Казус Ландіка-2

Іноді, мені здається, що наше суспільство незворотньо деградує.

Днями, їдучи у трамваї, з вікна побачила мерзенну сцену. Якийсь мужлан намагався на вулиці "перевиховати" свою дружину. До грубого рукоприкладства справа ще не дійшла, але він уже щосили тягав жінку за каптур куртки і лаявся.

Найгірше, що свідком цієї сімейної сцени була їх маленька дочка. Маля відвернулося від зайнятих сваркою батьків, і ревіло. І от цей "татко" то тягав дружину за каптур і розмахував кулаками перед обличчям, то біг до дочки утішати.

Ця тварина в штанях, схоже, навіть не уявляла, що в цей самий момент ставить жирний хрест на здоровій психіці своєї дочки, на її почутті безпеки і на здорових відносинах з чоловіками в майбутньому.

Але найсумніше було не це. Найгірше я побачила, коли трамвай пройшов ще кілька метрів. Виявляється, поруч стояли комунальні працівники і, спершись на лопати, із зацікавленням спостерігали, що ж буде далі.

Нічого не нагадує? Наприклад, луганське кафе "Баккара", де Роман Ландік тягав Машу Коршунову, а решта присутніх і далі відпочивали?

Десь у середині літа, коли скандал з Ландіком був ще в розпалі, моя знайома психотерапевт обурилася: "Що ж це за хворе суспільство, що його могло зачепити тільки те, що якийсь депутат б'є жінку. А те що це відбувається щодня і поруч це нікого не турбує. Це що одна така побита? І ніхто цього не зауважує".

При цьому вона розповіла моторошну історію, що їй довелося півтора року працювати з жінкою, якій чоловік скалічив обличчя і ледь не довів до інвалідності, поки та зрозуміла, що з нею зробили і .... подала на розлучення. А до того вона себе ще й винною вважала. Бо чоловік сказав, що це вона його довела.

Ще одну знайому знайомої вдома гамселить чоловік. Вона тікає, але потім повертається. Бо він, бачте, вибачення попросив.

Дивлячись на все це згадується уривок з книжки Кларісси Естес "Та, що біжить з вовками":

"На початку шістдесятих учені проводили досвіди на тваринах, бажаючи з'ясувати в людини наявність "інстинкту втечі". В одному з експериментів вони підвели електричний струм до половини дна великої клітки, так що собака одержувала удар, як тільки ставила лапу на праву половину. Собака швидко навчилася триматися на лівій стороні клітки.

Потім з тією ж метою струм підвели до лівої сторони, а праву залишили вільною. Собака швидко переорієнтувалася і навчилася триматися на правій стороні клітки. Потім струм підвели до всього дна, щоб собака час від часу одержувала удари в будь-якому місці, лежачи або стоячи. Спочатку собака була здивована, а потім впала в паніку.

Нарешті вона "здалася": лягла і стала терпіти удари, не намагаючись їх уникнути або попередити.

Але на цьому експеримент не закінчився. Дверцята клітки відкрили. Вчені очікували, що собака вискочить, але вона і не думала рятуватися втечею. Вона лежала, терплячи удари, хоча могла залишити клітку.

Виходячи з цього, учені зробили висновок, що жива істота, яка пережила насильство, схильна пристосовуватися до цієї напасті, так що потім, коли насилля припиняється або істоту відпускають на волю, здоровий інстинкт утечі виявляється настільки ослаблений, що істота залишається в неволі" .

Чомусь існує думка, що мазохісти жадають болі. Насправді, вони її бояться. Бояться настільки, що воліють одержати біль цілеспрямовано, ніж зненацька.

Відтак виникає питання, наскільки ж наші жінки невпевнені в суспільстві, що готові терпіти постійне насильство в родині?

Улітку на сайті Центру у справах жінок і родини одна з його співробітниць розповіла про результати опитування 50 жінок. Так, нерепрезентативно, але все-таки показово.

На питання, "Чи готові ви звернутися в кризовій ситуації за допомогою?", більшість з них дали такі відповіді: "ні, я незалежна і самостійна, з усім можу справитися сама", "так, але лише до найближчих людей", "так, але лише до тих, кого я знаю і кому довіряю", "ні, краще піду до ворожки, вона скаже, що робити".

А на питання "На яку допомогу Ви розраховуєте?" відповіді були ще сумніші: "на матеріальну" (таких відповідей було найбільше), "щоб мені поспівчували", "покарати винного", "відвести порчу".

У відповідь на умовне покарання Ландіка в Інтернеті знайшла масову популярність версія, що з подібними типами треба розправлятися методом судів Лінча, і що колись суспільство до цього доведуть.

Сказати, що це розумна реакція – важко. Але навіть вона тьмяніє перед "виходом із ситуації" "піти до ворожки". Так, у критичні моменти дуже хочеться, щоб сталося диво й усе вирішилося саме собою. Ну або хоча б за допомогою чудодійного зілля.

Але в реальності, жінці, описаній вище, на жаль, вибір доведеться робити між психічним здоров'ям дочки і ймовірно великими матеріальними труднощами або безбідним життям з чоловіком–садистом.

Але яка імовірність того, що ця жінка, повернувшись додому, збере валізу і піде з дочкою геть, а не попросить сережки як матеріальну компенсацію за моральний збиток? Якщо взагалі звичайно щось попросить.

Лінда Леонард у книжці "Емоційна жіноча травма, отримана в стосунках з батьком" цитує слова свого колеги, що ситуація в політикумі є лише відображенням ситуації в сім'ї.

У зв’язку з цим не дивно, що при президенті Януковичі його дружина сидить під "домашнім арештом", а Юлія Тимошенко – у в’язниці.