувати.

Подібне може відбуватися зокрема і тоді, коли є страх польотів – людина не може бути впевненою в собі, бо не знає, як себе вести в літаку взагалі, і тим більше – в критичній ситуації.

Але іноді вона боїться не так в принципі небезпечної (для усіх) ситуації, як просто відчуває себе невезучою на фоні інших, боїться, що якщо щось станеться – то обов’язково саме з нею.

І як не дивно, іноді ці побоювання зовсім небезпідставні. Справа в тому, що крім вищезгаданої інстинктивної є ще дві глибинних складових страху.

Одна з них – це наша вроджена здатність передбачати майбутнє, яка проявляється в інтуїції і/або тривозі. Вона й справді часом допомагає нам уникнути смертельної небезпеки.

Інша складова – амбівалентно-таємнича. Це щось, що йде з нашого минулого (переважно з дитинства), що пов’язано з якоюсь раніше пережитою, але не осмисленою – а тому й витісненою (забутою) травмою.

Ці ранні дитячі травми, які могли бути у нашому минулому, ми переважно зовсім не пам’ятаємо. Але ситуації, що їх спровокували, маючи здатність повторюватися, все-одно нас тривожать.

Але найгірше, що через це ми не завжди в змозі відрізнити одне (голос інтуїції, що йде з майбутнього) від іншого – підсвідомої пам’яті про щось, вже пережите.

Нас несвідомо приваблює ця можливість повторення колись травматичної ситуації, ми прагнемо пере-жити її знову, щоб нарешті зрозуміти. Але це позитивне в принципі прагнення часто призводить до нової травми, яка ще більше погіршує ситуацію.

Тому згодом, частково усвідомивши цей механізм "повторення невдач", ("мені ніколи нічого не вдається", "зі мною завжди щось не так") людина заздалегідь починає уникати усіх тих ситуацій, які мовби "затягують" її – заново причиняють їй біль, несуть нову небезпеку.

Схоже може відбуватися і тоді, коли людина проходить через загрозливі для неї події вже в дорослому віці. І хоча тепер вона їх долає успішніше, ніж у дитинстві, але й вони можуть отримати тенденцію повторюватися.

Внаслідок цього людина теж може почати сумніватися у власній здатності передбачати майбутнє і уникати можливої небезпеки, її іноді навіть охоплює депресія. Це – своєрідний захист, призначений обмежити її фізичну та ментальну активність, звузити прояви її дій і бажань.

Здається, що це цілком логічно – таке самообмеження дає нам можливість більш реально оцінити ситуацію, обдумати те, що сталося. Але насправді цього ще дуже мало – і за незмінних умов депресивні стани здебільшого стають новою проблемою, що лише частково вирішує стару.

Натомість слід ще раз пережити цю ж ситуацію вже в більш безпечних умовах (новий успішний досвід нівелює попередній невдалий), або постаратися зрозуміти що саме і чому сталося (переосмислити і усвідомити – відділити голос інтуїції від такого спокусливого прагнення до невдачі).

Ну і, звичайно, можливий ще й третій вихід – змоделювати ситуацію в заздалегідь безпечних, клінічних умовах – проговорити, проаналізувати, відреагувати чи відтворити її. Наприклад прийняти участь в терапевтичній групі, відтворити її у вигляді якоїсь сценки чи драми.

Але для цього вже доведеться звернутися за допомогою до кваліфікованого психотерапевта. Якщо ж це неможливо чи ситуація ще не набула "настільки трагічних обрисів", можна спробувати скористатися якоюсь з наступних порад, що підсумовують сказане:

Можливі рекомендації:

–        осмислити ситуацію, спробувати зрозуміти, що саме реально в ній лякає (спітнілі руки, які можуть зісковзнути, незручне взуття, ще щось);

–        здобути максимум інформації про ситуацію – почитати, зрозуміти, сходити в кабіну пілота (якщо це можливо), просто поспілкуватися з кимось тощо;

Ці два пункти, на жаль, можливі тільки тоді, коли ситуація не несе в собі загрози повторення чогось раніше вже пережитого, не пов’язана з якоюсь давньою травмою. Інакше обов’язково доведеться ще якось додатково захиститися.

Цей захист не має бути надмірним, адже це лише "захист від самого себе". Тому в більшості випадків для нього цілком достатньо лише сказати собі, що цей інтерес до ситуації не означає прагнення повторити колишню невдачу, що він лише необхідна умова власного виживання.

А далі слід:

–        зробити найменші вчинки на подолання страху і обов’язково нагородити себе за них, наприклад просто похвалити себе чи подякувати собі;

–        змиритися з найгіршим, що може статися – якщо це можливо, якщо не зачіпає інших, дорогих нам, людей. Якщо неможливо – продумати усі можливі шляхи недопущення цього "найгіршого";

Менший страх можна також подолати більшим. Наприклад, якщо Ви боїтеся висоти чи боїтеся літати літаками, можна спробувати:

–        набути екстремального досвіду – стрибнути з мосту з джампінгом, здійснити стрибок з парашутом тощо.

Та просто:

–        набратися "позитивних" програм, досвіду успішних людей – почитати, подивитися фільм, з кимсь познайомитися, просто поспілкуватися тощо.

Якщо ж Ваші страхи мають глибинні корені, то бажано:

–        знайти причину страху, усвідомити його. Страх майже завжди пов’язаний з нашими прихованими прагненнями, які іноді бувають достатньо деструктивними, як-от потяг до самознищення. Він часто виникає або через ненависть до себе, або як наслідок прихованого бажання зманіпулювати іншими;

–        усвідомити, що деякі страхи і тривоги все-одно можуть мати незрозумілу причину і їх іноді треба собі дозволяти – здатність до передбачення майбутнього еволюційно притаманна людині і проявлятися вона може у наших власних, нам самим незрозумілих, вчинках;

–        якщо є можливість – "програти" страхи в якійсь безпечній ситуації – але обережно, щоб "звільнивши демона", не залякати себе ще більше. Краще це робити в присутності інших людей, наприклад в ході якоїсь вистави, хоча б аматорської чи шкільної. А ще краще – шляхом психотерапії (як-от психодрами), під наглядом спеціаліста.

–        знайти ресурси – власний позитивний досвід. Для початку можна пригадати приклади вже подоланого страху чи випадки успішного вирішення якихось схожих ситуацій. Або й просто пробудити всі ті спогади, які вже допомагали нам раніше вирішувати якісь наші проблеми.

Ну так ніби й все.))

Нічого не бійтеся, Ви сильні! Удачі всім!



powered by lun.ua